Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 104

— Поки що ні.

— Продовжувати?

— Валяйте.

— В роті пересохло, язик шорсткий…

Роумен оглянувся; в парку, що належав клубу, вхід у який охоронявся, було як і досі порожньо; небо стало прозоре, здавалося, що ось-ось воно розчахнеться і зору відкриється щось яскраве, предметне, немов намальоване пензлем «паршивого модерніста» Сальвадора Далі; повільно стече на землю червоно-чорним, тривожним і страшним…

— Ойга ме! [56] — крикнув Роумен. — Чи є хтось тут?!

Його голосу немовби ждали: зразу з'явився офіціант у чорних брюках, накрохмаленому білому піджаку, в сліпучо-білих фільдеперсових рукавичках, шанобливо схилився перед кабальєро, вислухав його прохання — «віскі і багато Льоду»; плавно відійшов; спина його була пройнята готовністю виконати замовлення якнайкраще і якнайшвидше. Роумен вів далі:

— Другим помічником Зандштете був професор німецької мови в медичному коледжі Бернард Майєр. Він працював по армії, підтримував постійний контакт з Хосе-Рамоном Даусом, начальником управління спорту генерального штабу, другом Перона. Третім — Отто Герман Фолькхмаймер, тепер він у кінобізнесі, в нього лишилося багато картин доктора Геббельса, він їх крутить ще й досі в невеличких кінотеатрах.

Підійшов офіціант, приніс віскі з льодом, під пахвою тримав складений столик, установив його біля лави, спитав, може, подати солоних горішків, сказав, що він готовий виконати будь-яке прохання кабальєро, аби тільки їм добро відпочивалось, і відплив до будинку; спина так само пройнята готовністю, вона здалася Штірліцу набагато виразнішою, ніж обличчя.

Випивши, Роумен говорив далі:

— Вважають, що саме Фолькхмаймер залучив до співробітництва одного з провідних учених Аргентіни професора Умберто Дейва; той свого часу приїздив у рейх, був у захваті, організував в університеті осередок НСДАП, працював серед найталановитіших фізиків та математиків країни…

— Звідки вам надійшов цей матеріал? — спитав Штірліц.

— Не коментується, — відрубав Роумен. — Я своїх секретів не відкриваю.

— Добре, я спитаю інакше: чи багато грошей коштувала ця інформація? Будь ласка, скажіть, це дуже важливе запитання, Пол, воно важливе для вас, не для мене…

— Звичайно, за інформацію такого рівня платять…

— Ви одержали ці дані після того, як за вами почали стежити?

— Послухайте, не треба говорити загадками.

— Ваша школа, — усміхнувся Штірліц. — Ви ж зі мною говорите тільки загадками. Повторяю, не я зацікавлений у відповіді, а ви.

— Чому?

— Ви мені перелічили всі імена? Чи щось лишилось?

— Звичайно, лишилось.

— Наприклад, Туліо Франчіні, — сказав Штірліц, — який працював зв'язковим торгового радника німецького посольства в Чілі Бьотгера… Священик Педро Вьяне… Лишилося ще ім'я Віллі Кьона, якого призначив Гітлер «запасним комісаром НСДАП у Латинській Америці», місце проживання в Сантьяго, вулиця Монеда, тисяча п'ятдесят чотири; Мазілья, один з директорів німецької авіакомпанії ЛАТІ; іспанський контакт Зандштете партайгеносе Зайдліц, що виступав під псевдонімом Хосе-Хуан із Більбао.

Роумен потер обличчя п'ятірнею, спробував зламатися, але сміху не вийшло; глянув на Штірліца своїм оком-маслиною і спитав:

— Отже, ви в комбінації проти мене?

— Тоді я не відкрився б вам… Вам продали товар застарілий, який був в ужитку, Пол… У сорок третьому році палата депутатів Аргентіни почала слідство з приводу «Бюро інформації» ФА — «Феррокарілес алеманес»… Під час розслідування всі ті імена, про які ви мені говорили, було так чи інакше згадано… Явки, які ви назвали, були викриті. Навіть шифр нацистів аргентінці змогли прочитати… Але найцікавіше те, що, коли було призначено заключне слухання справи і розкрилося б усе, президента скинули військові і до влади прийшли люди колишнього військового аташе Аргентіни в рейху — полковника Перона… Таку інформацію вам міг продати розумний спекулянт, який знає, що ці матеріали було опубліковано крихітним тиражем, а потім зовсім вилучено з поширення Пероном, або ж явний дезинформатор, котрий хоче спрямувати ваш пошук по відпрацьованих каналах, де будь-кого, посланого вами, чекатимуть люди з військової розвідки. А вони кинуть вашу людину в тюрму. Або почнуть з нею гру. А коли з людиною, що виконує доручення розвідки, грають, вважайте справу закінченою, а ви опинитеся в дурнях. Роумен хрустко потягся.

— Я не хотів би мати вас своїм ворогом, докторе.

— А я з радістю записав би вас у свої друзі, Пол.

— Але друзі не брешуть. А ви мені брехали, коли говорили, що були непричетні до Латинської Америки…

Всієї правди Штірліц відкрити не міг, він не мав права говорити про те, як йому допоміг генерал Альфредо Гонсалес, але він повинен був відповісти Полу так, щоб той не відчув цього.

Тому він сказав:

— Я справді до неї не був причетний. Я працював у архіві ІТТ, а немає нічого страшнішого за нерозібрані архіви, Пол. Можу показати вам стенографічний звіт палати депутатів у справі ФА.

— Як ви думаєте, Кемп знав, що там зберігається цей документ?

Штірліц посміхнувся:

— Зберігається… Він не зберігався, він валявся в ящику, вкритий патьоками, з'їдений мишами… А втім, я не виключаю, що він знав про цей документ, але тоді він мав бути певний, що ви почнете розмову про цей предмет саме зі мною. Тому я вас і питаю: хто дав вам цю інформацію?

Роумен не міг відповісти Штірліцу; в нього просто язик не повертався сказати правду, бо ця «цілком секретна інформація» надійшла йому від Роберта Макайра з Відділу розвідки державного департаменту, коли він повідомив туди про свій намір використати «доктора Брунна» для роботи по виявленню нацистського підпілля на півдні Латиноамериканського континенту.

— Відвезіть мене додому, — сказав Роумен, піднявшись з лавки. — Ляжу спати. Дуже хочу спати.

… Повернувшись додому, він не ліг спати, а, прийнявши душ, поїхав на конспіративну квартиру, де його вже майже годину чекав Еронімо.

КРІСТІНА КРІСТІАНСЕН І

У Севілью вона приїхала ввечері, коли величезні низькі зорі зайнялися на небі, що здавалося лискучим, як метал, — таке воно було чорне. Райдужні, хисткі, біло-голубі кола круг жовтого місяця, на якому напрочуд химерно повторювалися обриси океанів та континентів землі, здавалися таємничими істотами, схожими на глибинних жителів моря.

На автобусній станції, як і сказав Кемп, вона зразу сіла в таксі, попросила відвезти її в готель «Мадрід», найняла там двомісний номер (плата така ж, як і за одномісний, відвідувачів немає, осінь, здали б і за півціни, коли поторгуватись), подзвонила Роумену, назвала йому свій номер, сказала, що на нижній полиці холодильника лежить чудове м'ясо, підсмажене у часниковому соусі; дуже сумую, я тут не витримаю три дні, ну її к чорту, цю Севілью; вийшла на вулицю, сіла в друге таксі, а не в перше, і попросила шофера відвезти її в старе місто. Там на вулицях було повнісінько гулящого люду, видно як удень, багато екіпажів, коні були вифранчені, немов жінки.

Вона перевірилась, зайшла в перше-ліпше кафе, набрала той номер, що їй Кемп продиктував під час їхньої короткої зустрічі в автобусі, і запросила до телефону сеньйора Бласа.

— Де ви? — спитав Блас, не відповівши на привітання; голос його був низький, владний; по-німецьки розмовляв з жахливим акцентом. — Я до вас під'їду. Назвіть кафе, звідки дзвоните.

— «Карденас», — сказала Кріста. — Кафе називають «Карденас».

— Такого в місті немає, — різко сказав Блас.

— Зараз я збігаю нагору, уточню, ви зачекайте біля телефону.

— Де це кафе?

— На дуже красивій маленькій вуличці.

— Надзвичайно точна адреса, — посміхнувся Блас— Добре, подивіться, я почекаю.

Кріста вибігла на вулицю; кафе, звичайно, називалося «Ріо-Фріо» [57], а трохи нижче було великими літерами написано «Каса Карденас» [58]; нічого не вдієш, Карденас хотів наголосити, що «холодна річка» належить саме йому і нікому іншому.