Квентін Дорвард - Скотт Вальтер. Страница 79

— А де йому відвели помешкання? — спитав Кревкер.

— Оце якраз найднвпіше за все, — відповів Комін. — Наш герцог запропонував лучникам королівської гвардії зайняти пост біля міських воріт і понтонного мосту через Сомму, А для самого Людовіка відвів будинок багатого городянина Жіля Ортена поблизу цих воріт. Але дорогою туди король уздрів прапори де Ло і Пансіль де Рів'єра, яких він вигнав із Франції, і, мабуть побоюючись такого близького сусідства з своїми давніми ворогами, попросив дати йому приміщення в герцогському замку, де він тепер і живе.

— Боже милосердий! — вигукнув Кревкер. — Мало того, що заліз у лев'яче лігво, він ще суне голову в пащу самого лева. Цей хитрий політикан хоче залізти на саме дно вовчої ями.

— Стривайте, — сказав Комін. — Ви, мабуть, ще не чули… Д'Емберкур ще не переказував вам слів де Глор'є [222], які на мою думку, були найрозумнішим із усього, що було сказано з цього приводу.

— А що ж сказала його уславлена мудрість? — спитав граф.

— Коли герцог звелів вибрати дорогоцінний посуд і тарелі з візерунками для подарунків королю та його почту з нагоди приїзду його величності, ле Глор'є сказав йому: «Друже Карле, не суши своєї бідної голови над тим, що слід подарувати королю. Дозволь мені вшанувати твого кузена Людовіка благороднішим і достойнішим подарунком! Я подарую йому мій блазенський ковпак із бубонцями і брязкальце на додачу, бо, присягаюся обіднею, він ще більший дурень, ніж я, коли піддався під твою руку». — «Але коли йому не доведеться розкаятися в цьому, що тоді скажеш, неробо?» — спитав герцог. «Ну, тоді, Карле, доведеться віддати ковпак і брязкальце тобі самому, як найбільшому дурневі з нас трьох». Цей ущипливий дотеп дужо дошкулив герцога, Я бачив, як він змінився на обличчі й прикусив губу. Ну, ось вам і всі наші новини, благородний Кревкере. Як ви гадаєте, на що це все схоже?

— На порохову міну, не інакше, — відповів Кревкер, — до якої, боюся, мені судилося піднести запалений гніт. Ваші і мої новини — це порох і іскра, які, зустрінувшися, спалахнуть великим полум'ям. Друзі мої, їдьте поруч зі мною і, коли я вам розповім про те, що скоїлося в льєжському єпіскопаті, ви погодитеся зі мною, що королю Людовікові краще було б поїхати в пекло, ніж так несвоєчасно завітати до Перонни.

Обидва вельможі під'їхали до графа з обох боків і вислухали його оповідання про події в Льєжі і в ПІонвальді. Потім вони покликали до себе Квентіна і заходилися розпитувати та перепитувати його про подробиці вбивства епіскопа, поки він, нарешті, відмовився їм відповідати, не знаючи, навіщо цей допит і які висновки вони можуть зробити з його відповідей.

Незабаром усе товариство вже їхало низькими берегами Сомми, вкритими багатою рослинністю, і хутко досягли старовинних мурів неприступної фортеці Перонни Незайманої. Навколо неї розкинулися золені луки, де скрізь біліли намети війська герцога Бургундського, яке налічувало близько п'ятнадцяти тисяч чоловік.

Розділ XXVI

ПОБАЧЕННЯ

Трудно відповісти на питання: вважати привілеєм чи важким обов'язком, наданим королівському сану, звичай, згідно з яким государі, звертаючись один до одного, повинні підкоряти свої почуття й промови найсуворішому етикету з поваги до свого власного звання й гідності. За цим етикетом треба стримуватися від вибухів і відкритих проявів гніву, І коли б усі заздалегідь не знали, що всі ці люб'язності не що інше, як звичайне додержання церемоніалу, то їх можна було б назвати найбільшим лицемірством. Проте досить государеві переступити межі етикету і бодай спалахнути гнівом, щоб він утратив свою гідність перед цілим світом. Так було, наприклад, з двома славнозвісними суперниками — королем Франціском та імператором Карлом [224], які відкрито обвинувачували один одного в брехні і згодом вирішили закінчити свою суперечку поєдинком.

Навіть сам Карл Бургундський, найзапальніший, найнетерпеливіший і, можна сказати, найнерозважливіший з усіх володарів свого часу, не міг вийти з зачарованого кола загальних правил і мусив ставитися з глибокою пошаною до Людовіка, як до свого сюзерена й законного государя, що удостоїв його, королівського васала, високої честі своїх відвідин.

Одягнений у герцогську мантію, в супроводі найвищих сановників, вельможних рицарів і дворян, бургундський володар виїхав на чолі свого почту вітати Людовіка XI. Герцогський почет виблискував сріблом і золотом спорядження. На той час казну англійського двору було розтринькано в міжусобних війнах Йорків і Ланкастерів [225], французький двір відзначався скромністю через скупощі короля, а тому бургундський двір був перший у всій Європі за багатством і пишністю. Кортеж Людовіка, навпаки, був нечисленний і дуже непоказний в порівнянні з бургундцями. Убрання самого короля, його обшарпаний плащ, старий високий капелюх з поначіплюваними на нього фольговими образками, ще більш підкреслювали і без того разючий контраст. А коли Карл у розкішній мантії, з герцогською короною на голові скочив із свого бойового коня і, ставши на коліно, тримав стремено, поки Людовік злазив з свого маленького смирного коника, видовище було просто комічне.

Зустріч і взаємні вітання обох володарів були настільки ж багаті на вислови ніжної приязні, наскільки нещирі. Проте герцогові з його вдачею було далеко важче надати потрібної шанобливості своєму голосу, мові і поведінці, ніж королеві, який так звик до брехні й прикидання, що вони стали його другою натурою, отож навіть ті, хто близько знав його, не могли розрізнити, де в нього щире, а де удаване.

Мабуть, найкраще було б порівняти становище короля (коли б це порівняння не було недостойне для таких високих осіб) із становищем людини, що добре знає звичаї і норови собачої породи і з якихось причин хоче заприязнитися з великим і похмурим псом, що ставиться до неї з підозрілістю й готовий напасти при перших ознаках недовіри або ворожості. Пес гарчить, шкірить зуби, їжиться, але ще не насмілюється кинутися на захожого, бо він здається лагідним і довірливим. Тварина навіть дозволяє йому пестити себе, хоч не заспокоюється й очікує нагоди, яка виправдала б її у власних очах, щоб схопити свого непроханого друга за горло.

По схвильованому голосу, вимушених манерах і різких жестах герцога король ясно побачив, що гра, в якій йому доведеться брати участь, дуже небезпечна, і, мабуть, не раз розкаювався, що наважився на неї. Але каятися було пізно і все, що йому лишалося, — це використати властиво йому від природи вміння маскуватися, в чому з ним не міг зрівнятися ніхто в цілому світі.

Людовік поводився з герцогом як людина, серце якої переповнене незвичайною радістю щирого замирення з улюбленим і випробуваним другом після тимчасової незгоди з ним, що минула і тепер уже остаточно забута. Король докоряв собі за те, що раніше не зробив рішучого кроку для того, щоб таким знаком свого щирого довір'я запевнити милого й доброго родича, що всі ті прикрі непорозуміння, які сталися між ними, нічого не варті порівняно із спогадами про щиру дружбу, виявлену герцогом, коли Людовік був вигнанцем за життя свого батька, короля Франції. Він згадав Філіппа Доброго (як тоді називали батька герцога Карла) і навів тисячу прикладів його батьківського піклування про нього.

— Мені здається, кузене, — сказав «він, — що ваш батько майже не робив різниці між нами, піклуючись однаково і вами й мною. Пам'ятаю, як одного разу, коли я випадково заблудив на полюванні, добрий герцог лаяв вас, що ви покинули мене самого в лісі, немовби ви неуважно поставилися до свого старшого брата.