Сьомий хрест - Зегерс Анна. Страница 43
Георг розсміявся:
— Що ж тоді буде?
Він стягнув з своєї руки шкарпетку, чорну подерту шкарпетку, яку знайшов десь по дорозі і натягнув замість рукавички, щоб приховати пов’язку. Вона дивилася на нього, розкривши рота. Він обійшов навколо стола. Вона затулила рукою обличчя. Георг узяв її однією рукою за волосся, а другою рвонув її руку. Він проказав таким тоном, немов звертався до жаби, що колись була людиною:
— Годі-бо, Лені, подивися на мене, я ж Георг.
Вона широко розкрила очі. Він тримав її міцно, намагаючися вирвати з її руки щітку, хоч йому завдавала болю поранена рука.
Вона благально промовила:
— Я ж тебе зовсім не знаю.
Він пустив її, відступив крок назад і мовив:
— Гаразд, тоді віддай мені мої гроші та одяг.
Вона трохи помовчала, потім сказала іще нахабніше і безсоромніше:
— Ми чужим не подаємо. Тільки на зимову допомогу.
Він глянув на неї, але вже не так, як раніше. Біль у руці втишився, а разом з цим розвіялась і певність, що все це відбувається саме з ним. Він тільки невиразно відчував, що з рани знову пішла кров.
На кухоннім столі, застеленому синьою картатою скатертиною, стояло два прибори. На дерев’яних кільцях для серветок невправною рукою було вирізьблено маленькі свастики — нікудишня робота. Шматочки ковбаси, редиска й сир були кокетливо прикрашені петрушкою. А поруч лежало кілька відкритих коробок, які продаються в дієтичних крамницях, — вестфальські пряники і житні коржі. Здоровою рукою він хапав зі столу їжу й запихав собі в кишеню. Очі-намистини невідривно стежили за ним.
Уже взявшись за ручку дверей, він ще раз обернувся:
— Ти, мабуть, не захочеш змінити мені пов’язку?
Вона двічі рішуче хитнула головою.
Спускаючися вниз, він зупинився біля того самого вікна. Сперся ліктем на підвіконня і знову натягнув на руку шкарпетку. «Чоловікові вона нічого не скаже, побоїться признатися, що знає такого, як я». Тепер уже світилося майже в усіх вікнах. «Стільки листя, і все з одного каштана», — подумав він. Наче сама осінь втілилася в цьому дереві, такому могутньому, що воно могло засипати листям ціле місто.
Він помалу плентався вулицею. Намагався уявити собі, що назустріч йому, ледь торкаючися землі, великими кроками йде інша Лені. Лише зараз він збагнув, що ніколи вже не зможе піти до Лені ні насправді, ні у мріях. Ці мрії затоптані в багно. Він сів на лавку й машинально почав жувати коржа. А що було холоднувато та й сутеніло і сидіти тут було небезпечно, то він одразу ж устав і пішов далі, вздовж трамвайної лінії. Грошей у нього більше не лишилося. Куди ж тепер іти, проти ночі?
IV
Оверкамп замкнувся в своєму кабінеті, щоб зосередитися, готуючись до допиту Валлау. Він переглянув нотатки, перечитав протоколи, згрупував їх і об’єднав цілою системою позначок та рисок. Він був майстер допитувати в’язнів. «Оверкамп навіть з мертвого видобуде свідчення, — говорив Фішер. — Його схеми допитів можна порівняти хіба що з музичними партитурами».
Оверкамп почув за дверима різке клацання закаблуками — вартові віддавали комусь честь. Увійшов Фішер, замкнув за собою двері. По його обличчю було видно, що його щось водночас і тішить, і злить. Він сів поруч Оверкампа. Оверкамп ворухнув бровами, нагадуючи йому про вартових за дверима і про нещільно причинене вікно.
— Знову щось сталося?
Фішер тихо заговорив:
— Фаренберг зовсім очманів від цієї історії. Іще, чого доброго, збожеволіє старий. Утім, він уже спав з розуму.
Його напевне, виженуть звідси. Треба й собі натиснути на декого. Послухайте, що знову сталося. Ми ж не можемо збудувати тут спеціальну сталеву камеру для цих трьох впійманих утікачів. І ми домовилися, що він не торкатиметься цієї трійки, поки ми всіх не впіймаємо. Потім нехай хоч ковбасу з них робить, А він все-таки наказав ще раз їх привести. Там у нього перед бараком дерева. А втім, вони вже й на дерева не схожі. Сьогодні вранці він наказав зрізати їхні верхівки. Отож він і звелів поставити цих трьох біля дерев, отак… — Фішер розкинув руки, — а в дерева позабивати цвяхи вістрям уперед, щоб вони не могли на них спертися, потім усіх в’язнів вишикували, а Фаренберг виступив перед ними з промовою. Їй-право, варто було послухати, Оверкампе! Він клявся, що всі сім дерев будуть зайняті ще на цьому тижні. І знаєте, що він мені сказав: «Бачите, я додержую свого слова, жодного удару».
— І довго вони отак стоятимуть?
Тому-то ми з ним і посварилися. Адже за годину-півтори їх і допитати не можна буде. Тепер він щодня показуватиме їх усім в’язням у такому вигляді. Ця його витівка буде остання у Вестгофені. Він, мабуть, тішить себе думкою, що зможе лишитися тут, якщо усі семеро потраплять до його рук.
— Фаренберг така людина, — промовив Оверкамп, — що коли він і спіткнеться, то одразу ж схопиться на ноги і побіжить далі іще швидше.
— А того Валлау я відірвав від третього дерева, — сказав Фішер.
Раптом він устав і відчинив вікно.
— Онде його ведуть. Пробачте мені, Оверкампе, коли я зараз дам вам одну пораду.
— Що ж це за порада?
— Накажіть, щоб вам принесли з їдальні сирий біфштекс.
— Навіщо?
— Бо ви скоріше виб’єте свідчення з нього, ніж із чоловіка, якого вам оце ведуть.
Фішер казав правду. Оверкамп зрозумів це, як тільки той чоловік став перед ним. Комісар спокійнісінько міг би порвати всі нотатки, що лежали у нього на столі. Перед ним була неприступна фортеця. Низенька, виснажена людина, з некрасивим маленьким: обличчям; трикутничок темного волосся на лобі, густі брови, між якими залягла глибока зморшка. Запалені очі з набряклими повіками, широкий ніс, нижня губа геть покусана.
Оверкамп вдивляється в це обличчя — майбутнє бойовище. У цю фортецю він повинен проникнути. Нехай вона, як кажуть, справді неприступна для страху й погроз, але ж існує ще багато способів здобути фортецю, знесилену голодом і тяжкими випробуваннями. Оверкампові всі ці способи відомі. Він уміє послугуватися ними. Валлау, з свого боку, теж розуміє, що чоловік, який сидить перед ним, знає всі ці способи. Зараз він почне ставити йому запитання. Спочатку він спробує намацати слабкі місця фортеці і почне з найпростіших запитань. Він спитає тебе, коли ти народився, і ось ти вже й виказав свою першу таємницю — зірку, під якою ти народився…
Оверкамп розглядає обличчя цього чоловіка, мов командир майбутнє бойовище. Він уже забув своє перше враження. Він повернувся до свого правила — нездоланних фортець не існує. Оверкамп переводить погляд з цього чоловіка на одну з своїх нотаток. Ставить олівцем крайку після якогось слова, знову дивиться на Валлау і ввічливо запитує:
— Вас звуть Ернст Валлау?
Валлау відповідає:
— З цієї хвилини я більше нічого не скажу.
Оверкамп продовжує:
— Отже, ваше прізвище Валлау? Я попереджаю вас, що вважатиму ваше мовчання за підтвердження. Ви народились у Маннгаймі восьмого жовтня тисяча вісімсот дев’яносто четвертого року.
Валлау мовчить. Він вимовив свої останні слова.
Якби піднести дзеркало до його мертвих уст, — воно б не потьмарилося.
Оверкамп не зводить очей з Валлау. Він сидить майже так само нерухомо, як і в’язень. Обличчя Валлау іще трохи зблідло, зморшка ще глибше перетинає лоб. Він дивиться просто перед себе, його погляд, що нараз став шкляним і прозорим, проникає крізь предмети світу, крізь Оверкампа, крізь дощану стіну і вартових, що стоять за дверима, крізь усе, усе, аж до непрозорої серцевини, яка витримує погляди вмираючих. Фішер — він теж присутній на допиті і сидить так само нерухомо — повертав голову туди, куди дивиться Валлау. Але він не бачить нічого, крім непрозорих предметів строкатого світу, що не має ніякої серцевини.
— Вашого батька звали Франц Валлау, вашу матір — Елізабет Валлау, уроджена Ендерс.
Покусані губи не ворушилися. «Жив колись на світі чоловік, якого звали Ернст Валлау. Той чоловік помер. Ви тільки що чули його останні слова. У нього були батьки, яких звали саме так. Тепер поруч з надмогильним каменем батька можна було б поставити надмогильний камінь сина. Коли ви справді можете видобувати свідчення навіть з трупів, то я наймертвіший за всіх мертвих».