Сьомий хрест - Зегерс Анна. Страница 37

Упорали по голові лопатою. — Це ж зовсім безнадійно. — Чому? Вони ж на волі. — Але чи надовго? — Я б не хотів бути в їхній шкурі. — Диви-но, цей уже зовсім старий. — А цей ніби мені знайомий. Їх все одно, либонь, чекала смерть, нічого було втрачати.

Чийсь голос, спокійний, трохи здавлений — той, хто говорив, мабуть, нахилився до шафки чи шнурував черевики, — запитав:

— А коли буде війна, що тоді зроблять з таборами?

Від цих слів повіяло холодом на людей, що похапцем переодягалися перед початком роботи. А той самий голос тим же тоном вів далі:

— Чого тоді вимагатиме внутрішня безпека?

Хто ж це сказав? Обличчя не видно, бо чоловік саме нахилився. Але голос знайомий. Що ж він, власне, сказав?

Нічого забороненого. Запала коротка мовчанка, і коли залунав другий гудок, усі здригнулися. Коли вони швидкою ходою йшли через двір, Франц почув за своєю спиною запитання:

— А Альберт і досі сидить?

І чиюсь відповідь:

— Мабуть що так.

Біндер, старий селянин, який їздив до Левенштайна, хотів був нагримати на жінку, щоб вона вимкнула радіо.

Відколи старий повернувся з Майнца, він лежав на своєму, вкритому клейонкою, дивані, звиваючись від іще сильнішого болю, — так йому принаймні здавалося. Нараз він прислухався, аж рота роззявив. Старий забув про життя і про смерть, що змагалися в ньому. Крикнув жінці, щоб вона швидше допомогла йому надіти сюртук і черевики. Наказав заправити синів автомобіль. Чи він хотів помститися на лікареві, що так і не зміг допомогти йому, чи на тому пацієнтові, що вчора з перев’язаною рукою спокійно пішов своєю дорогою, в той час як він — це щойно передали по радіо — був теж приречений на смерть. Чи, може, старий думав такою поведінкою закріпити собі надійніше місце серед живих?

II

Тим часом Георг виповз з сарая: коли його знайдуть, то хтось через нього набереться лиха. Він був такий змучений, що йому здавалося безглуздим бодай один крок ступити. Але поява нового дня сильніша над усі страхіття ночі, день підбадьорює кожного, хто його дочекався. По ногах шмагали мокрі стебла дикої спаржі. Знявся вітерець, такий легенький, що він тільки ледь-ледь розвіяв туман. Георг, хоч і не бачив нічого у млі, все ж почутив новий день, що здіймався над ним і над усім світом. Незабаром у промені вранішнього сонця зажевріли дрібні ягоди дикої спаржі. Георг спочатку подумав, що світла пляма в тумані на далекому березі — сонце, але, підійшовши ближче, розглядів, що то на косі горить вогнище. Туман танув поволі, але нестримно. Георг побачив на косі кілька невисоких будинків, голу обмілину, оточену півколом човнів, І річку. Перед ним, посеред поля, край дороги, що простелялася від шосе до берега, стояв будинок: мабуть, це звідти уночі приходила та закохана пара. Несподівано з берега долинув такий гучний барабанний бій, що в Георга зацокотіли зуби. Ховатись було пізно, і він твердою ходою попростував далі, готовий до всього. Але довкола було тихо. У будинку ніхто не ворушився, тільки з коси долітали голоси не чоловічі, а хлоп’ячі, а тому й здалися йому напрочуд мелодійними та чистими. Потім стало чути хлюпання весел, до берега наближався човен; вогнище на косі погасло. «Якщо ти вже не можеш уникнути зустрічі з людьми, — повчав його Валлау, — то сміливо йди до них, у саму гущу».

Ці люди, зустрічі з якими він уже не міг уникнути, були двома десятками хлопчиків. З войовничими криками, нібито індійці, що напали на вороже плем’я, повискакували вони з човнів і почали переносити на берег рюкзаки, куховарське начиння, казанки, намети й прапорці.

Незабаром хлопці вгамувались і поділилися на дві групки. Георг помітив, що це сталося за командою худенького білявого хлопчика, який рішучим, але ще зовсім дитячим голосом зробив кілька на диво розумних вказівок. Двоє хлопчиків почепили на палицю казанки та відерця й рушили до селянського будинку, за ними йшли двоє барабанщиків і ще четверо хлопців, що тягнули на собі різні речі. На чолі групи виступав з прапорцем сьомий хлопець.

Георг сів на пісок і подивився їм услід з таким почуттям, мовби він не сам вже давно розпрощався з своїм дитинством, а його було у нього тільки що вкрадено.

— Вільно! — скомандував худорлявий хлопчик, як хлопці вишикувались і він зробив перекличку.

Маленький командир тільки тепер помітив Георга.

Кілька хлопців кинулися збирати пласкі камінці; вже було чути, як вони підраховують, скільки разів камінець підскочить над водою. Інші посідали недалеко від Георга на траві, довкола засмаглого патлатого хлопця, який щось стругав. Георг дослухав зауваження й поради, з якими хлопці зверталися до патлатого, і мало не забув про себе. Декілька хлопців розляглися на траві й завели таку розмову, яку заводять діти, коли почувають, що на них дивиться дорослий, який чимось привертає до себе їхню цікавість.

Засмаглий хлопчик схопився з місця, пробіг повз Георга з серйозним, зосередженим обличчям, розмахнувся й високо кинув у повітря той предмет, який щойно стругав. Деревинка впала на землю, як і все, що підлягає законові тяжіння, але хлопець, здавалося, був дуже цим розчарований. Він підняв свою іграшку, оглянув її, наморщивши лоба, сів і знову заходився стругати. Тепер товариші почали сміятися з нього. Георг, що все це бачив, посміхаючись, звернувся до хлопця:

— Ти хочеш зробити бумеранг?

Хлопець подивився йому в обличчя зосередженим, спокійним поглядом, що дуже сподобався Георгові.

— Я не можу допомогти тобі, — сказав він, — бо в мене болить рука, але я, мабуть, зможу тобі пояснити… — Його обличчя спохмурніло. Хіба не такі от хлопчаки вислідили вчора у Бухенау Пельцера? Невже і цей хлопець, з таким ясним, спокійним поглядом, грюкав кулаками у ворота?

Хлопчик опустив очі.

Покинувши товариша, хлопці збилися навколо Георга.

Він і не зоглядівся, як опинився в тісному колі хлопців.

Йому не треба було грати на флейті, як щуролову в казці. Діти інстинктивно відчули, що в цьому чоловікові було щось особливе, що з ним сталася якась цікава або сумна пригода і що взагалі у нього якась незвичайна доля. Певна річ, усе це вони відчували дуже неясно. Вони тільки ближче присувалися до Георга і, балакаючи між собою, поглядали на його забинтовану руку.

На цей час у Вестгофені Оверкамп уже одержав повідомлення про те, що хай не сам Георг Гайслер, але принаймні його остання зовнішня оболонка — коричнева вельветова куртка з застібкою-блискавкою — потрапила до рук властей. Човняр учора ввечері, вимінявши куртку, пішов до торговця старим одягом, щоб продати її і випити на вторговані гроші. Його наречена раз у раз плела йому нові светри, і обмін був для нього дуже вигідний. Але торговець старим одягом уже дістав суворе попередження — він не раз купував підозрілі речі — і зразу ж повідомив поліцію. Спершу човняр дуже засмутився — не хотілося віддавати поліції таку чудову річ, — але швидко заспокоївся, бо йому пообіцяли відшкодувати збитки.

Човняр легко довів свою непричетність до цієї справи, — у нього було півдесятка свідків обміну. Свідки ствердили, що той, з ким човняр помінявся, пішов з кимось у напрямі до Петерсау. Під час допиту одразу ж випливло й ім’я супутника — Щупачок.

Щупачка було неважко знайти. Оверкамп одразу ж зробив відповідні розпорядження. Йому здалося, що ця темна справа почала потроху прояснюватися. Серед повідомлень особливу увагу привертало показання якогось Біндера з Вайзенау. Він посвідчив, що вчора вранці бачив у приймальній лікаря Левенштайна підозрілого чоловіка, — його прикмети збігалися з прикметами одного з утікачів: того ж таки ранку Біндер знову побачив цього чоловіка із свіжою пов’язкою на руці, коли той ішов до Рейну.

Всіх цих людей Оверкамп наказав негайно доставити у Вестгофен. Їх показання допомогли відтворити весь шлях Гайслера до вчорашнього полудня, а тепер уже можна було догадатися, куди він пішов далі.