Тяжкі часи - Диккенс Чарльз. Страница 64

— Який щасливий випадок, що ви тут! — вигукнула пані Спарсіт, коли візник випустив її. — Сама доля вас сюди привела! — потім сказала до когось усередині повоза: — Виходьте, добродійко! Виходьте, а то ми вас витягнемо силоміць!

І тоді з повоза вийшла не хто інша, як таємнича бабуся. Схопивши її за комір, пані Спарсіт вигукнула владно:

— Не підходьте до неї ніхто! І не торкайтеся! Я її знайшла, і вона моя! — а тоді звеліла, вивернувши навиворіт першого свого наказа: — Заходьте, добродійко! Заходьте, а то вас затягнуть силоміць!

Таке видовище — жінка з подобою римської матрони, що вхопила за горлянку стару бабу й тягне в чийсь дім, — будь-коли й будь-де спокусило б усіх щиро англійських роззявляк, яким пощастило таке диво побачити, вбгатись і самим до того дому та додивитися всю пригоду до кінця. А ще як у тому домі живе власник недавно обікраденого банку й ціле місто знає, що злочину ще не розгадано, — тоді вже ніяка сила не втримала б їх: за такою необорною принадою вони б поперлись туди, хоч би там мала ось-ось завалитися стеля. Отож усі випадкові свідки тієї події, душ із двадцять п’ять, усе найулізливіші сусіди, негайно збіглись, обступили Сесі, Рейчел і пані Спарсіт із її здобиччю, і вся та юрма безладно ввалила до їдальні пана Горлодербі, де ті, хто був ззаду, не гаючи ні хвилини, позлазили з ногами на стільці, щоб бачити все не гірше за передніх.

— Покличте пана Горлодербі! — гукнула пані Спарсіт. — Рейчел, ви знаєте, хто це?

— Пані Пеглер, — відповіла Рейчел.

— Ще б пак ні! — закричала пані Спарсіт у захваті. — Покличте пана Горлодербі. Відійдіть, не підступайте ніхто!

Старенька пані Пеглер, знічено кутаючись у хустку від цікавих очей, щось благально зашепотіла до неї.

— Мовчіть! — уголос відрубала пані Спарсіт. — Я вам дорогою двадцять разів казала, що не відпущу вас, поки не доручу йому самому.

Ту хвилину надійшов сам пан Горлодербі в супроводі пана Товкматча й щеняти, що з ними він радився в себе нагорі. Загледівши у своїй їдальні цілий гурт непроханих гостей, він радше здивувався, ніж зрадів.

— Що це таке? — спитав він. — Пані Спарсіт, що сталося?

— Пане добродію, — відповіла поштива жінка, — я маю це за велике щастя, що зуміла приставити перед ваші очі особу, яку ви так жадали знайти. Палко бажаючи зняти тягар з вашої душі, я звела докупи всі вбогі відомості про можливе місце пробування цієї особи, які лише, змогла здобути від оцієї ось жінки, Рейчел, що так до речі опинилась тут, аби її висвідчити, і зуміла добитись успіху — привезти її до вас, хоч як вона, самі розумієте, опиралася. Звісно, це діло коштувало мені немалої мороки, але там, де треба прислужитися вам, будь-яка морока для мене втіха, а холод, голод і спрага — найкраща нагорода.

На тому пані Спарсіт умовкла, бо щойно пан Горлодербі розгледів стареньку пані Пеглер, на обличчі його виступили у дивовижній суміші всі барви й усі відтінки щонайприкрішого збентеження.

— А це що таке? — ревнув він у страшному гніві на сторопілу пані Спарсіт. — Що це значить, добродійко, я вас питаю!

— Пане добродію! — ледь чутно простогнала пані Спарсіт.

— Чого ви тичетесь, куди вас не просять? — гримів Горлодербі. — Як ви смієте стромляти свого довгого носа в мої родинні справи?

Той натяк на найвизначнішу рису зовнішності пані Спарсіт зовсім прибив її. Якось негнучко, мов замерзла, сіла вона на стілець і втупила в пана Горлодербі застиглі очі, повільно тручи рукавичку об рукавичку, наче вони в неї теж замерзли.

— Джозає, синочку! — озвалась пані Пеглер, уся тремтячи. — Рідненький мій! Не сердься на мене! Я не винна, Джозає. Я ж цій панії казала, казала, що тобі не до вподоби буде те, що вона робить, так хіба ж вона мене послухала!

— А нащо ви далися привезти вас сюди? Чого ви їй у коси не вчепились, або зубів не повибивали, або очей не видряпали, або ще чого не зробили? — спитав Горлодербі.

— Синочку! Вона нахвалялася, що з поліцією мене доправить, як я опинатимусь, то я вже радніша була самохіть тихенько приїхати, аніж наробити гвалту в такому… — пані Пеглер несміливо й водночас гордо обвела очима покій, — … у такому розкішному домі. Бігме, я не винна, синочку мій любий, рідний! Я ввесь час жила собі тихенько, Джозає, синку! Я ні разу не зламала нашої умови. Ніколи нікому не казала, що я твоя мати. Я тільки здалеку пишалася тобою. Хіба коли-не-коли приїду до міста, погляну на тебе, нишком потішусь та й вертаюсь додому, і ніхто того не знав, синочку.

Пан Горлодербі, застромивши руки в кишені, як непншний ходив туди й сюди понад довгим обіднім столом, а глядачі жадібно ловили кожне слово з уст пані Пеглер і за кожним дальшим словом щораз дужче й дужче витріщали очі. Уже пані Пеглер і вмовкла, а він усе ходив мовчки туди й сюди, і тому пан Товкматч звернувся до старої жінки, що про неї він чув стільки огуди.

— Я дивуюся, добродійко, — сказав він суворо, — як ви, у ваших літах бувши, не соромитесь називати себе матір’ю пана Горлодербі, після того як замолоду повелися з ним так не по-людському жорстоко!

— Це я б то жорстока? — вигукнула сердешна пані Пеглер. — Це я не по-людському повелася? З моїм любим синочком?

— Це він тепер вам любий став, коли самотужки добився такого становища, еге, добродійко? А тоді, певне, був не дуже любий, як ви його ще немовлям покинули на знущання п’яниці-баби!

— Я покинула мого Джозаю? — скрикнула пані Пеглер, сплеснувши руками. — Хай вам бог простить, пане, що ви таке на мене вигадали й так спаплюжили святу пам’ять моєї бідної матусі! Та вона вмерла на руках у мене, ще як Джозаї й на світі не було. Отямтеся, пане, і покайтесь, поки не пізно!

Вона говорила так ображено й щиро, що пан Товкматч, приголомшений здогадом, що свінув йому в голові, спитав уже лагідніше:

— То ви, добродійко, заперечуєте, що покинули свого сина напризволяще… рости під тином?

— Джозаю під тином! — ужахнулась пані Пеглер. — Та що це ви, пане! Посоромтеся! Мій синочок сам знає і вам те скаже, що батько й мати в нього хоча й небагаті були люди, а любили й кохали його не менш, ніж будь-які пани, й ніколи не шкодували нічого, аби він гарненько письма й рахунків навчився. В мене вдома ще й досі його зошити лежать, можу вам показати! — відмовила пані Пеглер обурено й гордо. — Мій синочок сам знає і вам, пане, скаже, що як помер його тато, коли Джозаї ще тільки дев’ятий рочок ішов, то я сама, бідна вдова, від свого рота уриваючи, в науку його віддала, аби в люди вивести, і не тільки за обов’язок те мала, а й тішилась тим і пишалася. І сам він не лінувався, і хазяїн йому трапився добрий, підсобив зразу, а далі й він уже самотужки побрався вище й вище, вибився в люди, розбагатів та й живе тепер щасливо, А сама я вам, пане, скажу, — бо він вам цього не скаже, — що, хоч мати його тільки крамничку в селі держить, він її не забуває, дає тридцять фунтів річно, цебто більше, ніж мені треба, бо з тих грошей я ще й відкладаю дещицю, і тільки одну умову поставив мені; щоб я сиділа собі вдома, ніде ним не вихвалялась і його не турбувала. Я його й не турбувала ніколи, тільки раз на рік приїду гляну на нього, так щоб він і не знав. І так воно й треба, — додала сердешна бабуся в матерньому самозреченні, — щоб я сиділа собі вдома, бо я знаю, що, живши тут, я б його не раз осоромила як селючка, і я більше нічого й не хочу, досить з мене й того, що я можу пишатися своїм Джозаєю сама перед собою і любити його задля нього самого, а не задля якої віддяки. А за вас, пане, мені аж соромно, що таке на мене подумали, — сказала наприкінці пані Пеглер. — І в цьому домі я ще ніколи не була й не хотіла тут бути, коли вже мій синочок сказав «ні». І тепер би мене тут не було, якби не привели силоміць. А вам сором, пане, закидати мені, що я була погана мати своєму синові, перед віччю в нього, коли він сам може сказати, як воно направду!

Присутні — ті, що стояли долі, й ті, що позлазили на стільці, — співчутливо загомоніли, і пан Товкматч безневинно відчув себе у вельми ніяковому становищі. Та ось нон Горлодербі, що доти безперестану ходив понад столом туди й сюди, чимдалі дужче й дужче надимаючись та червоніючи, враз зупинився.