Сьомий хрест - Зегерс Анна. Страница 53

Батьки Ойгені, що вигнали її з дому, вже померли, а її син від француза, дитя окупації, вчиться у Кронбергу.

Хлопчиків батько вже давно попиває аперитив на Севастопольському бульварі в Парижі. Ніхто тепер жодним словом про цю історію не згадує. До цього вже звикли.

І Ойгені теж звикла. Її обличчя змарніло, хоч вона ще вродлива. Але її низький голос став якийсь надтріснутий з тієї хвилини, як вона зрозуміла, що сіро-блакитна хмара, вслід якій вона так довго дивилась, уже давно не окупаційна армія, а просто туман. Відтоді вже теж минуло багато років. «Для товстуна Мессера, для цього старого шкарбана, — думає собі Ернст, — Ойгені справжній скарб.

Цікаво, чи вона зразу хотіла дати мені дві страви, чи тільки згодом надумала».

Франц так утомився, що йому здавалося, ніби пас пролітає просто в його голові. Проте він не зіпсував жодної деталі, певно, тому, що уперше не боявся цього. Він думав лише про одне — чи пощастить йому поговорити з Еллі наодинці, коли він відвезе їп на квартиру яблука.

І коли він уявив собі, що за кілька годин знову побачить Еллі, саме ту Еллі, яку завжди у мріях бачив своєю дружиною, у нього майнула думка, що все це могло б бути насправді. Не заради того, щоб допомогти Георгові, вони зустрінуться, а заради себе самих. Він, Франц, не тому відвезе їй яблука, щоб проскочити повз шпиків, їм ніщо не загрожує, ніякої небезпеки немає. Франц пробує уявити собі, що він просто купив два кошики яблук для першої зими їхнього спільного життя. Так роблять сотні людей. Хіба їм заказано бути учасниками звичайного життя? Невже завжди перед ним стоятиме ця тінь?

На мить, на одну-єдину мить Франц завагався й запитав себе, чи не варте оце тихе щастя усього іншого. Трохи тихого щастя зараз, негайно, замість страшної жорстокої боротьби за велике щастя усього людства, до якого він, Франц, мабуть, ніколи не належатиме. «Тепер ми можемо пекти яблука в нашій пічці», — скаже він Еллі.

Вони поберуться у листопаді, такий бенкет справлять, що ну. У Грізгаймському селищі на них чекатимуть дві затишні кімнатки. Йдучи вранці на роботу, він буде певний, що ввечері побачить Еллі. Неприємності? Вирахування з зарплати? Високі норми? Ввечері в їхній чистенькій квартирі все це забудеться. Навіть стоячи біля верстата, як зараз, і штампуючи деталь за деталлю, він буде думати: «А ввечері — Еллі». Прапори? Свастики? Віддайте Гітлерове Гітлеру. Тільки не забирайте в них — у Еллі і в нього — того, що робить їх щасливими: кохання й різдвяної ялинки, печені в неділю й бутербродів з дому, маленьких привілеїв для новоженців, їх садочка і гулянок для робітників. У них народиться син. Звичайно, доведеться заощаджувати і на рік відкласти поїздку пароплавом під гаслом «Сила через радість». Новими розцінками люди поки що вдоволені. Хто це тільки вигадав, що норми збільшились? Але шалені темпи колись дадуться взнаки. «Та годі тобі бурчати, — скаже Еллі. — Прошу тебе, не кричи, Франце, особливо тепер». Еллі знову при надії. Але, на щастя, Франца призначили старшим робітником, вони навіть зможуть повернути Елліному батькові ту невелику суму, яку були змушені позичити в нього. Коли б тільки Еллі знову не завагітніла. Франц скаже: це вже занадто, війна ось-ось вибухне. На цей раз Еллі плакатиме. Вони будуть підраховувати кожний пфеніг. Від цих підрахунків у Франца стискається серце. Він і сам не знає чому.

Мабуть, він у глибині душі відчуває, що такі підрахунки просто непристойні. Зрештою, хтось дає Еллі добру пораду, і на цей раз усе кінчається щасливо. Вони навіть можуть дозволити собі записатися на прогулянку пароплавом; старшу дитину на цей час візьме до себе мати Еллі, а маленьку — її сестра. Ця сестра навчатиме малюка робити ручкою «хайль Гітлер». Личко в Еллі і досі свіже й гарненьке. Протягом дня Франц думає: «Може, вона хоч сьогодні почастує мене чимось смачним, так мені вже набридла ця бурда».

Якось ранком Франц приходить на завод і бачить, що замість Оклецька пилюку вимітає якийсь незнайомий хлопець.

— А де ж Оклецьок? — запитує Франц.

— Його заарештовано, — відповідає хтось.

— Оклецька заарештовано? А за що саме?

— За поширювання чуток, — відповідає один з штампувальників.

— Що ж це за чутки? — питає Франц.

— Про Вестгофен. У понеділок звідти втекло кілька в’язнів.

— Що? З Вестгофена? — дивується Франц, — Хіба там є хоч одна жива душа?

Тепер озивається другий штампувальник, спокійний, сухий чоловік з сонним обличчям, на якого Франц ніколи не звертає особливої уваги.

— А ти думав, що там усі гинуть?

Франц здригається і починає белькотати:

— Ні, ні… Я думав, що всіх уже відпустили…

Штампувальник криво посміхається і відходить від нього. «Якби мені тільки не треба було сьогодні поспішати ввечері додому, — думає Франц, — щоб можна було хоч один раз поговорити по щирості з такою людиною, як цей штампувальник». Раптом Франц згадує: цього штампувальника він знав колись. Він зустрічався з ним у минулому, він його знав давно, ще до того, як познайомився з Еллі, до…

Франца пересмикнуло, він справді зіпсував деталь.

Але ж навіщо зганяти свою злість на цьому хлопцеві, на Горішку, якого всі робітники хвалять, що він за три дні навчився так само вправно вимітати пилюку з-під рук, як Оклецьок, що виконував цю роботу цілий рік.

Стоячи на майданчику третього номера трамвая, Георг думав: «Чи не краще піти пішки? Далекими околицями?»

Може, він уже привернув до себе увагу? «Ніколи не суши собі голови тим, чого ти не зробив, — радив йому Валлау. — Це марна трата сил. Не кидайся в різні боки, но гарячкуй. Тримайся спокійно, впевнено».

Але яка користь від порад, які тобі самому не допомогли? І Георг перестав дослухатися голосу Валлау. Раніше він завжди міг оживити його звучання, а зараз раптом усе змовкло. І гуркіт цілого міста не міг заглушити цієї тиші. Трамвай круто повернув, виїжджаючи з міста. Нараз Георгові здалося неймовірним, що він їде тут, живий і здоровий серед білого дня. Це суперечило всякій логіці і здоровому глуздові. Або то був зовсім не він, або… Несподівано крижаний вітер різонув його по скронях, наче третій номер в’їхав в іншу зону. За ним уже напевно давно стежать. Чому це він зустрів саме Фіольграбе? «Може, Фюльграбе виконував їхній наказ? Погляд Фюльграбе, його жести, те, що він надумав зробити, — так поводиться тільки або божевільний, або людина, що виконує наказ гестапо. Чому ж мене зразу не схопили? Дуже просто — хочуть почекати, подивитися, куди я піду, побачити, хто мене прийме».

І Георг почав придивлятися до пасажирів: хто ж його переслідувач? Отой чоловік з борідкою, в окулярах, схожий на вчителя? Хлопець у синій куртці монтера? Дідок, що везе старанно запаковане деревце, мабуть, для свого садочка?

У міський гамір увірвалася маршова музика… Вона швидко наближалась, ставала гучнішою, нав’язувала свій карбований ритм усім звукам і рухам. Відчинялися вікна, з воріт вибігали діти, і от уже вся вулиця забита людьми. Вагоновод загальмував.

Бруківка двигтіла. З кінця вулиці долинали вітальні крики. Кілька тижнів тому шістдесят шостий піхотний полк розташувався в нових казармах. Коли полк проходив колоною в якійсь частині міста, йому завжди влаштовували овацію. Ось вони, нарешті: сурмачі й барабанщики, тамбур-мажор вимахує паличкою, кінь під ним гарцює. Ось вони! Нарешті! Люди підносять руки вгору, вітаючи їх. Дідок махає рукою, притискаючи деревце коліном. Його брови тремтять в такт маршу. Його очі блищать. Може, серед солдатів простує і його син? Цей марш хвилює, у людей аж мороз іде поза шкірою, блищать очі.

Яка ж то магічна сила? Сила атавістичних спогадів чи цілковитого забуття? Можна подумати, що остання війна, на яку повели цей народ, закінчилася блискучою перемогою і принесла самі тільки радість і гаразд! Жінки й дівчата посміхаються, наче їх синам і коханим не страшні ніякі кулі.

Як добре хлопці вже навчилися марширувати за кілька тижнів… А матері, які трусяться над кожним пфенігом і завжди запитують: навіщо тобі? Вони, здається, залюбки віддали б своїх синів або шматки своїх синів. Заради чого? Заради чого? Це вони вже потім запитають, коли змовкне музика. Тоді вагоновод знову ввімкне мотор, дідок помітить, що на деревці зламалася гіллячка, і почне бурчати. А шпик, коли він справді тут е, здригнеться з переляку.