Будденброки - Манн Томас. Страница 35

Вона задоволено усміхнулася сама до себе… Та враз у стукоті коліс неймовірно чітко вчула Мортенову мову, немов він живий стояв перед нею; просто фізично, на слух, вона розрізняла кожен звук його добродушного, трохи рипучого голосу. Він сказав: «Сьогодні нам обом доведеться сидіти на камінні, панно Тоні…» Цей спогад, ця маленька крапля переповнила міру. Груди їй здавили біль і туга, з очей ринули нестримні сльози… Забившись у куток, обома руками притискаючи до обличчя хусточку, вона гірко заплакала.

Томас, з цигаркою в роті, розгублено дивився на дорогу.

— Бідолашна Тоні! — сказав він нарешті і погладив її по жакетці. — Мені тебе страшенно шкода… Коли б ти знала, як я тебе розумію! Та що вдієш? Це треба пережити. Повір мені, я також знаю це…

— Ох, Томе, нічого ти не знаєш! — схлипнула Тоні.

— Ні, не кажи так. Тепер, наприклад, остаточно вже вирішено, що на початку того року я поїду до Амстердама. Тато знайшов мені місце… у «Ван дер Кедлена й компанії»… І мені доведеться на довгий, довгий час попрощатися…

— Ох, Томе! Попрощатися з батьками й родичами — то не велике горе!

— Та-ак, — протягло мовив він, зітхнув, наче хотів ще щось сказати, але промовчав, тільки пересунув цигарку з одного куточка рота в другий, звів брову й відвернувся.

— Та й не довіку тобі страждати, — знову почав він по хвилі. — Все минає, забувається…

— Але я саме й не хочу забути! — розпачливо вигукнула Тоні, — Забути… Хіба це втіха?

Розділ тринадцятий

Та ось уже й породна за ним Ізраельсдорфська алея, Єрусалимська гора, Замкове поле. Карета проїхала міську браму, праворуч від якої здіймалися мури в’язниці, ц покотилася по Замковій, через Коберг… Тоні дивилася на сірі гостроверхі будинки, на олійні ліхтарі, що висіли на ланцюгах, напнутих через вулицю, на лікарню Святого духа і на майже безлисті вже липи перед нею… Господи, все лишилося таке, як і було! Стояло тут незмінне, величне, поки вона біля моря згадувала про нього, як про давній, не вартий уваги сон! Ці сірі стіни втілювали те давне, звичне, спадкове, що вона знову повинна була сприйняти серцем і серед чого мала жити. Вона вже не плакала й зацікавлено роззиралася навкруги. Вигляд цих вулиць, добре знайомих облич майже приглушив біль розлуки. Саме тієї миті — карета вже котилася по Брайтештрасе, — їм назустріч трапився вантажник Матісен і скинув свого циліндра з такою муштровано-покірною міною, наче хотів сказати: «Та я ж ніщо, останній підніжок!..»

Екіпаж завернув на Менгштрасе, і гладкі коні, форкаючи і б’ючи копитами, зупинилися перед будденброківським домом. Том обережно зсадив сестру, а тим часом Ліна з Антоном уже кинулися відв’язувати валізу. Та в будинок вони зайшли не зразу, довелося почекати. До брами саме завернули одна за одною три величезні підводи, навантажені лантухами з зерном; на них розгонистими чорними літерами було написано назву фірми: «Йоганн Будденброк». Підводи важко прогуркотіли брукованим переходом і пласкими сходами в’їхали на подвір’я. Мабуть, частину зерна малося вивантажити у флігелі, а решту відвезти до котроїсь комори на березі — до «Кита», «Лева» чи «Дуба»…

Коли брат і сестра вступили в дім, з контори вийшов консул з пером за вухом і обняв дочку:

— Здорова була, серденько моє, ось ти і вдома!

Тоні поцілувала батька й глянула на нього заплаканими ще очима; в погляді її ніби світився сором. Проте консул був не сердитий, він не дорікнув їй жодним словом. Сказав тільки:

— Вже пізно, але ми не сідали до другого сніданку, чекали на тебе.

Пані Елізабет, Христіан, Клотільда, Клара й Іда Юнгман з’юрмилися на сходовій площадці, щоб привітати Тоні…

Першу ніч на Менгштрасе Тоні спала міцно, як після купелі, і другого ранку, двадцять другого вересня, спустилася до малої їдальні посвіжіла й заспокоєна. Було ще дуже рано, заледве сьома година. Ніхто ще не встав, тільки мамзель Юнгман готувала каву на сніданок.

— Ой-ой-ой, Тоні, голубко моя, — мовила вона, підвівши маленькі, карі, заспані ще очі, — Так рано?

Тоні сіла біля секретера — віко його було відсунуте назад, — заклала руки за голову і якусь хвилину дивилася на чорну й блискучу від вологи бруківку подвір’я і на мокрий, блискучий садок. Тоді почала зацікавлено перебирати візитні картки й листи на секретері…

Біля самої чорнильниці лежав добре знайомий їй великий зошит з паперу різних гатунків, у тисненій палітурці, з золотими берегами. Мабуть, батько вийняв його вчора ввечері, от тільки дивно, що він його не поклав, як звичайно, в шкіряну теку й не замкнув до потайної шухляди.

Вона взяла зошита, погортала його, почала читати й захопилася. Здебільшого то були прості нотатки про відомі їй речі, але кожен із тих, хто писав їх, переймав від свого попередника врочистий, без надмірної пишномовності спосіб вислову, інстинктивно, сам того не бажаючи, наслідував стиль давніх хронік, що віддавав стриману, а тому іде достойнішу повагу до родини, до традицій і до історії. Для Тоні там не було нічого нового: вона вже не раз гортала ті аркуші. Та ніколи ще зміст нотаток не справляв на неї такого враження, як цього ранку. Шанобливість і значущість, з якими тут підійшли навіть до найдрібніших випадків з родинної історії, сповнили її подивом… Спершись ліктями на секретер, вона читала зошита з дедалі більшим захопленням, з гордістю і повагою.

З її власної небагатої минувшини також не пропущена була жодна подія. Народження, дитячі хвороби, перший день у школі, вступ до пансіону мадемуазель Вайхброт, конфірмація… Геть усе там було занотоване батьковим дрібним, охайним купецьким письмом — старанно, майже з побожною повагою до фактів. Бо ж хіба навіть найдрібніший із них не був волею і чином господа бога, що чудесно керує долею родини?.. Що тут іще стоятиме проти її ім’я, успадкованого від бабусі Антуанети? Та хоч би що стояло, наступні покоління в їхній родині читатимуть його з таким самим пієтетом, з яким тепер вона простежує події минулого.

Тоні зітхнула й відкинулась на спинку стільця. Серце її урочисто стукотіло в грудях. Вона вся була сповнена величезної пошани до самої себе, відомого? вже їй почуття власної значущості, ще підсиленого тим духом, що йшов від зошита. «Ніби ланки в єдиному ланцюзі», — писав батько… Авжеж! Саме як ланка цього ланцюга вона має високе відповідальне завдання — покликана діями й рішеннями своїми сприяти звеличенню родини.

Вона знову перегорнула зошита аж до самого кінця, де на грубому аркуші in folio консуловою рукою зображений був весь родовід Будденброків з дужками, рубриками й чітко виписаними датами: починаючи від шлюбу засновника роду з дочкою проповідника Брігітою Шурен аж до одруження самого консула з Елізабет Крегер 1825 року. Від цього шлюбу, значилося там, народилося четверо дітей — і далі одна за одною були занотовані дати народження й імена, одержані під час хрестин. Тільки під ім’ям найстаршого сина було вже записано, що від великодня 1842 року він почав працювати учнем у батьківській фірмі.

Тоні довго дивилася на своє ім’я і на порожнє місце проти нього. Тоді раптом обличчя її набрало нервового, напруженого виразу, вона поворушила губами, рвучко схопила перо, не вмочила, а ввігнала його в чорнильницю і, щосили натискаючи на нього зігнутим вказівним пальцем, схиливши набік розпашілу голову, вивела своїм незграбним, скісним письмом: «22 серпня 1845 року заручилася з паном Бендиксом Грюнліхом, купцем із Гамбурга».

Розділ чотирнадцятий

— Я цілком згоден з вами, дорогий друже. Питання це дуже важливе, і його не треба відкладати. Одне слово, за традицією, дівчина з нашої родини одержує в посаг сімдесят тисяч марок готівкою.

Пан Грюнліх, щира купецька душа, кинув збоку на свого майбутнього тестя швидкий допитливий погляд.

— Без сумніву, — сказав він, і це «без сумніву» було якраз таке завдовжки, як його золотаві англійські баки: пан Грюнліх задумливо низав їх крізь пальці й випустив саме тоді, коли докінчив цих двоє слів, — ви знаєте, шановний татусю, з якою глибокою повагою я ставлюся до гарних традицій і принципів! Тільки… чи не буде в цьому випадку пильне дотримання їх деяким перебільшенням? Фірма росте, родина процвітає… Словом, обставини змінилися на краще…