Сьомий хрест - Зегерс Анна. Страница 59

— Це найкраще, що ти можеш зробити, — сказав другий.

То був кремезний чоловік, що здавався старший на свої роки. Його велика голова була обстрижена, а недавно йому паяльником припалило брови й вії, і його обличчя здавалося від цього якесь тупе. Колись він був вродливий хлопчина, як усі Гайслери. Зараз це був типовий штурмовик, він огрубів і погладшав. А менший, Гайні, був саме такий, яким його описав Редер. Його зріст, форма голови, волосся, зуби — все було таке, наче батьки створили його точно за расистською теорією. Старший, вимушено посміхаючись, зробив рух, ніби хотів перенести матір разом з її двома стільцями до ліжка. Та він раптом зупинився, зустрівши погляд матері, погляд, який, очевидно, коштував їй страшенного напруження сил. Син зняв руку з стільця й опустив голову. Гайні промовив:

— Ти мене зрозуміла? Що ти кажеш, мамо?

Вона нічого не сказала, тільки знову глянула на меншого сина, потім на старшого, потім знову на меншого.

Яка ж міцна броня в цього хлопця, коли він міг витримати такий погляд! Старший підійшов до вікна. Він подивився на темну вулицю. Менший не силкувався витримати материного погляду, він його просто не завважив.

— Лягай же, нарешті, — сказав він. — Постав чашку біля ліжка. Чи прийде він, чи не прийде, — нехай це тебе не турбує. Годі тобі думати про нього, адже нас у тебе ще троє.

Старший прислухався, дивлячись на вулицю. Він був здивований: он як заговорив цей Гайні. Колись він був Георгів улюбленець, а тепер сам допомагає ловити його, наче в цьому немає нічого особливого. Хоче довести хлопчиськам з своєї вулиці, та й дорослим, що йому наплювати на Георга, хоч колись він і чіплявся за нього, мов реп’ях. Малого вони ще більше покалічили, ніж його, а сам він теж змінився. Він став штурмовиком півтора року тому, бо не міг без жаху згадувати про п’ять років безробіття. Так, цей жах був однією з небагатьох реакцій його тупого мозку. Він був найменш розвинений, найтупіший з усіх хлопців Гайслерів. «Завтра ти втратиш роботу, — сказали йому, — якщо не вступиш сьогодні». У його дурній голові жила примарна думка, що все це ненадовго. Це ще не кінець. Усе це просто якийсь привид, що колись розвіється. Але як? Чому? Коли? Цього він і сам не знав. І, слухаючи, як Гайні зухвало і холодно говорить з матір’ю, той самий Гайні, якого Георг тягав на своїх плечах на всі демонстрації і який тепер мріяв про фюрерські школи, есесівські загони і моторизовані частини, — слухаючи усе це, старший брат відчув, що йому аж з душі верне. Він відійшов од вікна і подивився на Гайні.

Той сказав:

— Я піду до Брайтбахів, а ти лягай спати, мамо. Ти все зрозуміла?

І мати, на їхній подив, відповіла:

— Так.

Стара нарешті додумала свою думу до кінця. Вона цілком спокійно сказала:

— Подай мені валеріанові каплі. «Вип’ю, — думала жінка, — щоб серце не билося так сильно, і ляжу, хай вони йдуть. Потім сяду біля дверей і коли почую, що Георг іде дворами, я закричу: «Гестапо!»

От уже протягом трьох днів їй утовкмачували, особливо дружина її другого сина і Гайні, що в неї велика родина і без Георга — три сини та шість онуків — і що вона може всіх занапастити. Мати мовчала.

Колись Георг був лише один з її чотирьох синів. Він їй завдавав багато прикростей. На нього завжди скаржилися вчителі й сусіди. Він вічно сварився з батьком, з двома старшими братами. З другим братом, бо тому було байдуже до всього, що хвилювало Георга, а з найстаршим тому, що його хвилювало те саме, що й Георга, але він був про це зовсім іншої думки.

Старший брат тепер жив із сім’єю на другому краю міста. З газет і радіо він знав про братову втечу. Відтоді, як Георга посадили, не минало й дня, щоб старший не думав про нього. А тепер він майже тільки про Георга і думав. Аби брат тільки знав, чим допомогти Георгові, то не пожалів би ні себе самого, ні своєї родини. Його часто запитували на заводі:

— Цей Гайслер твій родич?

І завжди він відповідав тоном, від якого всі замовкали:

— Він мій брат!

Мати колись найбільше любила старшого сина, а з часом — наймолодшого. Вона також дуже любила другого, який був, може, найвідданіший їй і незграбно, по-своєму завжди намагався їй догодити.

Тепер усе це змінилося. Бо всупереч тому, як це звичайно буває на світі, що довше не було Георга, що менше про нього говорили й запитували, то виразніше вона бачила перед собою його обличчя, то виразніші ставали спогади. Вона не цікавилася планами й сподіваннями трьох синів, що жили коло неї. Вона дедалі більше думала про плани й надії далекого сина, можливо, втраченого назавжди. Вона сиділа вночі на ліжку й перебирала в пам’яті давно забуті подробиці: Георгове народження, маленькі прикрості його дитячих років, тяжку хворобу, коли вона мало не втратила його, воєнні роки, коли вона працювала на заводі і заледве перебивалася з синами; день, коли на Георга поскаржилися, ніби він украв овочі в полі; вона згадувала і маленькі радощі, скупі нагороди — вчитель похвалив його, майстер назвав його тямущим, він переміг в якомусь спортивному змаганні. З гордістю й досадою згадувала вона його першу кохану і всіх інших любок згодом. Вона згадала Еллі, що лишилася для неї зовсім чужою, — навіть дитину не принесла показати.

А потім — нагальний переворот у його житті! Не можна сказати, щоб він приніс щось чуже в родину! Але те, що у батька й братів було лише епізодом — якесь мимохідь кинуте слово, іноді страйк, іноді листівка, — стало для нього найголовнішим, суттю його існування.

І наче хтось хотів довести їй — у тебе тільки троє синів, цьому четвертому краще було б і не народжуватися, йому взагалі не треба жити на світі, — вона знаходила тисячу заперечень. Гайні весь час пояснював їй, що вулицю оточено, за квартирою стежать, гестапо пильнує. Їй треба подумати про своїх інших трьох синів.

Але вона, зреклася цих трьох синів. Нехай вони самі про себе дбають. Лише Георга вона не зреклася. Другий син помітив, що мати невпинно ворушить губами. А вона думала: «Боже милосердний, ти повинен допомогти йому.

Якщо ти є, допоможи йому. А якщо тебе немає…» І вона відверталася від ненадійного захисника. Мати звертала свою молитву до всіх, до всього життя в цілому, наскільки вона його знала, і до тих прихованих, таємничих зон життя, де їй нічого не було відомо, але де, мабуть, все-таки були люди, що могли допомогти її синові. Можливо, там чи тут є хоч одна людина, до якої дійде її молитва.

Другий син знову підійшов до її стільця. Він сказав:

— Я не хотів говорити тобі при Гайні, на нього не можна звіритись… Я говорив з бляхарем Цвайлайном.

Мати радісно глянула на нього. Вона швидко й легко спустила ноги на підлогу.

— Цвайлайн живе на розі, з його вікон видно дві вулиці, Георг, напевно, прийде з боку Майну, якщо він прийде. Я, звичайно, не говорив багато з Цвайлайном, я тільки так, підморгнув йому.

Він показав матері жестами, як говорив з Цвайлайном.

— Він теж підморгнув мені. Цвайлайн не ляже спати, він виглядатиме Георга, щоб той не поткнувся на нашу вулицю.

Очі старої засяяли. Її пухке, мов сире тісто, обличчя враз помолоділо, наче в неї вдихнули нове життя. Вона схопилася за руку сина, щоб підвестися. Потім сказала:

— А коли він все-таки прийде з боку міста?

Син знизав плечима. Жінка говорила далі, ніби думала вголос: А що, коли він заскочить до Лорхен: вона ж заодно з Альфредом, вони неодмінно викажуть його.

Син сказав:

— Не знаю, може, й не викажуть. Але він прийде з боку Майну. Цвайлайн виглядатиме.

Жінка сказала:

— Він пропав, якщо прийде сюди.

Син їй:

— Навіть і тоді він іще не пропав.

II

Займався новий день, але світло його поглинав туман, що повивав села. Лампа ще горіла у кухні одного з будинків край Лібаха, коли з нього вийшла дівчина з двома цебрами. Щулячись від холоду, вона підійшла до воріт і поставила цебра долі. Обличчя її було спокійне: вона чекала на хлопця, що вважався її нареченим.