Будденброки - Манн Томас. Страница 95

— Ти помиляєшся, Томе. Я тобі не перебивала, але ти помиляєшся. Йдеться не про завдаток. Майбомові треба тридцять п’ять тисяч марок…

— Ого!

— Тридцять п’ять тисяч, і сплатити він їх повинен протягом двох тижнів. Йому цих грошей треба до зарізу, отже, слухай: він мусить продати свій хліб уже тепер, на пні.

— На пні? Ох, бідолаха! — Сенатор, граючись на столі своїм пенсне, похитав головою. — Але в наших краях, здається мені, це досить незвичайний випадок. Я чув, що таке буває в Гессені, де багато хліборобів попало в лабети євреїв… Хто зна, до якого шкуродера вскочить у пастку пап фон Майбом…

— Євреї? Шкуродери? — вражено перепитала пані Перманедер. — Та йдеться ж про тебе, Томе, про тебе.

Томас Будденброк відкинув від себе пенсне так, що воно посунулось по газеті, і рвучко, всім тілом обернувся до сестри.

— Про мене? — нечутно, самими губами, перепитав він. А тоді вже голосно додав: — Іди спати, Тоні! Ти перевтомилася.

— Чула, Томе, так нам казала Іда Юнгман, коли ми, бувало, ввечері дуже розгуляємось. Але запевняю тебе, що я ніколи ще не була така свідома своїх слів, як тепер, прийшовши до тебе мало не серед ночі з пропозицією Армгард, а властиво, з пропозицією Ральфа фон Майбома…

— Ну, то цю пропозицію я вважаю за доказ твоєї наївності та великої скрути пана Майбома.

— Скрути? Наївності? Я тебе не розумію, Томасе. Про що ти кажеш? Тобі трапляється нагода зробити добре діло і водночас залагодити найкращу в житті торговельну операцію…

— Ох, що ти за дурниці плетеш, Тоні! — вигукнув сенатор і нетерпляче відкинувся на спинку крісла. — Вибач, але від твоєї наївності сказитись можна! Невже ти не розумієш, що радиш мені вкрай негідну, брудну махінацію? Ти гадаєш, що я погоджусь ловити рибу в каламутній воді? Брутально визискувати когось? Скористаюся його бідою і пограбую серед білого дня? Змушу продати врожай запівдарма, щоб потім лихварювати на ньому?

— Ага, он ти як дивишся на цю справу, — вражено й задумливо мовила пані Перманедер. Тоді жваво додала: — Але ж не обов’язково, зовсім не обов’язково так її сприймати, Томе! Змусиш його? Таж він сам приходить до тебе! Йому треба грошей, і він хоче домовитись по-товариському, тихенько, нічого не виносячи на люди. Тому він і згадав про нас, тому я й дістала запрошення.

— Одне слово, в нього хибне уявлення про мене й про нашу фірму. У нас є свої традиції. За всі сто років існування фірми ми ніколи не бралися до таких справ, і я не маю наміру перший їх починати.

— Звичайно, ти маєш свої традиції, Томе, гідні найбільшої пошани! Звичайно, батько на таке не пішов би, ніхто цього не каже… Але хоч яка я дурна, а знаю, що ти зовсім інша людина і що, відколи ти перебрав на себе торгівлю, у фірмі повіяло іншим духом. І ти зробив чимало такого, на що батько ніколи не зважився б. Бо ж ти молодий і заповзятливий. Та я все боюся, що останнім часом через якихось там кілька невдач ти занепав духом… І якщо ти тепер працюєш не так успішно, як раніше, то лише тому, що з надмірної обережності й сумлінності пропускаєш нагоду добре заробити…

— Ох, прошу тебе, люба, не дратуй мене, — гостро мовив сенатор і засовався в кріслі. — Поговорімо краще про щось інше!

— Так, ти роздратований, Томасе, я добре бачу. Ти з самого початку був роздратований, саме тому я не відступалася від свого, хотіла довести тобі, що ти дарма сердишся. Бо я бачу тільки одну причину твого роздратування: тобі й самому не дуже хочеться відкидати мою пропозицію. Хоч яка я дурна, а знаю із свого та й чужого досвіду, що в житті нас дратує й сердить те, чому ми не здатні твердо опертися і чому нам дуже кортить піддатися.

— Мудре спостереження, — мовив сенатор, перекусив кінчик цигарки й замовк.

— Мудре? Та де там. Найпростіша життєва наука. Але хай буде по-твоєму, Томе. Я не силуватиму тебе. Хіба я можу переконати тебе в такій справі? Ні, що я там знаю… Я ж тільки дурна нанка… Шкода… Ну, та вже однаково. Мене це дуже зацікавило. З одного боку, я вболівала за Майбомів, а з другого — раділа за тебе. Я міркувала так: Толі від якогось часу трохи пригнічений. Раніше він жалівся, а тепер уже мовчить. Він кілька разів зазнав збитків, часи настали тяжкі. І все це саме тепер, коли моє становище з божою допомогою покращало і я почуваюся щасливою. І тоді я подумала собі: це ж якраз для нього нагода добре заробити. Він може за одним заходом і покрити свої збитки, і показати людям, що від фірми «Йоганн Будденброк» щастя ще не зовсім відвернулося. І якби ти погодився, я б дуже пишалася, що була в цій справі за посередницю, бо ти ж знаєш, як я завжди мріяла прислужитися чимось славі нашого імені… Ну, годі… Ні, то й ні. Мене тільки злить думка, що Майбомові однаково доведеться продавати врожай на пні, Томе, і як він приїде в місто, то, звичайно, знайде покупця… знайде. І ним виявиться Герман Гагенштрем, той негідник…

— О так, навряд чи він пропустив би таку нагоду, — гірко признався сенатор.

Пані Перманедер тричі підряд вигукнула:

— А бачиш, а бачиш, а бачиш!

Рантом Томас Будденброк похитав головою і сердито засміявся.

— Все де дурне… Ми так поважно і з таким запалом — принаймні ти — розмовляємо про щось зовсім непевне й нереальне! Не пригадую навіть, щоб я запитав тебе, про що ж, власне, йдеться, що пан фон Майбом продає… Я ж зовсім не знаю Пепенраде…

— О звичайно, тобі довелося б туди поїхати! — жваво сказала Тоні. — Звідси до Ростока палицею докинути, а там теж два кроки! Що він продає? Пепенраде — великий маєток. Я певна, що він дає більше як тисячу мішків пшениці… Але докладно не знаю. Як там у них із житом, вівсом, ячменем — мішків по п’ятсот? Чи, може, більше або менше? Не знаю. Бачила тільки, що врожай чудовий. Але якихось цифр не можу тобі назвати, нічого в цьому не тямлю. Звичайно, тобі довелося б самому поїхати…

Запала тиша.

— Ну годі, більше про це ні слова, — коротко й рішуче заявив сенатор, взяв пенсне, засунув його в кишеню жилетки, застебнув сурдут, підвівся й почав ходити по кімнаті впевненим, швидким, сягнистим кроком, що не допускав навіть думки про якесь вагання.

Потім спинився біля сестри, ледь нахиливсь до неї і, постукуючи зігнутим вказівним пальцем по столу, сказав?

— Ось я розповім тобі одну історію, люба Тоні, щоб ти побачила, як я ставлюся до таких речей. Я знаю твоє faible [67] до аристократії взагалі, а до мекленбурзької зокрема, тому не гнівайся, коли почуєш, як я провчив одного такого добродія… Тобі відомо, що чимало їх не вельми поважають купців, хоч ми їм так само потрібні, як і вони нам. У ділових стосунках вони виявляють свою перевагу — до певної міри, може, й виправдану — виробника над посередником, одне слово, дивляться на купця майже так, як на того єврея, що скуповує по хатах старий одяг і ти наперед знаєш, що він тебе ошукує. Я можу похвалитися, що ніколи не справляв на тих добродіїв враження здирника, морально нижчого за них. А крім того, серед аристократів траплялися куди запекліші гендлярі, ніж я. Але одного довелося трохи укоськати, щоб надалі так не брикався… Це був господар Грос-Погендорфа, з яким я потім не раз мав ділові стосунки. Ти про нього напевне чула: такий собі граф Штреліц, людина крайніх феодальних поглядів, з прямокутним моноклем в оці, — я завжди дивувався, як він не поріжеться, — в лакованих чоботях з відкотами і нагайкою з золотим руків’ям. Він мав звичку дивитися на мене з недосяжної висоти, ледь розтуливши рота й примруживши очі… Перша моя зустріч з ним була дуже промовиста. Попередивши листом про свій приїзд, я прибув до нього. Служник доповів про мене, і я зайшов до кабінету. Граф сидів за столом. На мій уклін він ледь підвівся в кріслі, дописав листа, повернувся в мій бік і, дивлячись повз мене, почав розмову про зерно на продаж. Я стою, спершись на столик біля канапи, схрестивши руки й ноги, і тихо сміюся собі з графа. Так ми розмовляємо хвилин з п’ять. Ще за п’ять хвилин я сідаю на столик і вимахую ногою. А за чверть години граф, милостиво повівши рукою, ніби між іншим каже: «До речі, може, ви сядете?» — «Себто як? — питаюся. — Немає потреби. Я вже давно сиджу».