Сьомий хрест - Зегерс Анна. Страница 25

І все-таки Георг посміхнувся. Він так любив життя!

Він любив у ньому все: і солодкі грудочки на пухких булках, і навіть полову, яку під час війни домішували до хліба. Він любив міста і ріки, всю країну і всіх людей — Еллі, свою дружину, і Лотту, і Лені, і Катрінхен, і свою матір, і. маленького брата; гасла, які пробуджують у людей свідомість; пісеньки під акомпанемент лютні; уривки з книг, котрі йому читав Франц, в яких були великі думки, що перевернули все його життя; навіть теревені старих жінок. Яке хороше життя в цілому. Погані тільки окремі явища. Він і тепер любив його.

Георг насилу підвівся і, спершись на стіну, голодний і нещасний, почав дивитися на ринок. В тумані, при світлі ліхтарів уже прокидалося життя, і серце Георга залила гаряча хвиля, немов його теж любили, незважаючи ні на що, любили усі, хоч, може, і востаннє, любили болісною, безпорадною любов’ю. Він зайшов до кондитерської.

П’ятдесят пфенігів треба залишити, як недоторканний фонд.

Він поклав кілька пфенігів на прилавок. Продавачка висипала йому на клапоть паперу тарілку розкришених сухарів та обгорілих краєчків печива. Вона з подивом глянула на його куртку, що здалася їй надто шикарною для такого сніданку.

Від цього погляду Георг схаменувся. Він запхав усі кришки собі в рот уже на вулиці. Повільно жуючи, він пошкандибав площею. Ліхтарі ще горіли, хоч вони були вже і зайві. Крізь імлу осіннього ранку проступав ряд будинків на протилежному боці. Георг ішов щоразу далі й далі лабіринтом вузьких вулиць, що, мов нитки, намоталися навколо ринку, куди він, врешті, знову вийшов. Георг побачив вивіску: «Д-р Герберт Левенштайн». «Ось хто мені допоможе», — подумав він.

Він побрався сходами. Перші звичайні сходи за багато місяців. Коли зарипіли східці, він так перелякався, наче йшов грабувати. Тут теж пахло кавою. За дверима квартир починається звичайний день — люди позіхають, будять дітей, мелють каву на млинках.

Коли він увійшов до приймальної, на якусь хвилину стало тихо. Всі подивилися на нього. Тут було дві групи пацієнтів. На дивані біля вікна — жінка з дитиною і молодий чоловік у дощовику, біля столу — старий селянин, літній городянин з хлопчиком і тепер ще Георг.

Селянин продовжував:

— Я оце вже вп’яте тут. Вилікувати він не вилікував, але мені трохи полегшало. Тільки б дотягти, поки наш Мартін повернеться з армії і одружиться. — В його монотонному голосі вчувався біль, якого йому завдавало кожне слово. Але він терпів його, бо дуже любив розповідати про себе. Він додав — А ви?

— Я тут не заради себе, — сухо відповів йому сусід, — а заради хлопчика. Це єдина дитина моєї єдиної сестри.

Батько хлопчика заборонив їй вести його до Левенштайна. Тому я сам привів його сюди.

Старий селянин сказав, тримаючись руками за живіт, — мабуть, там і боліло:

— Хіба немає іншого лікаря?

Другий байдуже промовив:

— Але ж і ви тут.

— Та я вже був у всіх — у доктора Шмідта, у доктора Вагензайля, у доктора Райзінгера, у доктора Гартлауба.

Раптом він звернувся до Георга:

— А ви чого тут?

— Та ось, рука.

— Цей не лікує рук, він розуміється тільки на внутрішніх хворобах.

— У мене і всередині щось не гаразд.

— Автомобільна аварія?

Двері приймальної відчинилися. Старий, знемагаючи від болю, навалився на стіл і на Георгове плече. Не тільки страх — страшенна дитяча боязкість охопила Георга.

Таке саме почуття проймало його у приймальнях лікаря, коли він був такий же малий, як отой блідий хлопчик. Як і тоді, він весь час перебирав бахрому на кріслі.

Біля вхідних дверей задзеленчав дзвінок. Георг здригнувся. Але то був лише новий пацієнт, смуглява дівчинка-підліток; вона пройшла мимо стола.

Нарешті Георг став перед лікарем. Прізвище, адреса, професія? Георг щось відповів. Стіни навколо нього захиталися, він падав у прірву з білості, шкла, нікелю, в бездоганно чисту прірву. Падаючи, він ще почув голос, що попереджав його, хто такий лікар за національністю. А запах, що вдарив йому в ніс, нагадав кінець усіх допитів, коли його змазували йодом і перев’язували.

— Сідайте, — сказав лікар.

Побачивши Георга у дверях, лікар подумав, що цей пацієнт, либонь, тяжко хворий. Лікар добре знав такі симптоми: ні відкритих ран, ані опухів, лише легенька синювата тінь під очима, — у цього чоловіка вона вже була густа й темна. Яка в нього хвороба? Останнім часом лікар уже звик до того, що хворі прибігають сюди вдосвіта, щоб сусіди не бачили, — в останню хвилину, як колись бігали до знахарки. Він почав розмотувати пов’язку.

— Нещасний випадок?

— Так.

Незважаючи на почуття обов’язку, яке в ньому викликала кожна рана, кожна хвороба, бо він був справжнім лікарем, Левенштайн відчув дедалі сильніший неспокій.

Ну, хіба ж це пов’язка? Клапоть підкладки? Він повільно розмотував її. Що це взагалі за чоловік? Чи він старий?

Чи молодий? Серце лікаря щеміло, щось стискало йому горло, наче він ще ніколи не був так близько від смерті за всі дев’ятнадцять літ, упродовж яких лікував хворих.

Він подивився на руку, що лежала перед ним без пов’язки. В рані повно бруду, але не така вона вже й страшна, а тому й нездатна спричинити ці зловісні тіні на лобі й під очима. Чому ж він такий змучений? Він прийшов з хворою рукою. В нього, напевно, є ще якась, йому самому невідома хвороба. Треба витягти з рани скалки. Доведеться зробити укол, інакше хворий не витримає. Цей чоловік сказав, що він слюсар-автомобіліст.

— За два тижні, — сказав лікар, — ви знову зможете працювати.

Хворий нічого не відповів. Чи витримає він укол? Серце незнайомця, хоч і не зовсім здорове, але не таке вже й слабке. То в чім же річ? І чому він, лікар, не старається з’ясувати, яка хвороба в цього чоловіка?

Чому хворий зразу ж після аварії не пішов до найближчої лікарні? Адже цей бруд понабивався в рану щонайменше вчора. Лікар хотів поставити хворому кілька запитань, щоб хоча б відвернути його увагу від руки, до якої він підніс пінцета. Але погляд чоловіка стримав лікаря. Він змовчав. Левенштайн ще раз уважно подивився на руку, потім погляд його сковзнув по обличчю, куртці, по всій постаті хворого. Той ледь скривив губи і дивився на лікаря скоса, але рішуче.

Лікар поволі відвернувся і відчув при цьому, що в нього аж губи побіліли. А коли він побачив себе у дзеркалі над рукомийником, темна тінь лежала вже і на його обличчі. Лікар заплющив очі. Він надзвичайно повільно намилював і змивав руки під краном. «В мене дружина й діти. Чому цей чоловік прийшов саме до мене? Тепер я буду тремтіти від кожного дзвінка. І без цього в мене щодня неприємності».

Георг думав: «Адже не тільки у вас».

А лікар тримав руки під струменем води, і бризки розліталися навсібіч. Немає сил терпіти. А тепер ще й оце!

Скільки горя випало йому на долю.

А Георг думав, насупившися, поки текла вода: «Але ж не тільки вам».

Лікар закрутив, нарешті, кран, витер руки чистим рушником. Запах хлороформу здавався йому зараз таким, яким він здавався лише його пацієнтам. «І чому ця людина прийшла саме до мене? Чому?»

Лікар знову відкрутив кран. Почав удруге мити руки. «Це зовсім тебе не обходить. До тебе прийшла рука, просто хвора рука. Чи вона виглядає з-під рукава шахрая чи з-під крила архангела, тобі однаково». Він знову закрутив кран і витер руки. Потім приготував шприц. Коли лікар закачав рукав Георгової куртки, він побачив, що на хворому немає сорочки. «Це мене не стосується, — сказав він собі, — моє діло — рука».

Георг засунув перев’язану руку під куртку і сказав:

— Дуже вам вдячний!

Лікар хотів був спитати про гроші, але хворий подякував таким тоном, немов так і треба, щоб його лікували безкоштовно. І хоч Георг, виходячи, похитнувся, лікареві тепер уже здавалося, що головна його хвороба — все-таки рука.

Опускаючись сходами, Георг на нижньому східці зіткнувся з двірником, маленьким чоловічком без куртки.

— Ви вертаєте з третього поверху?