Будденброки - Манн Томас. Страница 28

Пані Шварцкопф вибачилась за кімнату, призначену Топі, — та вже встигла побувати там і переодягтися. Така, мовляв, проста…

— Де там, вона прегарна! З вікнами на море, а це основне, — сказала Тоні і вмочила в каву четвертий шматок булки з родзинками.

Том розмовляв з господарем про «Вулленвевера», якого саме ремонтували в місті.

Рантом на веранду зайшов юнак років двадцяти, з книжкою в руці. Він почервонів, скинув сірого фетрового капелюха і трохи незграбно вклонився.

— Щось ти припізнився, сину, — мовив лоцман. Тоді відрекомендував: —Мій син… — Він назвав ім’я, Тоні добре не вчула, яке саме. — Вчиться на лікаря. Тепер у нас на канікулах…

— Дуже приємно, — сказала Тоні, як її навчено.

Том підвівся й подав йому руку. Молодий Шварцкопф ще раз уклонився, поклав книжку і, знову почервонівши, сів до столу.

Він був середній на зріст, тонкий і дуже русявий, майже зовсім білий. Вуса в нього, такі ж безбарвні, як і підстрижений чуб на довгастій голові, ще тільки пробивалися і були мало що й помітні. Шкіру хлопець теж мав на диво світлу, кольору найкращої порцеляни; з найменшої причини вона вся бралася рум’янцем. Очі були сині, трохи темніші, як у батька, з тим самим виразом, не надто жвавий добродушно допитливим, а риси обличчя доладні й досить приємні. Коли він почав їсти, Тоні зауважила, що в нього надзвичайно тарні зуби, рівні й блискучі, як полірована слонова кістка. Вбраний він був у сіру закриту куртку з клапанами на кишенях, стягнену ззаду гумкою.

— Перепрошую, я таки спізнився, — сказав він; мова в нього була важкувата, якась рипуча. — Зачитався на березі і вчасно не глянув на годинника.

Він почав мовчки їсти і тільки подеколи допитливо позирав на Тома й Тоні.

Трохи згодом, коли господиня знову заходилася припрохувати Тоні до їжі, він озвався:

— Стільниковий мед можна споживати з спокійним серцем, панно Будденброк. Це чистий, натуральний продукт… Тут принаймні відомо, що ти ковтаєш… А вам треба добре харчуватися, бо тутешнє повітря виснажує організм… прискорює обмін речовин… Якщо ви не будете їсти як слід, то схуднете…

У нього була наївна й приємна манера під час розмови трохи нахиляти голову й інколи кидати погляд не на того, до кого він звертався.

Мати ніжно дослухалася до його мови й намагалася з обличчя Тоні вичитати, яке враження справляють на неї синові слова. Але старий Шварцкопф сказав:

— Годі тобі величатися своїм обміном речовин! Нам ці премудрощі ні до чого.

Юнак засміявся, знову почервонів і позирнув на Тонину тарілку.

Лоцман кілька разів називав сина на ім’я, одначе й саме воно, і протягла нижньонімецька вимова старого були такі незвичні для вуха Тоні, що вона ніяк не могла його второпати. Їй причувалося щось ніби «Мор» чи «Морг».

Після підвечірку Дідеріх Шварцкопф розгорнув поли кітеля, виставив білого жилета і, задоволено мружачись на сонці, запалив свою коротеньку дерев’яну люльку. Те саме зробив і його син, а Том узявся до своїх цигарок. Хлопці почали згадувати давні гімназичні історії, Тоні жваво прилучилася до їхньої розмови. Перекривили пана Штенгеля: «Ти мав провести лінію, голубе, а що в тебе вийшло? Риска!» Шкода, що не було Христіана: він би втяв це ще краще…

Раз під час балачки Том мовив сестрі, показуючи на квітки перед нею:

— Пан Грюнліх сказав би: «Яка пречудова оздоба!»

Тоні почервоніла з гніву, штовхнула його в бік і злякано показала очима на молодого Шварцкопфа.

Того дня Шварцкопфи надто забарилися з підвечірком, чекаючи на гостей, та й довго засиділись за кавою. Було вже пів на сьому і над «Привалом» почало сутеніти, коли лоцман підвівся з місця.

— Перепрошую, панство, — сказав він. — Мені ще треба навідатися до лоцманської станції… Вечеря в нас о восьмій, з вашого дозволу… Чи, може, сьогодні трохи пізніше, га, Мето? А ти, — він знову назвав синове ім’я, — теж довго тут не засиджуйся… Їди й берися до своїх кістяків… Може, мамзель Будденброк буде розпаковувати речі… Чи захочуть обоє прогулятися берегом… Не заважай їм!

— Господи, та чого ж йому не посидіти, Дідеріху? — з лагідним докором озвалася пані Шварцкопф. — А якщо панство захоче прогулятися над морем, то чого і йому не піти з ними? У нього ж канікули, Дідеріху! Невже хлопцеві не можна нітрохи розважитися з нашими гістьми!

Розділ шостий

Другого ранку Тоні прокинулась у чепурній кімнатці з меблями, оббитими ясним квітчастим ситцем, і відчула те радісне хвилювання, що його завжди відчував людина, коли розплющить очі на новому місці.

Вона сіла на ліжку, обняла руками коліна, закинула назад розпатлану голову і, дивлячись на вузеньку сліпучу смужку світла, що просмикувалось до кімнати крізь зачинені віконниці, почала поволі згадувати події вчорашнього дня.

Про пана Грюндіха вона майже забула. Місто, огидна сцена в кімнаті з краєвидами, напучування батьків і пастора Келінга — все те лишилося далеко позаду. Тут вона щоранку прокидатиметься без жодної турботи… Ці Шварцкопфи — чудові люди. Вчора до вечері подали не що як помаранчевий пунш, і всі випили за її щасливе перебування в цьому домі. Було дуже весело. Старий Шварцкопф розповідав морські історії, а молодий розказував про Геттінген, де він учився… Але ж дивно, що вона й досі не взнала, як його звуть! Так уже прислухалася, проте за вечерею ніхто не звертався до нього на ім’я, а спитатися, певна річ, не випадало. Тоні, напружено розмірковувала. Господи, як же хлопця звати? Мор?.. Морг?.. Між іншим, він їй дуже сподобався, цей Мор чи Морг. Яка в нього була приємна усмішка, хитра й добродушна заразом, коли він, замість попросити води, називав якісь дві літери й. цифру, чим неймовірно сердив старого. Але то, мовляв, була хімічна формула води… Щоправда, не цієї води: формула тутешньої, травемюндської рідини, мабуть, набагато складніша. Недарма в ній щомиті можна трапити на медузу… Та високе начальство має свої власні уявлення про питну воду… За що він знову дістав догану від батька за неповагу до начальства. Пані Шварцкопф усе дошукувалась на обличчі в Тоні захвату, а студент і справді говорив цікаво: і по-вченому, й весело… І весь час виявляв до неї велику увагу. Вона пожалілася, що коли їсть, їй завжди стає парко, — мабуть, у неї забагато крові… І що ж він на те відповів? Пильно глянув на неї і сказав, що жили на скронях справді набрякли, але з цього ще не випливає, нібито в голові забагато крові, себто червонокрівців… Навпаки, в неї може навіть бути невелике недокрів’я…

З різьбленого годинника на стіні вискочила зозуля й почала кувати високим дзвінким голосом.

— Сім, вісім, дев’ять, — порахувала Тоні. — Пора вставати!

Вона зіскочила з ліжка й розчинила віконниці. Небо було трохи захмарене, але сонце світило. За Лойхтенфельдом та його маяком мерехтіло побрижене море, відтяте праворуч Мекленбурзькою косою; синіми й зеленавими смугами воно тяглося вдалину і зливалося на обрії з небом. «Потім я піду скупаюся, — подумала Тоні, — та спершу добре поснідаю, щоб обмін речовин не виснажив мене…» Вона всміхнулася і швидко, радісно почала вмиватись і вбиратися.

За якусь хвилину по тому, як вибило пів на десяту, Тоні була вже готова. Двері до кімнатки, де ночував Том, стояли відчинені: він рано-вранці поїхав назад до міста. Навіть тут, нагорі, де були самі спальні, пахло кавою. Здавалося, той запах був властивий цілому будинку; він ще подужчав, коли Тоні спустилася вниз широкими сходами з суцільним дерев’яним поруччям і пішла коридором повз їдальню, світлицю і лоцманову контору. Бадьора, вбрана в білу пікейну сукню, вся аж променіючи з утіхи, Тоні зайшла на веранду.

Пані Шварцкопф удвох із сином сиділи за столом; посуд був уже майже весь прибраний. Господиня була в брунатній сукні і в синьому картатому фартусі. Перед нею стояв кошичок із ключами.

— Даруйте ласкаво, мамзель Будденброк, що ми на вас не почекали! — мовила вона, підводячись. — Ми люди прості, встаємо рано. Завжди роботи повно… Шварцкопф у своїй конторі. Ви не гніваєтесь, мамзель, правда ж?