Тяжкі часи - Диккенс Чарльз. Страница 57

— А де ви були вчора ввечері, Томе?

— Де я був учора ввечері? — вигукнув молодий Товкматч. — Ще й питаєте! Я ж вас дожидався, пане Гартгаусе, поки не линув дощ такий, як я ще зроду не бачив. Де я був? От ви де були, цікаво!

— Та я не міг приїхати, загаявся.

— Загаялися! — буркнув Том. — А я не загаявся? Я так загаявся, вас виглядаючи, що прогавив усі поїзди, крім поштового. Ото була б утіха їхати поштовим у таку негоду, а тоді ще брьохати до садиби по калюжах. Довелось зостатися ночувати в місті.

— А де?

— Де? Та в своєму ж власному ліжку, в Горлодербі, де ж іще!

— А сестри ви не бачили?

— Як же я в дідька міг бачити сестру, — вирячився на нього Том, — коли вона за п’ятнадцять миль звідси?

Подумки вилаявши молодика, що йому він був таким щирим другом, за ці негречні відповіді, пан Гартгаус майже без церемоній урвав розмову і, повернувшись до готелю, всоте поринув у здогади: що може все це означати? Але додумався лише до одного: чи то вона в місті, чи не в місті, чи то він занадто поквапився з нею, передчасно повіривши, що вже її розгадав, чи то вона злякалася, чи, може, їх викрито, чи сталась яка помилка або невдача, поки що нез’ясовна, — він мусить дочекатись того, що йому судилося. Отже, готель, де він, як усі знали, мешкав завжди, коли йому доводилось бувати в цьому царстві чорноти, буде для нього за приколень. Що ж до решти — що буде, те й буде. «А тому, — розважив пан Гартгаус, — чи діждусь я виклику на дуель, чи любовного побачення, чи покаянних докорів, чи просто двобою навкулачки, без будь-яких правил, з моїм приятелем Горлодербі — а це за нинішніх обставин так само ймовірно, — треба поки що пообідати. Бо Горлодербі важчий за мене, і як між нами має статися щось у чисто англійському дусі, то краще мені бути в добрій бойовій формі».

Отож він, розлігшись недбало на канапі, подзвонив і замовив «обід на шосту годину, та щоб з біфштексом», а далі вже силкувався перебути час до обіду, як лишень умів веселіше. Правда, дуже веселого нічого не виходило, бо невідомість не давала йому спокою, а що година по годині не приносили ніяких звісток, то неспокій його зростав, як складні відсотки.

Все ж він кріпився, скільки те до снаги людині, й розважався, придумуючи різні способи підготуватися до можливого двобою. «Непогано було б, — позіхаючи, думав він, — дати коридорному п’ять шилінгів та поваляти його». А ще за хвильку: «Або ж найняти погодинно якого-небудь хлопака так фунтів на двісті вагою». Але ті жарти, сказати правду, не дуже йому помагали: час тягся як на волах, і пан Гартгаус просто нудив світом.

Ще й до обіду йому було несила втриматись, щоб не ходити зигзагами по візерунках килима, і не виглядати у вікно, і не прислухатись біля дверей, чи не йде хто, часом аж паленіючи, коли за дверима почується чиясь хода. Та по обіді, коли смеркло, а потім і стемніло, а звістки ніякої все не надходило, почались, як він казав собі, «повільні тортури святої інквізиції». Одначе, вірний своєму переконанню, що правдивий аристократизм виявляється в байдужості (то було єдине його переконання), він навіть у таку скрутну хвилину зажадав свічок і газету.

Вже з півгодини він марно силкувався прочитати ту газету, коли ввійшов коридорний і сказав таємниче й винувато воднораз:

— Перепрошую, пане. Там за вас питають.

Панові Гартгаусові невиразно пригадалося, що якось так поліція викликає в готелях гарно вбраних шахраїв, і він сам розгнівано запитав коридорного, що це, в бісового батька, за «питають».

— Перепрошую, пане. Там якась панна хоче вас бачити.

— Де це «там»?

— А тут, за дверима.

Налаявши служника йолопом і пославши його на вищезгадану адресу, пан Гартгаус вибіг у коридор. Там стояла якась молода дівчина, що її він бачив уперше зроду. Просто вбрана, дуже спокійна, дуже гарна з себе. Завівши її до свого номера та посадовивши на стілець, він при свічках догледів, що вона навіть вродливіша, ніж йому здалося зразу. Юне, дитинне личко її мало навдивовижу приємний вираз. Вона зовсім не боялась Гартгауса й нітрохи не бентежилась, бо її, видно, так захопила думка про ту справу, задля якої вона сюди прийшла, що за себе вона зовсім забула.

— Я розмовляю з паном Гартгаусом? — спитала дівчина, щойно вони лишилися наодинці.

— Так, з паном Гартгаусом, — відповів він, а подумки додав: «І розмовляєш таким поважним (хоч і тихеньким) голосом, якого я ще зроду не чув, а дивишся такими довірливими очима, яких я ще зроду не бачив».

— Я, звісно, не знаю, добродію, до чого вас зобов’язує джентльменська честь у інших справах, — почала Сесі, й Гартгаусові аж кров у обличчя вдарила від такого початку, — але як ви мені пообіцяєте, що і мій візит до вас, і те, що я вам скажу, залишиться таємницею, то я гадаю, що можу покластись на неї й повірити вам на слово.

— Авжеж, можете. Обіцяю вам.

— Я молода дівчина, як ви бачите, і я прийшла до вас сама, як ви теж бачите. Ніхто мене до вас не посилав, ніхто не навчив іти сюди — тільки моя надія. «Зате вона в тебе дуже сильна», — подумав він, глянувши їй у очі, коли вона звела їх на мить. І ще він подумав: «Химерний початок. Не втямлю, до чого воно йдеться».

— Ви, певне, вже здогадалися, з ким я допіру була? — спитала Сесі.

— Я ось уже двадцять чотири години (що здались мені за двадцять чотири роки) дуже тривожуся через одну даму, — відказав Гартгаус. — Те, що я від вас почув, дозволяє мені сподіватися, що ви прийшли від неї, коли, звичайно, я не помиляюсь.

— Ще нема й години, як я її залишила.

— Де ж?

— Удома в її батька.

Обличчя пана Гартгауса видовжилось, попри всю його стриманість. «Тоді я таки справді не тямлю, до чого воно йдеться», — подумав він.

— Вона прибігла туди вчора ввечері, дуже схвильована, і цілу ніч пролежала безтямна. Я живу в домі її батька й була коло неї. Можете бути певні, добродію, що ви її більше не побачите довіку.

Пан Гартгаус аж рота роззявив — і нараз зробив відкриття, що таки справді бувають у житті хвилини, коли не знаєш, що сказати, бо в такому становищі, безперечно, опинився він. І дитинна простосердість його гості, і її тиха безбоязність, і її щирість, що не визнавала ніяких хитрощів, і те, що вона зовсім забувала за себе, спокійно й неухильно держачись своєї справи, — все те, та ще її наївна довіра до так легко даного слова, що вже й сама його засоромила, було для нього таке нове й незнайоме, і він так виразно бачив, яка безсила проти цього звичайна його зброя, що не міг здобутись ні на яку відповідь.

Нарешті він сказав:

— Така несподівана заява, так рішуче висловлена, та ще такими устами, просто приголомшила мене. Одначе дозвольте вас спитати, чи вам доручила переказати мені це такими безжальними словами та дама, про яку ми говоримо?

— Нічого вона мені не доручала.

— Хто топиться, той, як відомо, й за соломину хопиться. Я, звісно, шаную вашу думку й не маю сумніву щодо вашої щирості, але, даруйте, не можу зовсім зректись надії, що мене ще не роковано на вічне вигнання.

— Ніякої надії у вас не може бути. Я ж, добродію, задля того й прийшла сюди, щоб, по-перше, запевнити вас: ви мусите повірити, що в вас не більше надії ще побачитися з нею, ніж якби вона вмерла, вернувшись учора до батькового дому.

— Мушу повірити? А що, коли я не можу? Або коли я виявлюся впертий і не захочу…

— Однаково це правда. Ніякої надії для вас нема.

Джеймс Гартгаус поглянув на неї, скептично всміхаючись, але Сесі не зважала на нього, думавши тільки про своє, і усмішка та пропала марно.

Гартгаус закусив губу й хвильку подумав.

— Ну, що ж! — сказав він нарешті. — Коли, на моє нещастя, й справді виявиться, що попри всі мої зусилля мене засуджено до такої гіркої долі, як довічна розлука з цією дамою, то я не переслідуватиму її. Але ж ви сказали, що вона вас ні на що не вповноважувала?

— Мене вповноважили тільки моя любов до неї і її любов до мене. І право дало мені тільки те, що я була коло неї, відколи вона прийшла додому, і вона звірилась мені в усьому. Та ще те, що я знаю дещо про її вдачу і про її заміжжя. Ох, пане Гартгаусе, я ж гадаю, що й вам вона звірялась!