Квентін Дорвард - Скотт Вальтер. Страница 55

Але що ж робити? Графині де Круа не могли знайти собі притулку ні в Бургундії, з якої вони втекли, ні у Франції, з якої їх майже вигнали. Важко було сказати, що для них було небезпечніше: гнів герцога Карла чи холодна тиранічна політика короля Людовіка.

Після довгих роздумувань Дорвард не міг вигадати кращого й безпечнішого для них плану, як, уникаючи засади, поїхати до Льєжа лівим берегом Маасу й передатись під заступництво вельможного епіскопа, як того й бажали дами. Не було сумніву, що прелат погодиться взяти їх під свій захист, і, якщо він і справді дістав поміч з Бургундії, то матиме змогу їх захистити. В усякому разі, коли йому загрожуватиме якась небезпека з боку вороже настроєного Гійома де ля Марка або в місті Льєж спалахне повстання, він ще зможе безпечно вирядити нещасних дам під надійною охороною до Німеччини.

Крім того, Квентін вирішив (хто ж із нас у своїх ухвалах не виходить із особистих інтересів?), що холоднокровність, з якою король Людовік осудив його на певну смерть або полон, звільняє його від усіх зобов'язань, даних французькій короні, і він тут же поклав собі зректися своєї служби в нього. Єпіскопові Льєжському, напевне, теж потрібні солдати, і він подумав, що за допомогою своїх прекрасних супутниць, які тепер (зокрема старіша графиня) поводилися з ним просто, йому легко буде поступити на службу і, можливо, йому знову доручать приставити графинь де Круа в якесь безпечніше місце, ніж околиці Льєжа. І, нарешті, самі дами, хоч і жартома, казали, чи не підняти їм васалів молодої графині, як це інші робили за тих неспокійних часів, укріпити її потужний замок і оборонятися проти всіх ворогів. Так само жартуючи, вони запитали Квентіна, чи не погодився б він бути в них на небезпечній посаді сенешаля [191], і, коли він з великою готовністю та захопленням пристав на їхню пропозицію, вони, сміючись, дозволили йому поцілувати їхні руки на знак того, що довіряють йому і що він обраний на цю почесну посаду. При цьому Квентінові здалося, що рука графині Ізабелли — одна з найкрасивіших рук, яку будь-коли цілував відданий васал, — затремтіла, коли його губи затрималися на ній на мить довше, ніж того вимагав етикет, а на її обличчі і в погляді відбилося збентеження, коли вона відняла в нього свою руку. Щось крилося під усім цим, і який сміливий чоловік віку Квентіна Дорварда з радістю не взяв би всього цього до уваги, щоб керуватися ним у своїх намірах?

Йому залишалося ще вирішити, чи може він надалі покладатися на вказівки свого зрадливого провідника. Він уже відмовився від своїм першої думки вбити його в лісі, а взяти іншого провідника і відпустити Хайреддіна живим на волю означало б послати зрадника в табір Гійома де ля Марка з відомостями про їхню путь. Він вирішив був розповісти про все це пріорові й попросити його затримати цигана в монастирі, поки вони доїдуть до замку епіскопа; але, поміркувавши, не наважився звернутися з таким проханням до чоловіка, якого похилий вік і духовний сан зробили нерішучим. Пріор вважав основним своїм обов'язком дбати про безпеку монастиря і тремтів, коли згадували про дикого Арденського Вепра.

Зрештою, Дорвард склав остаточний план, на успіх якого він міг покластися, бо виконання його залежало тільки від нього самого, а в цій справі він відчував себе здатним на всі». Усвідомлюючи всю небезпеку свого становища, Квентін усе-таки не занепадав духом і дивився вперед з надією, як людина, що несе на собі тяжку ношу, яка, проте, не перевищує її сил і можливостей. В ту хвилину, коли він підходив до монастиря, план його був цілком готовий.

На тихий стукіт чернець, навмисне поставлений для цього пріором, відчинив йому ворота й повідомив, що вся братія зараз у церкві й молитиметься там до світанку, щоб небо простило їм учорашні гріхи.

Шановний чернець запропонував і Квентінові взяти участь в їхніх молитвах, але одяг шотландця був такий мокрий, що він попросив дозволу посидіти біля вогню на кухні й обсушитися, щоб уранці бути готовим у дорогу. Він «хотів, щоб циган, зустрівшись з ним уранці, не помітив ніяких слідів його нічної подорожі. Чернець не тільки дав йому такий дозвіл, але запропонував себе в співрозмовники, чому Дорвард дуже зрадів, бо хотів розпитатися про два шляхи, про які згадували в своїй розмові циган з ландскнехтом. Виявилося, що цей чернець краще від інших міг дати йому потрібні відомості, бо часто виходив з обителі в монастирських справах. Але, повідомивши йому всі подробиці, францісканець зауважив, що, як справжнім прочанкам, дамам, котрих Квентін супроводжує, слід їхати правим берегом Маасу коло Хреста Волхвів, до тимчасово перебували на шляху до Кельна святі мощі Каспара, Мольхіора і Балтазара (як католицька церква назвала східних мудреців, котрі прийшли до Віфлієма з дарами) і де вони сотворили багато чудес.

Квентін відповів, що дами вирішили неодмінно відвідувати всі святі місця й, безумовно, відвідали б і цей Хрест Волхвів чи по дорозі до Кельна, чи на зворотній путі, але вони почули, що тепер небезпечно їхати правим берегом ріки, бо там бешкетують солдати лютого Гійома де ля Марка.

— Боронь боже! — вигукнув отець Франціск. — Невже Арденський Дикий Вепр знову влаштував своє лігво так близько від нас? А втім, якщо навіть і так, широкий Маас буде добрим бар'єром між нами.

— Але цього бар'єра не буде між нами і цим розбійником, коли ми переправимося через ріку і їхатимемо берегом, — зауважив шотландець.

— Небо захистить своїх дітей, юначе, — сказав чернець. — Важко уявити, щоб царі святого міста Кельна, які не пускають за мури свого міста невірних, дозволили грабувати й ображати прочан, що їдуть ушанувати їхні святі мощі, та ще такій собаці, як Арденський Вепр, котрий гірший за цілу пустиню сарацинських язичників з усіма десятьма колінами Ізраїлю [192] на додачу.

Хоч як покладався Квентін, будучи справжнім католиком, на заступництво Мельхіора, Каспара і Балтазара, але він не забував, що його дами були прочанками не з благочестя, а з суто земних інтересів, а тому й навряд чи могли розраховувати на святих. Отож він вирішив по змозі не допускати, щоб дами опинилися в такому становищі, коли вони потребуватимуть чудесного заступництва. Однак у простоті своєї щирої віри він дав обітницю, що сам піде на прощу до Трьох Кельнських Волхвів, аби тільки святі королі допомогли йому приставити на місце тих, про безпеку яких він тепер дбає.

Щоб зробити це з усією урочистістю, Квентін попросив ченця провести його в одну з каплиць, що з'єднувалися з монастирською церквою, і там, ставши навколішки, з щирою побожністю ствердив дану ним обітницю. Далекі співи хору, урочиста тиша пізнього часу, обраного ним для цього благочестивого вчинку, мерехтіння єдиної лампади, яка освітлювала невелику готичну будову, — все сприяло тому, щоб привести душу Квентіна до того стану, коли людина найлегше усвідомлює свою безпорадність і шукає надприродної допомоги й захисту, а це завжди пов'язується з каяттям у заподіяних гріхах і жаданням виправитися в майбутньому. А що кінцева мета побожності Квентіна була далека від любові до бога — він не був винуватий. В усякому разі, намір юнака був зовсім щирий, а тому ми гадаємо, що його молитва досягла єдиного справжнього божества, для якого важливі спонукання, а не обряди, і для якого щира віра язичника більше заслуговує уваги, ніж красиве прикидання фарисея [193].

Віддавши себе і своїх безпорадних супутниць на захист святих і долі, Квентін, нарешті, пішов відпочити, справивши сильне враження на ченця своєю глибокою побожністю.

Розділ XVIII

ВОРОЖІННЯ