Будденброки - Манн Томас. Страница 66

Як ми вже казали, Тоні була в найкращому гуморі, і в четвер, коли на обід приходили консул Будденброк з дружиною, дами Будденброк із Брайтештрасе, консул Крегер з дружиною, Клотільда та Зеземі Вайхброт з Ерікою, вона дуже образно оповідала про Мюнхен, про пиво і про локшину, про маляра, що хотів намалювати її портрет, і про двірські карети, що справили на неї величезне враження. Часом вона мимохідь згадувала й про пана Перманедера, а коли Пфіфі Будденброк знаходила нагоду зауважити, що хоч така подорож, звичайно, й приємна, вона, здається, не дала ніяких практичних наслідків, дані Грюнліх з невимовною гідністю пускала її слова повз вуха, тільки закидала назад голову, все-таки намагаючись притиснути підборіддя до грудей…

Між іншим, останнім часом вона взяла собі за звичай, як тільки внизу дзеленчав дзвоник, вибігати на сходи й дивитися, хто прийшов. Що б це могло означати? Мабуть, на це питання зуміла б відповісти тільки Іда Юнгман, вихователька і давня повірниця Тоні, що час від часу казала їй приблизно таке:

— Тоні, серденько, ось побачиш, він приїде! Дурний би він був, якби не приїхав…

Усі в родині були вдячні Тоні за її веселість, бо в домі панував такий настрій, що його конче треба було якось покращити: в основному через те, що стосунки між шефом фірми та його меншим братом з плином часу не поліпшились, а, на біду, ще погіршилися. Їхня мати стурбовано стежила за розвитком подій і з усієї сили намагалася хоч якось запобігти родинним чварам… На її прохання сумлінніше ставитись до своїх конторських обов’язків Христіан відповідав неуважною мовчанкою, а братову догану вислухував поважно й покірно, з неспокійним, задумливим, присоромленим виглядом, після чого кілька днів трохи ретельніше працював над англійською кореспонденцією. Але старшого брата дедалі дужче опанувала гнівна зневага до меншого, яка аж ніяк не минала від того, що кожен її вияв Христіан зустрічав сумирно, не боронячись і тільки задумливо водив довкола очима.

Через свою напружену працю й нервовий стан Томас не міг співчутливо чи бодай спокійно вислуховувати докладні Христіанові описи різноманітних ознак його хвороби, в розмовах з матір’ю і сестрою він сердито називав їх «ідіотськими наслідками огидного длубання у власній душі».

Муку, тупу муку в Христіановій лівій нозі пощастило вилікувати, зате він знову під час їжі часто не міг ковтати, а віднедавна почалися ще й напади задухи, як при астмі; Христіан кілька тижнів уважав їх за сухоти і, наморщивши носа, намагався якнайдокладніше пояснити своїм родичам, в чому полягає ця хвороба і які її ознаки; Спитали поради в доктора Грабова. Той визнав, що серце й легені в Христіана працюють досить добре, напади задухи бувають через млявість деяких м’язів, і, щоб легше було дихати, велів, по-перше, користуватися віялом, а по-друге, дав йому зелений порошок, який треба було запалювати і втягувати в себе з нього дим. Віялом Христіан обмахувався навіть у конторі і на братове зауваження відповів, що у Вальпорайсо кожен службовець має віяло, уже хоча б через спеку. «Джонні Сандерсторм, наприклад… боже милий!» Та. одного дня, коли Христіан з поважною міною довго й неспокійно совався в кріслі, а потім дістав з кишені порошок і наповнив кімнату таким смердючим їдким димом, що майже всі закашлялись, а пан Маркус аж пополотнів, дійшло до відвертої сварки, до скандалу, до страшної сутички, яка призвела б до негайного розриву, якби мати ще раз не втрутилась і розважними, лагідними словами не закликала їх до згоди…

Але це ще було не все. Консула дратувало і Христіанове життя поза домом, здебільшого в товаристві адвоката доктора Гізеке, його шкільного товариша. Він сам не був ні святенником, ні занудою, і добре пам’ятав свої власні гріхи молодості. Знав він також, що його рідне місто — портове й купецьке місто, вулицями якого, постукуючи паличками, із сповненими гідності мінами гуляли шановні городяни, — аж ніяк не було оселею високої моральності. За цілоденне висиджування в конторі тут винагороджували себе не тільки міцним вином і ситими наїдками… Але все це було сховане за густою заслоною облудної пристойності, і якщо консул Будденброк вважав за основне життєве правило дотримуватись dehors, то це тільки свідчило, що тут він цілком засвоїв світогляд своїх співгородян. Адвокат Гізеке належав до «вчених», які зручно пристосовувалися до способу життя «купців», і водночас до завзятих suitiers, що, зрештою, кожен бачив по ньому. Проте, як і решта заможних життєлюбів, він умів дотримуватись зовнішньої пристойності, уникав неприємностей і зберігав своє політичне і професійне ім’я в бездоганній чистоті. Щойно стало відомо про його заручини з панною Гунеус. Цим шлюбом він забезпечував собі місце в найкращому товаристві і здобував багатий посаг. Гізеке виявляв підкреслену цікавість до міських справ, і йшла чутка, що він націляється на місце в ратуші, а згодом, може, й на бургомістерське крісло старого доктора Евердіка.

А його приятель Христіан Будденброк, — той самий, що колись рішуче підійшов до мадемуазель Майєр де ля Гранж і, заявивши: «О, як ви чудово грали, панно!», підніс їй букет квітів, — той Христіан через свою вдачу й довгі мандри зробився suitier куди наївнішого, безтурботнішого взірця і в сердечних справах, як і в усіх інших, не був схильний приборкувати свої почуття, берегти таємницю і дбати про своє добре ім’я. Наприклад, про його стосунки з однією статисткою літнього театру пліткувало ціле місто, а пані Штут з Дзвоноливарної, та сама, що бувала в найвищих колах, оповідала кожній дамі, яка лише хотіла її слухати, що Кришана знову бачили серед білого дня на вулиці з тією з «Тіволі».

Та й це ще було півбіди… Городяни були надто простодушні й скептичні, щоб поважно обурюватись і моралізувати. Христіана Будденброка, як, скажімо, й консула Петера Дельмана, який довів своє підприємство до такої руїни, що вже міг махнути на нього рукою, всі любили за вміння веселити людей: у чоловічому товаристві вони були просто незамінні. Проте до них ніхто не ставився серйозно і не звертався у важливих справах; характерно, що в цілому місті — в клубі, на біржі, в гавані — їх називали тільки на ім’я: Кришан і Петер, а неприятелям, наприклад, Гагенштремам, вільно було сміятися не лише з Кришанових оповідань і жартів, а й з самого нього.

Але Христіан про це не думав або, за своїм звичаєм, після хвилинних, дивно-тривожних міркувань, переставав думати. Та його брат, консул, знав це, як знав і те, що Христіан відкриває перед ворогами їхньої родини ще одне дошкульне місце, а їх уже й так було забагато. Евердікам вони доводились дуже далекими родичами, а після смерті бургомістра ця спорідненість взагалі втратила б усяку вагу. Крегери більше не грали ніякої ролі в місті, відійшли від громадського життя й мали велику мороку з сином… Покійний дядько Готгольд своїм одруженням лишив по собі неприємний спогад… Конеулова сестра була розлучена, хоч, правда, була надія, що вона знову вийде заміж. А брат став загальним посміховиськом, з його блазнювання реготали на дозвіллі ділові люди, — одні добродушно, інші глузливо. До того ж він робив борги, а наприкінці кварталу, коли вже був без грошей, без сорому казка, дозволяв, щоб за нього платив Гізеке, а це вже була явна ганьба для фірми…

Гнівна зневага, яку Томас відчував до свого брата і яку той сприймав з задумливою байдужістю, виявлялася у ледь помітних дрібницях, як це буває тільки серед родичів, що недолюблюють один одного. Коли, наприклад, заходила мова про історію Вудденброків, Христіан міг раптом запалитися, що йому зовсім не личило, і починав з любов’ю й захватом говорити про рідне місто і своїх предків. І Томас не витримував: якимось уїдливим зауваженням негайно припиняв розмову. Він так зневажав свого брата, що не міг дозволити йому любити те, що любив він сам. Нехай би вже краще Христіан говорив про такі речі голосом Марцелюса Штенгеля. Або прочитає, бувало, Томас книжку, якусь історичну працю, що справить на нього велике враження, і похвалить її щирими словами… Христіан, несамостійна натура, сам навіть не глянув би на неї, але тепер, вразливий і податливий на чужий вплив, береться й собі її читати і, підготовлений братовим відгуком, також вважає книжку чудовою і намагається якнайдокладніше оповісти, які саме почуття вона в нього викликала… Після цього книжка втрачає для Томаса свою вартість. Він говорить про неї холодно й байдуже, вдає, ніби не прочитав, а тільки проглянув її. Хай Христіан сам захоплюється нею…