Тяжкі часи - Диккенс Чарльз. Страница 21

— Я й знов усе тут спродам! І ще раз спродам, і двадцять разів! — кричала вона, чи то тіпаючися з лютощів, чи то вдаючи якогось войовничого танця. — Ану, встань з ліжка! — Стівен сів був на краєчку постелі, сховавши обличчя в долоні. — Встань! Це моє ліжко, і я на ньому спатиму!

Жінка поточилась до ліжка, а Стівен, здригнувшися з відрази, ухилився набік і, не відіймаючи рук від лиця, перейшов у протилежний куток. А вона важко гепнулась на ліжко й за хвилинку вже хропла. Стівен же згорблено сів на стілець і за цілу ніч зрухнувся лиш раз: устав та накинув на неї ковдру, ніби самих рук було йому замало, щоб від неї закритись, — навіть у темряві.

Розділ XI

БЕЗВИХІДЬ

Казкові палаци заясніли незліченними вікнами ще перше, ніж блідий світанок появив у небі страховинних димових гадів, що повзли над Кокстауном. Процокотіли по брукові дерев’яні підошви, продзвонили квапливо дзвінки — і всі тихобожевільні слони, почищені й намащені, знов розпочали на цілий день свою одноманітну й важку киванину.

Стівен схилявся над своїм верстатом, спокійний, уважний і впевнений. Яка разюча різниця була між ним та й рештою робітників у тому лісі верстатів, де він працював, і їхніми брязкучими, грюкотливими, неспинними машинами! Не бійтеся, добрі люди, схильні тривожитися за майбутнє, що Мистецтво колись зведе в непам’ять Природу. Поставте поряд будь-який твір божий і витвір людський, і перше — нехай то буде тільки нечисленний гурток «робочих рук» — лиш виявить ще більше свою досконалість у тому порівнянні.

Ось на цій фабриці стільки й стільки «робочих рук» і стільки й стільки парових кінських сил. На що спроможна машина, можна виміряти з точністю до одного силового фунта; однак уся армія рахівників, що підраховують суму нашого державного боргу, не зможе сказати мені, яка здатність до добра й зла, до любові й ненависті, до патріотизму чи бунтівництва, до переродження чесноти в нечестя чи навпаки таїться тільки в одну яку-небудь мить у душі в першого-ліпшого з цих мовчазних слуг машини з зосередженими обличчями й розмірними рухами. В машині немає ніяких таємниць; а в найнікчемнішому з них є навіки незглибима таємниця. Якби ж то ми полишили арифметику для з’явшц матеріальних, а цими страшними недовідомими силами кермували за допомогою інших засобів!

Ранок яснішав, і денне світло вже перемагало засвічене в цехах. Його погашено, а робота тривала далі. Падав дощ, і димові гадюки, покірні прокляттю, що тяжить на всій їхній породі, повзли по землі. На чорному дворі клубки пари з випускних рур, порозкидані старі барила та залізний брухт, лиснючі бурти вугілля та звалища жужелиці — все оповивала серпанком мряка.

Робота тривала, поки вдарив дзвін на обід. І знову зацокотіли по брукові дерев’яні підошви. Верстати, й колеса, й руки — все спинилося на годину.

Стівен вийшов з душного цеху на сльотаву вулицю, на холодний вітер виморений, помарнілий. Він не пішов, як його товариші,4» обідати додому, а рушив, жуючи кусень хліба, до пагорба, де жив хазяїн фабрики — в червоному будинку з чорними віконницями знадвору, зеленими завісами зсередини, з чорними парадними дверима; під ними дві білі приступки, а на дверях мідяна табличка з написом: «ГОРЛОДЕРБІ» (дуже схожими на нього самого літерами) — над круглою, мідяною-таки дверною ручкою, що нагадувала мідяну крапку на кінці речення.

Пан Горлодербі саме підобідував. Так і сподівався Стівен. Може, слуга буде ласкавий доповісти хазяїнові, що один робітник просить дозволу поговорити з ним? Слуга вернувся й спитав: а хто саме? Стівен Бездол. Ну, за Стівеном Бездолом ніякого баламутства не знано, нехай зайде.

Ось Стівен Бездол у вітальні. Пан Горлодербі (Стівен знав його тільки з погляду, і то не дуже зблизька) підобідує битою котлетою з келихом хересу. Пані Спарсіт обік каміна щось плете, сидячи мов у дамському сідлі; одна нога її в мітку пряжі, як у стремені. Підобідувати їй не дозволяли ні служба її, ні власна гідність. Вона з обов’язку наглядала за підобідком, але своїм виглядом давала втямки, що сама гордує такою розніженістю.

— Ну, Стівене, чого це нараз тобі захотілося? — спитав пан Горлодербі.

Стівен уклонився — це запобігливо, ні, на таке «робочі руки» не здатні; боронь боже, пане добродію, такого ви від робітника не діждетесь, хоч би він у вас і двадцять років працював! — і, задля присутності пані Спарсіт, запхав кйщі нашийної хустини за камізельку.

— Ти ж сам знаєш, — провадив пан Горлодербі, сьорбнувши хересу, — що з тобою ми ніколи не мали ніякого клопоту, ти завше був чоловік поміркований, не як дехто. Ти не думаєш, що тебе хтось повинен возити в кареті шестернею та годувати з золотої ложки черепаховим супом і дичиною, як багато хто з вас думає, — пан Горлодербі завжди виставляв це за єдину, пряму і негайну мету кожного робітника, бодай чим-небудь незадоволеного. — Тому я знаю наперед, що ти не скаржитися прийшов, я певен цього, чуєш?

— Авжеж, пане, нічого такого в мене і в думці не було.

Хоч пан Горлодербі сам щойно висловив таке переконання, ті слова його видимо здивували й потішили.

— От і гаразд! — відказав він. — Ти робітник надійний, і я не помилився. Ну, кажи, що там у тебе. Як не скарга, то кажи, чого тобі треба. Що ти маєш мені сказати? Ну, висипай сміливо!

Стівен позирнув на пані Спарсіт.

— Я можу вийти, пане Горлодербі, коли хочете, — озвалась вона саможертовно, вдаючи, ніби вже виймає ногу зі стремена.

Пан Горлодербі, що саме набрав повного рота котлети, спинив її, мовчки простягти ліву руку долонею вперед. Тоді опустив руку, проковтнув котлету й сказав до Стівена:

— Щоб ти знав, ця пані з високого роду, правдива леді. Ти не думай, що як вона в мене на службі, то вона ніколи не була нагорі, аж ген на самісінькому вершечку! Отож як ти маєш щось таке сказати, чого не годиться казати при вродженій леді, то вона вийде. А як ти маєш мені сказати таке, що можна казати при вродженій леді, то вона лишиться тут.

— Я, пане, маю надію, що зроду ще ніколи нічого такого не сказав, чого б не годилося почути вродженій леді, — почервонівши, відповів Стівен.

— Ну й гаразд, — сказав пан Горлодербі, відсовуючи тарілку й відхиляючись сам на бильце. — Ну, давай висипай!

Стівен ще на мить задумався, тоді підвів очі й почав:

— Я прийшов поради в вас просити. Мені її аж гвалт потрібно. Я вже давно жонатий, оце в великодній понеділок дев’ятнадцять років буде. Вона була тоді молода дівчина… собою несогірша і слави непоганої. Та ненадовго тої слави стало, хутко звелась вона на ледащо. Не через мене. Бог свідок, я не був їй лихим чоловіком.

— Я вже чував про це. — відказав пан Горлодербі. — Вона вдарилась у пиття, покинула роботу, спродала меблі з хати, позаставляла одежу, одно слово, пустилася берега.

— Я довго терпів. («Отож і дурень», — подумки сказав, звертаючись до свого келиха, пан Горлодербі).

— Ой, як довго терпів!' Усе силкувався відучити її. І так, і сяк, і як лишень не пробував. Скільки разів, бувало, приходжу додому, а з хати все до цурки винесено, і вона лежить без тями на голому помості. Не раз так було й не двічі — двадцять разів!

Усі зморшки на Стівеновому виду аж поглибшали, свідчивши промовисто за тяжкі його муки.

— І що далі, то гірше, ш гірше, й гірше. Зійде з дому, волочиться хтозна-де, барложиться хтозна в якому багні, тоді нараз вернеться. І так без кінця-краю, знов і знов. І що я міг удіяти з нею? Бувало, цілими ночами по вулицях тиняюсь, боюся додому поткнутись. І на міст, було, вже ходив, думаю, скочу в воду, та й по всьому. Стільки я того витерпів, що замолоду старий зробився.

Пані Спарсіт, що звільна погойдувалася, наче в сідлі, пересуваючи плетільні веретінця, на ті слова звела свої коріоланівські брови й покивала головою, ніби промовляючи: «Горе знають і вельможні, а не тільки неможні! Ось спрямуй свій смиренний погляд хоча б на мене!»