Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон. Страница 50

І липа того року цвіла, як ніколи, рясно, кожне дерево стояло наче облите медом. Коли сідало сонце, на розі лондонських площ духмяніли пахощі ще солодші за той мед, який брали бджоли, — пахощі, що будили незбагненні жадання в серцях Форсайтів та подібних до них, — всіх, хто після обіду втішався прохолодою в затінку садів, від яких тільки вони одні мали ключі.

І ті жадання примушували їх спинятися біля огорнених сутінками клумб, примушували їх без кінця озиратись, наче кохані їх чекали — чекали тієї хвилини, коли в гущавині погасне останній промінь світла.

Якесь невиразне співчуття, породжене пахощами липового цвіту, сестринське бажання побачити все на власні очі, надія довести правдивість своїх слів, що «в тому немає нічого серйозного», чи просто непереборне того літа бажання з'їздити до Річмонда спонукали матір маленьких Дарті (Публіуса, Імоджен, Мод і Бенедикта) написати невістці такого листа:

Монтегю було друге, значно відоміше, ім'я Дарті; перше було Мозес; чого-чого, а світськості йому не бракувало.

Вініфред стало на заваді чимало перешкод — куди більше, аніж того заслуговували її добрі наміри. Перш за все молодий Фліппард відповів:

Залагодити справу, підшукавши когось іншого, було вже пізно. По-материнському спритна й вигадлива Вініфред звернулася до чоловіка. Вдача в неї була рішуча, хоч і терпелива, про що свідчили її різко окреслений профіль, біляве волосся та гострі зеленкуваті очі. Вона майже ніколи не розгублювалась, а коли й розгублювалась на хвилину, то завжди примудрялась викрутитися з неабиякою для себе вигодою.

Дарті теж почував себе переможцем. Еротик не здобув ланкашірського кубка. Цей прославлений кінь, що належав одному з магнатів бігової доріжки, який потайки поставив проти нього кілька тисяч, навіть не стартував. Сорок вісім годин після цієї катастрофи були найгірші в житті Дарті.

Джеймсів образ стояв у нього перед очима і вдень і вночі. Чорні думи про Сомса чергувалися з слабенькими проблисками надії. Увечері в п'ятницю він добряче напився, — так йому було прикро. Але в суботу зранку переважив інстинкт біржового ділка. Позичивши кілька сотень, які він нізащо не спромігся б віддати, Дарті поїхав у місто й поставив їх усі на Концертіну, що брала участь у Солтаунському гандикапі.

Снідаючи з майором Скротоном у «Айсіумі», він похвалився, що цей єврейчик Натане підказав йому надійну конячину. Треба ризикнути. Він у такій скруті, що далі вже нікуди. Якщо не пощастить… ну що ж, доведеться старому труснути гаманцем!

Пляшка Поль-Рожера, яку він вихилив для відваги, ще дужче роздмухала його презирство до Джеймса.

Йому пощастило. Концертіна прийшла перша, випередивши інших на голову — страшний був ризик! Але, як висловився Дарті, — кому щастя, тому й доля!

Він не заперечував проти поїздки до Річмонда. За все він платитиме сам! Айріні йому дуже подобалась, і йому хотілося зав'язати з нею ближчі стосунки.

О пів на шосту з Парк-лейн прийшов служник і повідомив: місіс Форсайт дуже жалкує, але один із коней кашляє!

Вініфред не збентежила ця нова невдача, і вона одразу послала на Монпельє-сквер малого Публіуса (йому вже минув сьомий) у супроводі гувернантки.

Вони поїдуть кебами й зустрінуться в «Короні й скіпетрі» о 7.45.

Довідавшись про це, Дарті дуже зрадів. Це краще, аніж їхати, сидячи спиною до коней! Він не проти того, щоб покататися з Айріні. Дарті гадав, що вони заїдуть на Монпельє-сквер і він пересяде до Айріні.

Почувши, що зустріч призначена в «Короні і скіпетрі» і що йому всю дорогу доведеться сидіти разом з дружиною, він насупився й промимрив, — кеб, мовляв, їде з біса повільно.

Вони вирушили о сьомій, і Дарті запропонував кебменові піти з ним у заклад, що той не довезе їх до Річмонда за три чверті години.

Дорогою чоловік і дружина тільки двічі перемовилися словом.

Дарті сказав:

— Ото скривиться містер Сомс, коли почує, що його жіночка їздила гуляти разом із містером Босіні!

Вініфред відповіла:

— Не мели дурниць, Монті!

— Дурниць! — повторив Дарті. — Ти не знаєш жінок, моя люба!

Вдруге він тільки запитав:

— Який у мене вигляд? Мабуть, обличчя трохи одутле? Джордж любить таке шампанське, що після нього в голові гуде.

Він снідав з Джорджем Форсайтом у Геверснейка. Босіні й Айріні уже чекали на них. Вони стояли біля великого вікна, що виходило на річку.

Того літа вікна були відчинені цілий день і цілу ніч, отож і вдень і вночі знадвору линули пахощі квітів та дерев, гарячий дух прив'ялої на сонці трави, свіжий запах рясної роси.

Спостережливий Дарті окинув поглядом своїх двох гостей, які стояли мовчки поряд, і відзначив подумки, що вони й досі на тому самому місці. В Босіні голодні очі — тюхтій, та й годі.

Він залишив їх з Вініфред, а сам пішов замовити обід.

Форсайтові треба ситної страви, він може обійтися без делікатесів, але такому, як Дарті, «Корона і скіпетр» має викласти усі свої найвишуканіші наїдки. Живучи сьогоднішнім днем, він прагне втішитися добірними ласощами — і таки втішається, хай там що. До напоїв він теж вельми вибагливий; чимало вин Дарті вважає «занадто простацькими»; він питиме тільки найвитонченіші. Коли платять інші, нема чого обмежувати себе. Обмежуються тільки дурні, а Дарті не з таких!

Усе щонайкраще! Ось той надійний принцип, на якому повинен засновувати своє життя чоловік, чий тесть має добрі прибутки і душі не чує в своїх онуках.

Своїм пильним оком Дарті помітив цю Джеймсову слабкість у перший же рік після того, як з'явився на світ маленький Публіус (через необачність); така спостережливість дала йому чималу вигоду. Четверо маленьких Дарті стали чимсь на зразок довічного страхування.

Окрасою обіду була, певна річ, кефаль. Цю чудову рибу, доставлену здалека зовсім свіжою, спочатку підсмажили, потім повибирали з неї кістки, потім подали в льоду, приправивши, замість підливи, пуншем з мадери, згідно з рецептом, відомим лише кільком особам, які належали до вищого світу.

Про інше можна й не згадувати, крім того, що рахунок оплатив Дарті.

За столом він поводився дуже люб'язно, майже не відводячи сміливого захопленого погляду від обличчя й постаті Айріні. Проте зрештою йому довелося визнати, що він її анітрохи не розворушив, — від неї віяло холодом, і таким самим холодом віяло і від її плечей, що біліли крізь жовтувате мереживо. Він сподівався спіймати її на тому, що вона почне кокетувати з Босіні, але ж ні: вона поводилася на диво стримано. Що ж до цього архітектора, то він сидів похмурий, як ведмідь, що боляче забив собі голову, — Вініфред насилу спромоглася витягти з нього кілька слів; він нічого не їв, але пити його не довелося припрошувати, і обличчя його дедалі блідло, а очі світилися дивним блиском.

Усе це було дуже цікаво.

Сам Дарті був у чудовому настрої, говорив без угаву, сипав дотепами — чоловік він був недурний. Він розказав два-три анекдоти, якомога додержуючи пристойності, — поступка присутнім, бо загалом у своїх анекдотах він переходив усі межі пристойності. Тоді проголосив жартівливий тост за здоров'я Айріні. Ніхто не випив, а Вініфред сказала:

— Годі тобі блазнювати, Монті!