Будденброки - Манн Томас. Страница 107

Що ж до особи пана Брехта, то він був дуже схожий на Йозефуса: його кістлявий ніс нависав над чорними з сивиною вусами таким же гачком, як і дзьоб папуги. Але найгірше, найстрашніше було те, що він, нервовий з натури, сам мучився від того болю, якого, через свій фах, мусив завдавати іншим.

— Доведеться вирвати, добродійко, — казав він Іді Юнгман і бліднув.

І коли Ганно, обливаючись холодним потом, витріщивши з жаху очі, нездатний опертися або втекти, в душевному стані, що нічим не відрізнявся від стану смертника, бачив, як пан Брехт з щипцями, схованими в рукав, наближається до нього, то, звичайно, помічав, що на лисому лобі лікаря блищать крапельки поту, а рот його також скривлений зі страху… А коли огидна процедура кінчалася, коли Ганно, блідий, тремтячий, з заплаканими очима і спотвореним обличчям, випльовував. кров у синеньку мисочку побіч себе, пан Брехт теж сідав на хвильку витерти лоба і випити ковток води…

Малого Йоганна запевняли, що цей чоловік робить йому багато добра, рятуючи від ще гірших страждань; та коли хлопець порівнював біль, якого завдавав йому пан Брехт, з конкретними, відчутними наслідками його лікування, біль настільки переважав, що ті візити на Млинарську довелося зарахувати до найгірших з усіх даремних мук. Дбаючи про зуби мудрості, що колись мали з’явитися, вирішили вирвати чотири кутні зуби, які тільки-но виросли, білі, гарні, ще цілком здорові, а щоб дитина не перенапружувалась, операцію розтягнено на чотири тижні. Що то були за тижні! Продовжені набезрік тортури, коли хлопець не встигав ще оклигати від перебутих мук, як уже тремтів перед тими, що його знову чекали. І як лікар витяг останнього зуба, Ганно цілий тиждень пролежав хворий просто з самого виснаження.

Це лихо з зубами впливало не тільки на його душевний стан, а й на функції деяких органів. Через те, що він не міг добре пережовувати їжу, в нього без кінця порушувалося травлення, доходило навіть до гастритної гарячки, а шлункові недуги в свою чергу викликали млість і перебої серця: пульс його то надто прискорювався, то майже зовсім завмирав. До того ж його й далі змагала, навіть ще дужче, ніж перше, та дивна хвороба, яку доктор Грабов називав «pavor nocturnus». Майже не минало ночі, щоб малий Ганно раз або й двічі не схоплювався, ламаючи руки і благаючи допомоги чи милосердя, наче був огорнений полум’ям, наче його душили, наче з ним відбувалося щось невимовно страшне… Вранці він нічого не пам’ятав. Доктор Грабов пробував напувати його на ніч соком з чорниць, але це нітрохи не допомогло.

Хвороби Ганно, біль, який йому доводилося терпіти, не могли не розвинути в ньому суворого почуття ранньої досвідченості, яку звуть мудрістю не по роках; і хоч вона ніколи не впадала в око, стримувана властивим йому добрим смаком, а все ж часом виявлялася у формі якоїсь сумної вищості над тими, хто його оточував…

— Як тобі живеться, Ганно? — питав його хтось із родичів: бабуся чи дами Будденброк із Брайтештрасе.

У відповідь хлопчик лиш гірко кривив уста і здвигав плечима під синім матроським коміром.

— Ти любиш ходити до школи?

— Ні, — спокійно й щиро відповідав Ганно; знаючи з досвіду про речі куди поважніші, він вважав, що в таких дрібницях брехати не варто.

— Ні? Отакої! Але ж треба вчитися — писати, рахувати, читати…

— І так далі, — докінчував Ганно.

Ні, він не любив ходити до старої школи, колишньої монастирської, з галереями і готичним склепінням у класних кімнатах. Пропуски через хворобу й цілковита неуважність на уроках — бо думками Ганно блукав біля гармонійних звукосполучень чи якихось нерозгаданих музичних див композиції, почутої від матері й пана Пфюля, — не сприяли його успіхам у школі; а молодші вчителі й семінаристи, ідо навчали його перші роки, викликали в нього, крім страху перед карою, ще й потаємну зневагу: надто він відчував їхню суспільну нижчість, духовну вбогість і тілесну неохайність. Пан Тітге, учитель арифметики, маленький дідусь у заяложеному чорному сурдуті, що працював тут ще за часів небіжчика Марцелюса Штенгеля, — він був страшенно зизоокий і намагався приховати свою ваду за окулярами, круглими й грубими, як ілюмінатори на кораблі, — нагадував малому Ганно, який старанний і здібний до арифметики був його батько… На пана Тітге часто нападав кашель, і він випльовував мокротиння просто на підлогу біля кафедри.

До своїх малих товаришів Ганно був загалом байдужий; його стосунки з ними мали чисто поверховий характер. Тільки з одним він міцно заприятелював з перших же днів у школі. То був хлопчик аристократичного походження, хоч на вигляд дуже занедбаний, — якийсь граф Мельн, на ім’я Кай.

Він був такий на зріст, як Ганно, тільки носив не донську матроску, а благенький костюмчик неозначеного кольору, на якому подекуди бракувало гудзика, а ззаду на штанях красувалась велика латка. Його руки, що стирчали з надто коротких рукавів, були завжди сірі від пороху й землі, але дуже гарної форми, з довгими пальцями й довгими вузькими нігтями. Тим рукам цілком відповідала голова, хоч розчухрана й не зовсім вимита, але обдарована від природи всіма прикметами чистої, аристократичної крові. Русявий чуб був зачесаний назад від білого, як алебастр, чола, під яким блищали блакитні очі, вдумливі і гострі водночас. Вилиці на обличчі в нього трохи випиналися, а в формі носа, з невеличким горбиком і тонкими ніздрями, так само,' як і в обрисі рота, з ледь задертою верхньою губою, вже тепер було щось дуже характерне.

Ганно Будденброк ще перед тим, як пішов до школи, разів зо два чи зо три бачив мимохідь малого графа, коли вони з Ідою вирушали на прогулянку за північну браму. Там, далеко за містом, поблизу першого села, стояв хутірець — невеличка вбога садиба, що навіть не мала назви. За огорожею видно було купу гною, табун курей, собачу буду і злиденний, схожий на селянську хату, будинок, із спадистим червоним дахом. Оце й був маєток Каєвого батька, графа Ебергарда Мельна.

Дивака відлюдько, він розводив там курей та собак, вирощував городину і майже ніде не бував, відокремившись на своєму хутірці від цілого світу. То був високий на зріст чоловік, лисий, з довжелезною, ніби в казкового велетня бородою. Він завжди ходив у чоботях з відкотами, в зеленій бобриковій куртці і з нагайкою в руці, хоч не мав жодного коня. Під кущуватою бровою в нього поблискував монокль. Крім нього та його сина, в усій країні не було більше жодного графа Мельна. Окремі парості колись багатого, могутнього й гордого роду занепали, вимерли й пішли в безвість; жива лишилася ще тільки тітка малого Кая, з якою його батько навіть не листувався. Вона публікувала під якимось химерним псевдонімом романи в журналах для родинного читання. Щодо графа Ебергарда, то в місті ще пам’ятали, як він, оселившись за брамою і бажаючи застерегти себе від мандрівних торговців та жебраків, повісив на низьких дверях будинку табличку з написом: «Тут мешкає граф Мельн у цілковитій самотині, нічого не купує і не має чого дарувати». Коли табличка виконала своє завдання і йому вже ніхто не набридав, він зняв її.

Отут і ріс Кай без материнського догляду — бо графиня померла, народивши його, а хатню роботу в графа порала якась «стара жінка, — ріс дико, мов тварина, серед курей і собак, і тут побачив його Ганно Будденброк; здалеку, дуже несміливо дивився він, як Кай стрибав серёд грядок капусти, мов кролик, борюкався з цуценятами і своїми вистрибами лякав курей.

Знову зустрілися вони в класі, і спершу Ганно так само боязко поглядав на здичавілого малого графа. Але недовго. Непомильне чуття допомогло йому побачити крізь непоказну оболонку біле чоло, маленькі уста, довгасті блакитні очі, що дивилися на світ з якимось гнівним. відчуженням, і він пройнявся глибокою симпатією до цього хлопця, єдиного з усіх товаришів. Проте Ганно був надто стриманий і несміливий, щоб першому зав’язати приязні стосунки, і якби не безоглядна ініціатива малого Кая, хлопці, мабуть, залишилися б чужі один одному. Спершу бурхливий Каїв натиск навіть злякав малого Йоганна. Цей занедбаний хлопець з таким запалом і з такою наступальною мужністю домагався прихильності тихого, елегантно одягненого Ганно, що не було сили йому опертися. Щоправда, в навчанні Кай не міг нічим допомогти своєму товаришеві, бо його непогамовно волелюбна вдача так само не приймала таблиці множення, як і мрійливо-неуважна натура малого Будденброка; зате він дарував йому все, що мав: скляні кульки, дерев’яні дзиги, ба навіть погнутого олов’яного пістолета — найбільший свій скарб… На перервах, тримаючи Ганно за руку, він розповідав йому про свій дім, про цуценят і курей, а після уроків, хоч Іда Юнгман з пакуночком бутербродів уже чекала на свого вихованця під дверима школи, щоб іти з ним на прогулянку, намагався провести його якомога далі. При тій нагоді він дізнався, що малого Будденброка вдома звуть Ганно, і відразу ж присвоїв собі право називати його не інакше, як цим пестливим ім’ям.