Квентін Дорвард - Скотт Вальтер. Страница 75

— Пане граф, — сказав Дорвард, не маючи змоги мовчати довше, — щоб ви не казали про незнайомого вам чоловіка так легкодумно, як зараз, і щоб ви згодом не пошкодували за цим, я дозволю собі довести до вашого відома, що я — Квентін Дорвард, лучник шотландської гвардії, куди, як ви знаєте, приймають тільки дворян і людей із званням.

— Дякую за повідомлення й цілую вам руки, пане лучнику, — сказав, глузуючи, Кревкер. — Будьте ласкаві проїхати зі мною трохи наперед.

Ідучи вперед за наказом графа, який мав тепер повну змогу, коли не право, наказувати йому, Квентін помітив, що панна Ізабелла стежила за кожним його рухом із тривогою й боязким співчуттям, майже з ніжністю, чим викликала сльози в нього на очах. Але він пригадав, що мусить показати себе мужчиною перед цим гордим Кревкером, якого з усіх рицарів Франції і Бургундії найменше зворушила б історія про вірне кохання й муки і який міг би лише поглузувати з них. Тому юнак вирішив не очікувати, поки той звернеться до нього, а самому розпочати розмову в такому тоні, який довів би, що він, Квентін, гідний кращого ставлення й більшої поваги до себе, ніж то зустрів його граф, уражений, мабуть, відкриттям, що його багата й знатна кузина довірилася якомусь нікчемному шотландському лучникові.

— Пане граф де Кревкер, — сказав він стримано, але рішуче, — можна мені спитати, перш ніж ми почнемо нашу розмову: я вільний чи мені треба вважати себе вашим бранцем?

— Лукаве запитання, — відказав граф, — на яке я можу відповісти теж запитанням. Як ви гадаєте, між Францією і Бургундією тепер мир чи війна?

— Про це, — заперечив шотландець, — ви, пане мій, повинні знати краще, піж я. Я давно покинув французький двір і протягом цього часу не маю звідти ніяких відомостей.

— Ось бачите, — сказав граф, — як легко запитувати і як важко відповідати. Я й сам не можу відгадати цю загадку, хоч був у Перонні разом із герцогом увесь останній тиждень і навіть більше. А оскільки саме від цього, пане зброєносцю, залежить, вважати вас полоненим чи ні, я мушу поки що вважати вас за полоненого. Проте коли ви справді чесно служили моїй родичці і коли ви щиро відповідатимете на всі мої запитання, ваше становище покращає.

— Графиня де Круа, — сказав Квентін, — може бути найкращим суддею в тому, як я служив їй, і про це спитайте в неї. Чи відповідатиму я щиро, можете впевнитись самі, запитуючи мене!

— Гм! Який гонор, — промимрив граф де Кревкер. — Це якраз личить тому, хто носить на капелюсі подарунок своєї дами й гадає, що мусить дивитися на всіх звисока, щоб зберегти повагу до гаптованої шовкової стрічки. Гаразд, пане, сподіваюся, що це не буде приниженням вашої гідності, коли ви відповісте мені, як давно ви мандруєте з графинею Ізабеллою де Круа?

— Графе де Кревкер, — сказав Квентін Дорвард, — коли я й відповідаю на запитання, вимовлені таким образливим тоном, то тільки для того, щоб з мого мовчання ви не зробили висновків, небажаних для тієї, яку ми обидва повинні поважати. Я супроводжую графиню Ізабеллу від того часу, коли вона залишила Францію, щоб їхати до Фландрії.

— Ого! — сказав граф. — Інакше кажучи, відтоді, як вона втекла з Плессі-ле-Тура? Ви, лучник шотландської гвардії, супроводите її, звичайно, з особливого наказу короля Людовіка?

Хоча Квентін не почував себе зобов'язаним французькому королю, який, маючи намір передати графиню Ізабеллу де Круа до рук Гійома де ля Марка, ймовірно, гадав, що молодий шотландець буде вбитий, обороняючи її, він усе ж таки не вважав, що може обдурити довір'я Людовіка, чи то щире, чи вдаване. І тому юнак відповів графові Кревкеру, що для нього було досить наказу його начальника, якому віл підкорився й ні про що не розпитував.

— Цього цілком досить, — сказав граф. — Ми знаємо, що король не дозволить начальникам своєї гвардії посилати своїх лучників, щоб ті, як паладини, супроводили всюди мандрівних дам, коли в нього немає якоїсь політичної мети. Ну, тепер важкувато буде королю Людовікові казати, що він нічого не знає про втечу графинь де Круа з Франції, коли їх супроводив один з охоронців його власної лейб-гвардії. А куди, пане лучнику, ви мусили їхати?

— До Льєжа, пане мій, — відповів шотландець, — бо дами бажали віддатися під заступництво небіжчика епіскопа.

— Небіжчика епіскопа! — вигукнув граф де Кревкер. — Хіба Людовік де Бурбон умер? Жодного слова про його хворобу не чув герцог. Через що він помер?

— Він спочиває в кривавій могилі, пане мій, якщо тільки вбивці віддали землі його останки.

— Вбитий! — знову вигукнув Кревкер. — Пресвята матір! Це неможливо, юначе!

— Я бачив це на власні очі, бачив і багато інших страхіть.

— Бачив і нічого не зробив, щоб оборонити доброго прелата! — вигукнув граф. — Ви мусили весь замок поставити на ноги проти вбивць. Хіба ти не знаєш, що навіть дивитися на такий злочин і не перешкодити йому — мерзенне блюзнірство?

— Коротко скажу вам, пане мій, — відповів Дорвард, — що, перш ніж сталося це лиходійство, Гійом де ля Марк з допомогою льєжців здобув замок.

— Я немов громом уражений, — промовив де Кревкер. — Повстання в Льєжі! Шонвальд здобуто! Єпіскопа вбито! Віснику нещастя, ніхто ще ніколи не приносив одразу стільки жахливих новин! Кажи, чи знав ти про цей напад, про це повстання, про це вбивство? Кажи: ти один із надійних лучників короля, а він і е той, хто скерував цю жахливу стрілу. Кажи, або я звелю тебе четвертувати!

— Навіть коли б я був почетвертований, пане мій, то ви й тоді не витягли б з мене нічого, що не личило б шотландському дворянинові. Я знав про ці лиходійства не більше від вас і такий був далекий від того, щоб брати в них участь, що, якби зміг, боровся б проти всіх тих лиходіїв до загину. Але що я міг вдіяти? Їх були сотні, а я один. Я прагнув будь-що врятувати хоч би графиню Ізабеллу, і тут мені пощастило. Проте коли б я був ближче до того місця, де мерзотник зарубав бідного старого, то врятував би його сиву голову або помстився б за нього. Принаймні я висловив протест проти цього насильства досить голосно, щоб попередити дальші вбивства.

— Я вірю тобі, юначе, — сказав граф. — Ти не в такому віці, і в тебе не така натура, щоб тобі можна було доручити цю криваву справу, хоч ти й добре наловчився охороняти дам. Але горе! Добрий і великодушний прелат убитий в своєму житлі, де він так часто приймав прочан із християнським милосердям і князівською щедрістю! Убитий цією потворою, цим звіром, цим кровожерним і жорстоким виродком, який не побоявся осквернити дім, де він виріс, обагрити руки кров'ю свого добродійника! Однак або я не знаю Карла Бургундського, або помста, раптова, жорстока й невблаганна, не впаде на того, хто звершив цей підлий звірячий вчинок. Ні, я сумніваюся в небесному правосудді. А коли ніхто не покарає вбивцю… — Тут граф вихопив меч, потім відпустив вуздечку й ударив руками в залізних рукавицях себе в груди так, що його панцир аж задзвенів, а тоді простяг їх до неба й урочисто сказав — Я, Філіпп де Кревкер де Корде, даю клятву богові, святому Ламбертові й Трьом Кельнським Волхвам, що в мене не буде інших помислів, крім помсти за вбивство доброго Людовіка де Бурбона. Я помщуся на вбивцях, де їх не спіткаю — у лісі чи в полі, в місті чи в селі, в горах чи на рівнині, при королівському дворі чи в церкві божій! І на це я прирікаю землі й майно, друзів і васалів, життя й честь, І хай допоможуть мені в цьому господь бог, святий Ламберт Льєжський і Три Кельнські Волхви!

Облегшивши свою душу клятвою, граф де Кревкер поволі опам'ятався од безмежного горя й здивування, які опанували ним, коли він почув про фатальну трагедію, що відбулася в Шонвальді, і почав розпитувати Дорварда про подробиці цього нещастя. Шотландець, зовсім не бажаючи зменшити жагу помсти, яку граф відчував проти Гійома де ля Марка, виклав їх з усією відвертістю.

— Але оті сліпці, оті невірні, підступні звірі, оті льєжці, — сказав граф, — як вони могли укласти змову з тим бридким розбійником і вбивцею, щоб умертвити доброго єпіскопа!