Будденброки - Манн Томас. Страница 52

Те, про що буде мова далі, сталося наприкінці літа тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого року після обіду в неділю. Будденброки сиділи в кімнаті з краєвидами і чекали на консула, який ще одягався внизу. Вони домовилися з Кістенмакерами піти разом на прогулянку до парку біля міської брами — всі, крім Клари й Клотільди, що недільними вечорами ходили до однієї приятельки плести шкарпетки для негренят. У парку вони мали намір випити кави, а тоді, якщо Дозволить погода, ще, може, й покататися човном по річці.

— З татом здуріти можна! — сказала Тоні: вона полюбляла круте слівце. — Чи він може хоч раз колись вчасно зібратися? Сидить за своїм столом, і з місця його не зрушиш… То йому треба те скінчити, то інше… О господи, може, дійсно всі ті справи такі нагальні, я не хочу нічого казати… Хоч не вірю, що ми збанкрутуємо, як він покладе перо на чверть години раніше. А вже й так спізнившись хвилин на десять, він знов щось пригадує, кидається назад, перескакуючи по два східці, хоч знає, що від напруження в нього приливає кров і колотиться серце… І так щоразу, як ми йдемо в гості або вибираємось на прогулянку! Вічно йому ніколи! Невже не можна вчасно закінчити роботу і йти поволі? Що за легковажність! Бувши вами, я б, мамо, поговорила з ним як слід…

Тоні, в модній сукні з мінливого шовку, сиділа на канапі поряд з матір’ю. Пані Елізабет убрана була в довгу сукню з сірого пружкуватого шовку, оздоблену чорним мереживом. Атласні стрічки чепчика, пошитого з цупкого тюлю та мережив, були зав’язані бантом коло підборіддя і спадали на груди. Її гладенько зачесані коси не втратили свого рудуватого кольору. В руках, білих; з синюватими жилками, вона тримала торбинку. В кріслі коло неї примостився Том і, відкинувшись на спинку, курив цигарку, а коло вікна одна навпроти одної сиділи Клара і Тільда. Дивлячись на Клотільду, аж не вірилось, що можна переводити щодня стільки смачної, доброї їжі, і все надаремне. Вона ставала дедалі худіша, і чорна сукня, що взагалі не мала ніякої форми, нітрохи цього не приховувала. Обличчя в неї було довге, сіре й покірне, коси рівні, попелясті, а ніс великий, пористий, донизу потовщений…

— Ви вважаєте, що сьогодні не буде дощу? — запитала Клара.

Вона мала звичку ставити питання, не підвищуючи голосу і пильно, суворо дивлячись у вічі тому, до кого зверталася. Єдиною прикрасою на її брунатній сукенці був білий накрохмалений комірець і такі самі манжети. Вона сиділа рівно, склавши руки на колінах. Слуги нікого в цілому домі так не боялись, як її. Останнім часом вона замість батька читала вранці і ввечері біблію, бо в консула почала боліти від того голова.

— Ти береш свою палеринку, Тоні? — знову запитала Клара. — Вона в тебе змокне, як піде дощ. А шкода, палеринка нова, по-моєму, вам краще було б відкласти свою прогулянку…

— Ні, — заперечив Том. — Кістенмакери ж прийдуть. Нічого не буде… Надто швидко падає барометр!.. Зніметься вітер, лине дощ… але ненадовго. Тато ще не готовий, то й добре. Ми можемо спокійно перечекати негоду.

Пані Елізабет злякано підняла руку.

— Ти гадаєш, що надходить буря, Томе? Ох, ти ж бо знаєш, як я її боюся.

— Ні, — відповів Том. — Я вранці розмовляв на пристані з капітаном Клотом. Він, ніколи не помиляється. Буде раптова злива, навіть без великого вітру.

Другий тиждень вересня приніс запізнілу спеку. Віяв південно-східний вітер, і місто знемагало від спеки дужче, як у липні. Над дахами здіймалося дивне, темно-синє небо, над обрієм блякле, наче в пустелі; а після заходу сонця будинки та бруківка на вузеньких вулицях випромінювали задушливе тепло, мов груба. Але сьогодні вітер зненацька подув із заходу, і водночас почав швидко падати барометр. Більша частина неба була й досі блакитна, але його поволі затягали сизі хмари, купчасті, пухкі, мов подушки.

Том додав:

— Мені здається, що дощ і не завадив би. Ми хтозна-як потомилися б, якби довелось іти в таку задуху. Це якась неприродна спека. В По такої ніколи не було…

Тієї миті до кімнати зайшла Іда Юнгман, ведучи за руку малу Еріку. Дитина, одягнена в щойно випрасувану ситцеву сукенку, пахла крохмалем та милом і мала дуже кумедний вигляд. Рожевий колір обличчя і очі вона успадкувала від пана Грюнліха, але верхню губу мала Тонину.

Шановна Іда була вже геть сива, майже біла, хоч недавно переступила за сорок. Це це вже в неї була родинна риса: той дядько, що помер від гикавки, встиг посивіти в тридцять років. Зате її маленькі карі очі дивилися так само віддано, жваво й пильно. Іда вже двадцять років жила в Будденброків і пишалася тим, що стала незамінна в домі. Вона наглядала за кухнею і коморою, за білизною і порцеляною, робила важливіші закупки, читала книжечки маленькій Еріці, шила сукенки її лялькам, допомагала їй готувати уроки, а опівдні, прихопивши пакуночок бутербродів, забирала її зі школи і вела гуляти на Млиновий вал. Не було такої дами в місті, що не казала б пані Елізабет або її дочці: «Яку ж ви маєте золоту мамзель, голубко! Боже, це ж справжній скарб! Двадцять років у домі… І вона й у шістдесят, навіть старшою буде ще моторна! Ці худорляві люди… А які віддані очі! Я заздрю вам, люба моя!»

Проте Іда Юнгман і сама знала собі ціну, знала, хто вона, і коли на Млиновому валу якась звичайна нянька з дитиною сідала до неї на лавку й хотіла почати розмову, як рівна з рівною, мамзель Юнгман казала: «Еріко, серденько, тут дме», — і йшла звідти геть.

Тоні обняла доньку й поцілувала в рожеву щічку, а пані Елізабет, що занепокоєно стежила за дедалі темнішим небом, неуважно всміхаючись, простягла малій руку долонею вгору. Пальцями лівої руки вона нервово тарабанила по канапі, а світлі очі її весь час тривожно зверталися до вікна.

Еріку посадили коло бабусі, а Іда примостилася на краєчку крісла і взялася до плетива. Так вони мовчки сиділи кілька хвилин і чекали на консула. Повітря було задушливе. За вікнами зникла остання латка блакиті, і над містом нависло низьке, важке темно-сіре небо, що віщувало бурю. Барви кімнати, відтінки на краєвидах і шпалерах, жовтизна меблів і завіс потьмарилися, шовк на Тониній сукні перестав мінитися, а очі людей ніби згасли. І вітер, західний вітер, який щойно шумів у деревах коло Марийської церкви і гнав темними вулицями невеличкі вихори куряви, зненацька вщух. На хвилю запала мертва тиша.

І враз почалася та мить… Сталося щось нечуване, страшне. Задуха ніби подвоїлася, тиск атмосфери за якусь секунду так навально збільшився, що всім забило дух, серце здавило, мозок сповнився ляком… Надворі пролетіла ластівка, так низько над бруківкою, що аж черкнула її крильми. І той незбагненний тиск, ту напругу, ту чимраз важчу млість годі було б стерпіти, якби вони потривали ще бодай одну мить. Та коли гніт з неймовірною швидкістю досяг своєї найбільшої сили, настало відпруження, спад… малесенький спасенний злам, що відбувся без жодного звуку, а все ж, здавалося, його було б чути, якби тієї самої миті, навіть не попереджений шурхотом перших крапель, не линув такий дощ, що в ринвах запінилась вода, а на тротуарах забризкали цілі водограї.

Томас, навчений хворобою прислухатися до реакції своїх нервів, тієї дивної секунди нахилився, підняв руку до чола й викинув цигарку. Він обвів усіх очима: чи вони також відчули й помітили те саме? Йому здалося, ніби якесь подібне почуття промайнуло на материному обличчі, решта ж, мабуть, нічого не завважили. Пані Елізабет глянула на густу завісу дощу, що цілком заслонила Марийську: церкву, й полегшено відітхнула:

— Слава тобі господи!

— Ну от, — озвався Том. — За дві хвилини стане прохолодніше. Тепер надворі капатиме з дерев, доведеться пити каву на веранді. Тільдо, відчини вікно.

Шум дощу ввірвався до кімнати. Надворі діялося щось незвичайне: все шурхотіло, хлюпало, дзюркотіло й пінилося. Знову знявся вітер, він весело нападав на густу запону, роздирав її, грався нею. Кожна хвилина приносила дедалі більшу прохолоду.

Раптом через ротонду промчала покоївка Ліна і так навально влетіла до кімнати, що Іда Юнгман поспішила присадити її докірливим вигуком: