Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 115

— Не може бути!

— Твоїми губами віскі пити б…

— Тоді чому ми підтримуємо з ним нормальні стосунки? Роумен обернувся до Снайдерса й повторив:

— А чому ж ми підтримуємо з фашистом Франко дипломатичні стосунки, Ед?

— Мабуть, плацдарм, — відповів Спайдерс після недовгого роздуму. — Важливий стратегічний плацдарм… Гібралтар і Кадіс змикають Середземне море. Ця свиня Франко потрібний нам, щоб не пустити росіян в Атлантику.

— Мабуть, — погодився Роумен, але подумав: «А навіщо ж ми тоді воювали проти Гітлера? Він надійніше закрив би росіян. Чого ж ти не договорюєш, Ед? Чому не скажеш — і це було б цілком логічно, — що не треба нам громити Гітлера, а домовитися з нацистами й спільно загнати росіян в їхній барліг. Боже мій, чому ми всі мастаки виправдовувати підлість?! Невже в пас така сильна інерція байдужості, «хай все йде, як іде, аби тільки мене не торкалось?!»

— От бачиш, — вже спокійніше сказав Снайдерс. — Життя — складна штука. Нагорі знають, що роблять, їм видніше… Огляд — велика штука, Пол. Те, що бачить орел, на п'ять порядків більше, ніж дано пересмішнику.

— Послухай, пересмішнику, — всміхнувся Пол, відганяючи від себе обличчя Крісті, що постійно стояло в очах, — ти перебив мене… Той біс дуже чіпкий, розумієш? Ти говорив, вони всі розвалюються, коли їх б'єш у лоб запитанням про нацизм… Боюсь, що цей не потече…

— Ще й як потече! Повір мені, я тут з ними вожуся з ранку до ночі — поки переконаєшся в тому, що він працюватиме на нас, поки перевіриш його в ділі…

— Добре. Спробуємо зробити так, як ти кажеш… Ти зможеш, коли ми заберемо цього самого Морсена — Гаузнера, роздобути на нього інформацію, поки я розмовлятиму з ним?

— Спробуємо. Я запитаю Верена. Він їх знає всіх як облуплених…

— Ти віриш Верену?

Снайдерс посміхнувся:

— Знову обізвеш расистом, коли я відповім, що не вірю жодному німцеві?

— Коли скажеш, що не віриш жодному нацистові, я тебе тільки похвалю за твердість позиції і вірність нашим з тобою ідеалам…

— Звичайно, не вірю, Пол. Як я можу вірити їхньому генералу? Але кажуть, що сам Даллес вивозив його у Вашингтон…

— Коли він вивозив його у Вашінгтон? Мабуть, це було пов'язано з роботою трибуналу в Нюрнберзі?

— Тоді ще трибуналом і не пахло… Це було в травні чи в червні…

— Цього року?

— Минулого.

Господи, подумав Роумен, невже вони вже тоді почали підбирати досьє проти Ейслера і Брехта?! Ми ж тоді браталися з росіянами на Одері! І ми знали, що всі ці росіяни — комуністи. А ті, хто не був комуністом, носили німецьку форму в дивізіях Власова, — ще більші гітлерівці, ніж сам Гітлер, що може бути страшніше від зрадника-наймита, який служить тому, хто вбиває твій же народ?!

Снайдерс загальмував біля потрібного їм будинку на Те-резієнштрасе, викинув недокурок і спитав:

— Ти почекаєш? Чи підемо по нього разом?

— Ходімо разом.

— Добре. Я перед тобою цокатиму закаблуками, на них дуже впливає, коли приходить великий начальник.

— Валяй, — погодився Роумен. — Скажи йому, що я племінник Айка. Чи дядько державного секретаря.

— Про Бірнса він зрозуміє, а з Айком важче, вони ж акуратисти, всі буквочки вимовляють, — «Ейзенхоувар», по-нашому не зразу зрозуміють… Ходімо, племіннику…

По дерев'яних сходах вони зійшли на третій поверх, подзвонили у важкі двері; найдужче Роумен боявся, що гада не буде на місці, а він мусить сьогодні ж повернутися до Мадріда, він не має права не повернутися туди, бо тоді провалиться діло, яке він задумав; я розшукаю цього мерзотника, сказав він собі, нікуди він не втече, тільки не можна панікувати, і тоді все буде так, як повинно бути.

— Хто там? — почув він веселий дівочий голос.

— З американського представництва, — сказав Снайдерс.

Брязнув ланцюжок, двері відчинились. Роумен побачив молоденьку дівчину і навіть примружився від того, що обличчя її було таким же веснянкуватим, як у Крісти.

— Де містер Морсен? — спитав Снайдерс.

— Тату! — крикнула дівчина. — До тебе! Проходьте, будь ласка.

Снайдерс запитливо подивився на Роумена — чи варто проходити? Може, одразу саджати в джип і везти в казарму; але Пол пішов коридором до вітальні, чіпко оглядаючи стіни, завішані маленькими мініатюрками — види Скандінавії, Португалії та півдня Франції; Марсель і Ліон впізнав зразу, часто бував ще до війни, коли вчив там французьку, — на літніх канікулах.

У великій, вагомо обставленій кімнаті насамперед впадав у очі величезний «Бехштейн»; видно було, що це не деталь гарнітура, а той предмет, який тут конче потрібний: він був завалений нотами, кришка відчинена, на підставці стояла велика папка, мабуть, розбирали партитуру концерту.

Морсен легко підвівся назустріч Роумену, стримано вклонився й спитав чистою англійською мовою:

— Чим можу служити?

— Це ми вирішимо пізніше — чи взагалі ви можете служити, — сухо відповів Снайдерс, — а поки що збирайтеся.

— Збиратися? — трохи здивовано перепитав Морсен. — Я розумію вас так, що треба взяти з собою якісь речі?

Дівчина підійшла до нього, пополотніла; вона напівобняла його, припала до батька, і Роумен помітив, як у неї затремтіли губи.

Років сімнадцять, подумав він, зовсім ще маленька, а ян одразу все відчула; зло породжує зло, світ жахливий, боже праведний…

— Це залежить від вас, — мовив Роумен. — Про всяк випадок візьміть зубну щітку, мило й джемпер.

— Я буду готовий за хвилину, — сказав Морсен і пішов до свого кабінету.

Донька й Роумен пішли слідом за ним.

— Ви можете сидіти, полковнику, — сказав Снайдерс, звертаючись до Роумена. — Я подивлюся за ним. А ви поки що відпочивайте…

Це він почав свою гру, збагнув Роумен. Він робить з мене великого начальника; нехай, йому видніше; зрештою, він тут працює, йому краще знати, як поводитись.

— Я можу подзвонити? — спитав Морсен, повернувшись з кабінету з джемпером в руках. — Мені треба попередити, що я… Що я…

— Ні, дзвонити нікуди не треба, — відрубав Роумен. — І вам, — він подивився на дівчину, — не треба нікому дзвонити. Якщо розмова піде так, як я хочу, тато повернеться додо-му через кілька годин. Не у ваших інтересах, щоб хтось ще дізнався про наш візит.

— Я повернуся, донечко, — сказав Морсен і легким ніжним порухом руки погладив дівчину по щоці. — Будь ласка, не хвилюйся.

— Таточку, — сказала дівчина, і голос її затремтів, — будь ласка, таточку, зроби так, щоб ти швидше повернувся… Мені так страшно самій…

— Так, донечко, я зроблю все, що в моїх силах…

Коли спускалися по сходах, Роумеп спитав:

— Де ваша дружина?

— Вона загинула під час бомбардування, — відповів Морсен. — Майже перед кінцем усього цього жаху.

— Ви живете вдвох з дочкою?

— Так. Мій син також загинув, — відповів той. — На східному фронті.

У джипі Роумен сів біля Морсена, запропонував йому сигарету, вислухав, як той люб'язно відмовив (обличчя німця було зовсім нерухомим, наче театральна маска), і спитав:

— Ваше справжнє прізвище…

— Якщо ви з американських служб, воно має бути відоме…

— Воно мені відоме, Густаве, — відповів Роумен. — Але є велика різниця між тим, що я читаю в документах — і наших, і Верена — і тим, що я чую з уст, так би мовити, першоджерела… Отже, ваше ім'я?

— Густав Гаузнер.

Роумен витяг з кишені блокнотик — точна копія того, що був у Бласа (подарував йому під час останньої зустрічі в Мадріді; Бласа врятувало те, що мати була американка, жила в Майамі, підтримувала сина фінансово), і глянув у свої записи, що стосувалися зовсім іншої справи, але зробив це так, що Гаузнер не міг бачити того, що в нього записано, а Снайдерс повинен був побачити цю записну книжечку і відповідно зробити висновок, що в Пола розроблено план, інакше навіщо ж туди заглядати?

— Ваше звапня? — спитав Роумен.

— Майор.

— В якому році вступили в абвер?

— В абвер не вступали, це не партія, — сухо відповів Гаузнер. — Мене запросив туди адмірал Канаріс у тридцять п'ятому.