Відчай - Семенов Юлиан Семенович. Страница 3

А потім батько читав про якусь людину, князя Шестунова на ім'я Воінко. Воінко доніс на свого пана, і за це йому сказали царське жалуване слово й віддячили маєтком. «І це заохочення спричинило страшні вчинки: боярські люди почали замишляти всяке проти свого пана, і, змовившись чоловік по п'ять-шість, один ішов доносити, а інших брав за свідків; а тих людей боярських, що не хотіли душі свої губити, катували і вогнем палили, язики різали і в тюрми саджали, а донощикам цар Борис добре платив, одним давав маєтки, а другим — з казни — гроші. І від таких доносів у царстві була велика смута: доносили один на одного попи, ченці, паламарі, проскурні, навіть жінки доносили на своїх чоловіків, а діти — на батьків, і від такого жаху чоловіки крилися від жінок своїх, і в цих доносах багато крові проливалося невинної, багато від тортур померло, деяких стратили, а деяких по тюрмах розсилали»…

Батько тоді відірвався від книжки, уважно подивився на сина й сказав: «Борис не міг пройнятися величчю царського сану і почерпнути в ньому джерело спокою і милості… Борис і на престолі лишився таким же підозріливим… Він навіть молитву вигадав особливу для підданих, при заздоровних чашах: «Борис, єдиний Земний Християнський цар і його цариця і їхні царські діти на многі літа здорові будуть…»

А знаєш, спитав тоді батько, скільки загинуло в Москві від голоду? Не вгадаєш: півмільйона чоловік! Зате ховали всіх на царські гроші, а хліба купити, який німці в Архангельськ привезли, Борис заборонив: «Негоже іноземцям знати про наші діла, ми найбагатша держава Європи, такої думки й триматимемося!»

…Ісаєв почув гуркіт квапливих кроків і одразу зрозумів, що спускаються двоє — один в буцах, знайомий йому «нікс фарштеєн», а другий ступає тихше, мабуть, у черевиках.

Справді, другий був у лакованих черевиках на босу ногу, в плавках і з лікарським чемоданчиком у руці.

— Ей, — сказав він, усіляко уникаючи російських слів, — блют прессіон, гіб мір ханд…

Ісаєв затрясся від приступу сміху, що йшов зсередини як порятунок від безвихідності. Рота він не розтуляв, губи вкрилися смагою, кровоточили; якби він дозволив собі розсміятися вголос, то кров потекла б по підборіддю, шиї, грудях, а в нього виробилося особливе ставлення до себе — він завжди бачив себе немовби з боку, так само оцінював свої вчинки; не терпів неохайності, був точний до секунди, завжди відчував у собі годинник, помилятися міг на дві хвилини щонайбільше, жив за власним графіком, у якому не було таких слів, як «забув», «не встиг», «не зміг».

— Нехай наручники зніме, — прошамкав Ісаєв. — Як же ви мені тиск зміряєте?

— Нікс фарштеєн, — повторив той, що в буцах, і зняв наручники.

…Ісаєв повірив у магію індійців, переконавшись у їхньому великому, недоступному нам знанні на власному досвіді; він навчився стримувати дихання, прискорювати пульс, навіть зупиняти його: ну, міряй, подумав він, я тобі підіграю, злякаєшся…

За годину його перевели в інше приміщення, де не так гуркотіло і не було чадного машинного смороду, обтерли мокрим рушником і дали чашку води — вона була солодка, без домішки, тому прокинувся він рано, години за три перед тим, як мав прийти юшконосець. Він був певен, що не помиляється в часі, і, не поспішаючи, почав допитувати себе, намагаючись збагнути, чого ж від нього хочуть свої?

…На третій день корабель пришвартувався; голосів, як і раніше, чути не було. Спустився «нікс фарштеєн», зняв наручники, кинув піджак і черевики, діждався, поки Ісаєв одягнеться, натяг йому на голову капюшон і, підхопивши під руку, повів по слизьких, маслянистих сходах нагору.

На палубі, вдихнувши свіжого повітря, Ісаєв упав. Скільки був у безпам'яті — не пригадував, опритомнів у ліжку, шовкова подушка, м'яка, з верблюжої шерсті ковдра. Руки й ноги були вільні, пахло сухим одеколоном, що чимсь нагадував «кельнську воду».

Він помацав рукою навколо себе, наштовхнувся на лампочку, ввімкнув її: стіни кімнати були оббиті старим деревом, вікна зачинені важкими металевими віконницями; в туалеті знайшов англійську зубну пасту, англійське мило.

Ти дурень, Ісаєв, сказав він собі; ти посмів грішити на своїх і розкрився, ти заговорив по-російськи, чого не робив чверть століття, тобі кришка, одна надія й залишилася — на своїх. Мислитель нікчемний, російську смуту згадав! А чим вона різнилася від тих, що були в Англії?

2

— Здрастуйте, я ваш слідчий, мене звуть Роберт Клайв Макгрегор. Після того як ми проведемо цикл допитів, ви маєте право викликати адвоката: якби ви не були тим, ким були, ми дали б вам право запросити будь-якого адвоката вже на цій стадії слідства.

— А ким я був? — спитав Ісаєв.

— Ми маємо достатню інформацію про ваше минуле. Суть слідства полягає в тому, щоб в процесі нашого діалогу остаточно розставити всі крапки над «і».

— Можу я запитати?

— Поки ми не почали роботи — звичайно.

— Ви назвали своє ім'я, але я не знаю, яку країну ви представляєте…

— Я представляю секретну службу Великобританії. Задоволені відповіддю?

— Цілком. Дякую.

— Прізвище, ім'я, місце і рік народження?

Ісаєв готувався до такого запитання, він розумів: усе залежить від того, хто, де і як виголосить ці, здавалося б, дуже прості слова, але, почувши їх, розгубився, не знав, що відповісти…

…Привчений за двадцять п'ять років аналізувати, розглядаючи й оцінюючи всебічно не те що слово, а навіть паузу, погляд і жест, — як свій, так і співрозмовника, — Ісаєв був певен, що своїм, коли він повернеться на Батьківщину, відповідати не доведеться, там усе знають… Однак під час морської, такої страшної поїздки з «нікс фарштеєн» він непідвладно, з гнітючою образою й презирством дозволив собі нарешті почути те запитання, що жило в ньому, починаючи з тридцять шостого року, після процесу над Львом Борисовичем і Зінов'євим: «А власне хто тепер знає про мене, якщо Каменев, Зінов'єв, Бакаев і навіть кур'єр Центру Валя Ольберг — вороги народу?»

У тридцять сьомому, коли один за одним зникали ті, хто створював Чека, хто знав його чудово — Артузов, Кедров, Уншліхт, Бокій, Берзінь, Пузицький, — він відчув холодну порожнечу, немовби зовсім порвалася пуповина, що зв'язувала його з тими, з ким починав: з осені тридцять дев'ятого люди з Центру вже взагалі не виходили на нього.

Пакт з Гітлером він сприйняв трагічно, багато пив, шукав виправдання: об'єктивні — знаходив, але серце все одно краялось, воно непідвладне логіці і живе своїми законами в системі таїнства під назвою «Людина».

…Саме тоді Ісаєв заново прочитав книжку Вальтера Кривицького, резидента НКВС у Парижі, який виступив з викриттям Ягоди, Єжова і Сталіна. Ісаєв добре знав Кривицького, він тричі зустрічався з ним у Парижі й Амстердамі під час прогулянки на туристичному катері по тихих каналах, над якими поволі завмирали чайки; тоді його чомусь вразило, що вони не кигикали, як на березі чи в порту, дивно…

Зразу після того, як втеча Кривицького стала сенсацією, в тридцять сьомому ще, Ісаєв затаївся: «якщо він зрадив — значить назве імена Шандора, Треппера і моє». Але ланцюг продовжував функціонувати; відкликали трьох товаришів — мабуть, боялися за них, але потім докотилося, що дома їх розстріляли…

Отже, Кривицький беріг у собі те, що йому диктував обов'язок? Отже, він не відкрив імена товаришів по боротьбі з нацизмом? Отже, справді він пішов з ідейних міркувань? Зраднику розвідці насамперед відкриває імена друзів, а Вальтер же знав Яна, Кіма, та ні словом не згадав про них…

…Кривицького вбили, він забрав з собою імена товаришів, нікого у Європі не схопили; отже, він обрав шлях політичної боротьби проти терору, а не зради?

І все-таки Ісаєв тоді змінив квартиру і ліг на грунт, намагаючись збагнути, чи немає якогось зв'язку з тим, що відбувається дома, й тим, що кожної години затівалося в сірому будинку на Александерплац і в тих конспіративних квартирах, де він міг з'являтися, не викликаючи підозри у керівництва. Він, як ніхто, дуже добре знав внутрішні кордони рейху: «це моє діло, це мій агент, це моя інформація — не здумай до них доторкнутися: власність».