Щастя Ругонів - Золя Эмиль. Страница 6
З другого боку, зовсім архаїчно звучать такі, скажімо, місця, як похмуро-романтичний опис старого кладовища з кошмарними метафорами воскреслих мерців, що «поверталися на землю, пройняті жагучим бажанням відродити колишню любов», дихали в обличчя Сільверу і Мієті «тими пристрастями, яких зазнали за життя», оточували юну закохану пару «захопленим шепотом, ніжною турботою, тремтячою заздрістю» і т. д.
Та, однак, все це деталі, які тонуть у загальному сильному й хвилюючому враженні, що залишає після себе твір. А. Франс тонко зауважив, що Золя завжди важко було стримувати гігантську міць своєї поетичної уяви. Але письменник ціною суворої Самодисципліни умів досягати гармонії між властивим йому пафосно-ліричним сприйманням світу і основною метою реаліста — бути живописцем і суддею своєї епохи.
Можна сказати, що Золя підкорив суму кращих засобів своєї поетики верховній ідеї твору — демаскуванню соціального беззаконня, що панує в капіталістичному світі. Ця ідея здійснена у двох сюжетних планах: в драматизації чітко окресленого історичного епізоду і в повісті про кохання Сільвера і Мієти. Ці плани перехрещуються один з одним, бо для Сільвера в Мієті з’єдналися Республіка і Любов, а для П’єра чи його сина Арістіда їхній родич Сільвер — просто «червоний», якого треба знищити. «Щастя Ругонів» позначено високим мистецтвом сюжетобудови та композиції. Згадайте лишень, як Золя зумів вив’язати складний і жахливий ланцюг зрад, підступів, провокацій і кривавого терору, що приніс бонапартистській кліці Пласана перемогу над народно-республіканською масою. Або ту окрилену поетичність, що супроводжує сюжетну лінію молодих закоханих.
Композиція твору становить замкнене коло, сплетене з обох сюжетних ліній. Твір починається з щасливої зустрічі Сільвера і Мієти та величної картини маршу республіканських колон. Він завершується розстрілом Сільвера на місці його колишніх радісних зустрічей з коханою і підлим торжеством «жовтого салону» Фелісіти Ругон. Все «наукове», скріплене «експериментальним» каркасом твору, уміло вставлене в середину цього кола. У такий спосіб сухувата документальність перекривається тут могутнім тонусом «соціального ліризму», безмірно хвилюючою панорамою конкретної і разом з тим історично узагальненої суспільної драми.
Уже в цьому ранньому романі знаходимо докази незрівняного уміння Золя передавати образи людського життя довколишнього світу в русі, кольорах, звуках, у всіх найтонших відчуттях, які збуджуються в чуйному сприйнятті письменника, щоб потім міцно захоплювати читача. Хіба ж можна забути, наприклад, чудові картини прогулянок стомлених денною працею Сільвера і Мієти, зримі й відчутні описи їх нічного купання серед вкритих чорно-зеленими купами дерев берегів річки, що бували такими таємничими в місячні ночі…
Золя відомий як один з перших зарубіжних літераторів XIX ст., що змальовували народні маси в дії, в цілеспрямованому пориві соціального гніву. Це стосується не тільки роману 1885 р. «Жерміналь». В «Щасті Ругонів» кілька разів то перед захопленим зором юних революціонерів Сільвера і Мієти, Іго перед озлобленими очима ругонівської зграї з’являються грізні батальйони республіканців. Письменник уклав всю силу свого таланту, всю палкість свого демократичного почуття у змалювання цих епізодів, надавши їм якоїсь епічної величі. Дух повстання проймає не лише серця багатьох тисяч трудівників, а й саму природу — води річки й навколишні поля, зірки на небі і каміння шляху… «Натовп наближався з погордим непереможним рухом, — писав Золя. — … Дорога зробилась якимсь потоком бурхливих хвиль, які здавалися невичерпними… По всіх кутках долини, аж до самого неба, залунали звуки «Марсельєзи», і… здавалося, що не тільки співав натовп, а що пісня лунала і з кінців обрію, з віддалених скель, з виораних клаптів землі… Усю місцевість… освітлену блакитним сяйвом місяця, ніби вкрито було невидимими істотами, що вітали повстанців…
Околиця в той час, як небо і земля дрижали від звуків «Марсельєзи», волала про помсту і волю…»
Кращі письменники-гуманісти, змальовуючи у своїх творах трагедію народного лиха, вміли залишати людям віру у можливість знищення соціальної кривди на землі. До таких творів належить і «Щастя Ругонів» Еміля Золя.
Тетяна ЯКИМОВИЧ
ЩАСТЯ РУГОНІВ
ПЕРЕДМОВА
Я хочу показати, як сім’я, невелика група людей, поводиться в суспільстві, як вона, розвиваючись, дає життя десятьом, двадцятьом істотам, на перший погляд зовсім різним, але, коли аналізувати, тісно зв’язаним між собою.
Спадковість, як і сила тяжіння, має свої закони.
Розв’язуючи подвійне питання — про темперамент і середовище, я постараюсь однайти нитку, що з математичною точністю веде від людини до людини. І коли в мене будуть у руках усі нитки, коли я зберу цілу соціальну групу, я покажу цю групу в дії, як учасника певної історичної епохи, покажу, як вона діє у всій складності своїх зусиль; я аналізуватиму разом і волю кожного з її членів, і спільну спрямованість цілості.
Характерні риси Ругон-Макарів, — тої групи, тої сім’ї, яку я беруся вивчати, — це безмірна жадоба, невгамовність нашої доби, що рветься до втіх.
З фізіологічного погляду — це повільне чергування нервового розладу і захворювання крові, що виявляються від роду до роду як наслідок першого органічного ушкодження, від них залежать, як на оточення, почуття, бажання й пристрасті кожної окремої особи — всі природні й інстинктивні прояви людської вдачі, похідні яких умовно звуться чеснотами й вадами.
Історично ці індивіди виходять з народу, вони розпорошуються по всій сучасній суспільності, досягають будь-якого становища завдяки тому суто новітньому імпульсові, що спонукає нижчі класи пробиватися крізь соціальну товщу. Своїми особистими драмами вони розповідають про Другу імперію, починаючи від пастки — державного перевороту — і кінчаючи седанською зрадою.
Три роки збирав я документи для цієї великої праці, і цей том був уже навіть написаний, коли упад Бонапартів дав мені страшну й потрібну розв’язку. Мені, як артистові, потрібний був цей упад, що мав, за моїм задумом, завершити драму, але я не смів думати, що він такий близький.
Твір мій тепер скінчено, він обертається в замкненому колі, він робиться малюнком умерлої держави, дивної епохи безумства й сорому.
Цей твір, що містить у собі багато епізодів, є все-таки, на мою думку, природною і соціальною історією однієї родини часів Другої імперії. І перший епізод, «Щастя Ругонів», має наукову назву — «Походження».
Еміль Золя
Париж,
1 липня 1871 року
І
Коли вийти з Пласана Римською брамою, розташованою коло південних рогаток, то праворуч дороги на Ніццу, за першими будинками передмістя, буде великий плац, що зветься плацом св. Мітра.
Плац св. Мітра стелиться досить великим чотирикутником край дороги і відокремлений від неї стежкою стоптаної трави. З одного боку, праворуч, вуличка з халупами, що кінчається сліпим кутом; ліворуч і з дальшого краю плац обнесено муром, з’їденим мохом, з-за якого видно високі верховіття шовковиць у Жа-Мефрені — великому маєтку, вхід до нього нижче, в передмісті.
Загороджений отак з трьох боків, плац не веде нікуди і сюди ходять тільки на прохідку.
Колись давно тут було кладовище святого Мітра — провансальського святого, дуже шанованого в країні.
Старі пласанці ще 1851 року пам’ятали мури цього кладовища, занедбаного тому багато літ. Земля, більш віку годована донесхочу трупами, переситилася смертю, і довелося відкрити новий цвинтар по той бік міста. А старе кладовище щовесни очищалося, вкриваючись темним рясним зелом. Ця масна земля, якої грабарі не могли копнути, щоб не викопати якогось людського останку, була безмірно родюча. Після травневих дощів та червневої спеки тут розрослася буйна трава. З дороги видно було понад мурами верхи кущів, а всередині немов розливалося глибоке темно-зелене море, поцятковане здоровими, напрочуд яскравими квітами. Внизу, в затінку, під плетивом стебел, пахло вологим чорноземом, шумували соки.