Тяжкі часи - Диккенс Чарльз. Страница 68

Але вранці він вийшов до сніданку в звичайну годину й сів за стіл, як звичайно. Старий, похилий зробився він, зовсім прибитий горем; і все ж тепер він здавався мудрішою й кращою людиною, ніж тоді, коли визнавав у житті самі тільки факти. Після сніданку він сказав Луїзі й Сесі, коли прийти до нього, і Вийшов, низько схиливши сиву голову.

— Тату, — сказала Луїза, коли вони прийшли до нього у призначену годину, — у вас же ще троє менших дітей. Вони будуть не такі. І я тепер, з божою поміччю, не така буду.

Вона простягла руку Сесі, немов кажучи їй: «Із твоєю поміччю».

— Як ти гадаєш, — спитав пан Товкматч, — чи твій пропащий брат замислив цей грабунок тоді, як ходив з тобою до небіжчика?

— Боюся, що так, тату. Я знаю, що йому прикро були потрібні гроші, бо він багато протринькав.

— А зачувши, що той сердега збирається покинути місто, він і надумав підло звернути на нього підозру?

— По-моєму, це набігло йому на думку, як він сидів Там. Бо ж то я сама попросила його піти зі мною до Бездола. То не він придумав туди сходити.

— Він мав якусь розмову з тим сердегою. Що він, відкликав його набік?

— Він виходив з ним за двері. Я потім питала його, навіщо, то він мені пояснив досить доладно; та після того, що ми почули вчора ввечері, коли я все зіставляю, то боюся, що можу аж надто добре уявити, яка розмова між ними відбулася.

— Розкажи ж, як тобі уявляється провина твого брата. Чи такою страшною, як і мені? — спитав батько.

— Боюсь, тату, — видимо вагаючись, почала Луїза, — що він, мабуть, чогось наобіцяв Бездолові — чи то від мого ім’я, чи то сам від себе — і сказав чекати його біля банку вечорами, а той повірив та й приходив ті два чи три вечори, і в голову не покладаючи нічого лихого.

— Ясно! — відмовив батько. — Ясніше нікуди!

Прикривши рукою обличчя, він хвильку сидів мовчки.

А опанувавши себе, сказав:

— Як же його тепер знайти? Як урятувати від суду? В нас дуже мало часу: я мушу оголосити правду й не можу довго з цим зволікати. Як же ми за цей короткий час розшукаємо його самі, без нічиєї помочі? Цього ж і за десять тисяч фунтів годі зробити.

— Сесі вже зробила це, тату.

Він звів очі на дівчину, що стояла перед ним, мов добра фея його дому, і мовив зворушено, вдячно й ласкаво:

— Завжди ти, скрізь ти, дитино моя…

— Ми ще й до вчорашнього про дещо здогадувались, — пояснила Сесі, ззирнувшися з Луїзою, — а вчора ввечері, коли я побачила, що вас підведено до нош (я ж увесь час стояла біля Рейчел) та почула, що вам сказано, я зразу підійшла потихеньку до нього й шепнула йому: «Не озирайтесь на мене! Ви бачите, де ваш батько? Втікайте зразу, бо що ж буде й з ним, і з вами!» Він і перше ввесь тремтів, а як я до нього зашепотіла, аж кинувся й затремтів ще дужче. А тоді каже: «Куди ж я втечу? В мене зовсім мало грошей, і сховатись мені нема в кого!» Я тоді згадала за колишній татів цирк. Я не забула, в яких краях буває пан Слірі о цій порі, й оце тільки днями читала про нього в газеті. Я й порадила йому, хай мерщій їде туди, скаже панові Слірі, чий він, та попросить сховати його, поки не приїду я. Він мені відказав: «Ну, туди я ще до ранку дістанусь!» — і подався нишком геть.

— Хвала богові! — вигукнув пан Товкматч. — То, може, ще пощастить вирядити його за кордон.

І це здавалося ще й тим легше, що місто, куди справила Тома Сесі, лежало за яких три години дороги від Ліверпула, звідки йому було дуже легко відплисти в будь-яку частину світу. Одначе розшукувати його доводилось вельми обережно, бо ж щохвилини більшала небезпека, що на нього виникне підозра, та й хто б поручився, що сам пан Горлодербі не вдасть із себе давнього римлянина, аби похизуватися своєю вірністю громадянському обов’язкові, — отож вирішили, що Сесі й Луїза поїдуть до нього кружним шляхом удвох, а нещасливий батько, вирушивши з Кокстауна в протилежному напрямі, дістанеться туди ж таки іншим, ще кружнішим шляхом. Далі домовилися, щоб він не з’являвся перший до пана Слірі, бо той може хибно зрозуміти його наміри, або ж Том, дізнавшися, що приїхав батько, злякається й знов утече; а тому спочатку мають побачитися з хазяїном цирку Сесі й Луїза, і вони ж таки сповістять винуватця такої ганьби й горя, що батько його тут та нащо вони приїхали. А коли добре обміркували, зважили й затямили все, настав уже й час виконувати той план. По обіді пан Товкматч вийшов з дому, пішки дістався до однієї залізничної станції за містом і там сів у свій потяг, а Сесі з Луїзою від’їхали в інший бік пізно ввечері, тішачись, що дорогою до вокзалу не побачили жодного знайомого обличчя.

Вони їхали цілу ніч, лише по кілька хвилин дожидаючи пересідки на станціях, що стояли або нагорі над нескінченними сходами, або внизу в глибоченній виймі — єдина відміна між тими глухими станційками, — і рано-вранці висіли з потяга посеред мочарища милі за дві від того містечка, куди вони прямували. З того похмурого місця їх вирятував старий тубілець-поштар, що якоюсь нагодою вдосвіта був уже на станції й копав ногою запряжену в бідку шкапину. Він і довіз їх у містечко вузькими завулочками поміж свининців, бо саме там, як воно й здебільша буває, пролягав битий шлях, хоча такий в’їзд був не дуже пишний, а надто не запашний.

Перше, що впало їм у очі в містечку, була снасть буди мандрівного цирку. Трупа перебралась до іншого містечка, більш як за двадцять миль звідти, і напередодні ввечері там уже відбувалась перша вистава. Шлях до того другого містечка вів через горби та долини, і їздилось тим шляхом украй повільно. Хоча вони тільки поснідали похапцем і зовсім не спочивали (та й годі було пробувати заснути в такій тривозі), проте лиш десь опівдні почали траплятись їм афіші цирку Слірі, наліплені на стінах та парканах, і аж о першій годині їхній повіз спинився на ринку.

Коли Сесі з Луїзою підходили до цирку, закликач саме оголошував, що зараз має початись велика денна вистава. Сесі порадила, щоб не розпитувати та не привертати до себе нічиєї уваги, просто підійти до дверей і заплатити за вхід. Коли гроші приймає сам пан Слірі, він неодмінно її впізнає й поведеться далі обачно, як належить. Коли ж ні, то він неминуче побачить їх обох з арени і, знаючи, що в нього переховується втікач, теж поведеться обачно.

І ось вони з трепетом у серці підступили до пропам’ятиої буди. Прапор з написом «Кінний цирк Слірі» маяв на своєму місці, і готична ніша була на своєму місці, лиш самого пана Слірі не було. Там стояв замість нього юний Кідермінстер, уже занадто змужнілий, аби вдавати купідончика навіть перед безмежно легковірною публікою; скорившись нездоланній силі обставин (а також своєму буйному заростові), він тепер справляв у цирку найрозмаїтіші обов’язки, зокрема був за скарбника, а в запасі мав великого бубона, щоб заповнювати вільні хвилини й виливати зайвину енергії. На посаді касира пан Кідермінстер увесь час так ревно пильнував, щоб хто йому не підсунув фальшивої монети, що Сесі поминула його невпізнана, і вони з Луїзою зайшли до цирку.

На арені якраз японський мікадо, сидячи верхи на старій, плохій білій коняці, помазюканій чорною фарбою, крутив водночас п’ять рукомийних мисок — як відомо, улюблена розвага цього східного володаря. Сесі хоча й добре знала всю імператорську династію, одначе з нинішнім посідачем трону особисто знайома не була, а тому царювання його минуло спокійно. Потім новий клоун оголосив, що виступить панна Джозефіна Слірі зі своїм уславленим кінно-тірольським танцем квітів (він вельми дотепно назвав його «топтанцем»), і пан Слірі вивів вершницю на арену.

Пан Слірі тільки стьобнув один раз клоуна своїм довжелезним батогом, а клоун тільки гукнув на відповідь: «Спробуй лишень ще раз, то я на тебе коняку пожбурю!» — а тоді обоє, батько й дочка, помітили Сесі. Проте вони докінчили номер з великим самовладанням, і в пана Слірі, опріч хіба першої миті, в рухомому оці помітно було не більше виразу, ніж у нерухомому. Номер здався Луїзі й Сесі трохи задовгий, надто коли його перервалося, щоб дати клоунові нагоду розповісти панові Слірі (той тільки час від часу озивався якнайбайдужішим тоном: «Та невже?», ока свого не спускаючи з публіки), як дві ноги сиділи на трьох ногах і дивились на одну ногу, коли нараз ускочили чотири ноги й потягли одну ногу, а дві ноги зірвалися на ноги, вхопили три ноги й жбурнули на чотири ноги, але ті втекли з однією ногою. Хоч яка дотепна була та алегорія про різника, триногого стільця, собаку й баранячу ногу, та оповідання забирало час, а їх гнітила тривога. Та врешті білявочка Джозефіна під бурхливі оплески розкланялась, і клоун, лишившись на арені сам, у захваті вигукнув: «Ну, тепер моя черга!» — і ту мить Сесі торкнули за плече й кивнули їй вийти.