Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 127

Штірліц хлюпнув віскі у високу склянку, відпив маленький ковток, згадав заїмку Тимоша під Владивостоком, Сашеньку, її широко поставлені очі, ніжні й чудові, як у теляти, — справді, такі ж круглі. Тиміш тоді налив йому своєї самогонки, і вона теж пахла димом, як це віскі, тільки настоював її старий мисливець на корені женьшеня, і була через це зеленкувата, як очі уссурійського тигра в світанковій сірій імлі, коли той м'яко ступає по стежці, припорошеній першим крупнистим снігом, а навколо стоїть затаєна тайга, і хоч ліси там негусті, багато сухостою, саме відчуття того, що простягається вона на багато тисяч кілометрів — через Забайкалля й Урал до Москви — робило цю тайгову затаєність зовсім особливою, сповненою вічної величі.

— От би прокочувати всю нашу землю звідсіля й до стіп першопрестольної, — сказав Тиміш, коли вони поверталися на його зимовище після вдалого полювання на ведмедя й несли в мішках окости й натоплене нутряне сало — панацею від усіх хвороб. — Скільки б дива набачилися, Максимовичу, еге ж?

Слухаючи Тимоша, Штірліц (тоді ще не Штірліц, слава богу, Ісаєв, хоч і не Владимиров уже) вперше подумав про жахливе устремління часу; справді, можна зупинити течію річки, побудувати опорну стіну проти зсуву, можна затримати рух стотисячної армії, але не можна зупинити час. Як чудово сказав Тиміш: прокочувати, щоб надивитися див дивних… Адже жорстокий смисл машинної цивілізації полягав саме в тому, щоб позбавити людину природженої пристрасті до мандрівок, які вчені назвали «кочовим періодом» розвитку общинного ладу. Після того як виникло місто, яке немислиме без рукастих ремісників, поетичній пристрасті до зміни місць настав кінець — спробуй вдержи клієнтуру, коли раз по раз залишатимеш майстерню в пошуках див дивних, які приховані за долинами й лісами, де лежить таємнича країна твоєї мрії… От і вийшло так, що з'явилася нова риса народів: на зміну поетиці прийшла ділова хватка, звузився людський кругозір, враження стали обмеженими стінами твого ремесла, перемогла байдужість, без якої просто немислимо з дня на день все життя повторювати одну й ту ж роботу, вірячи, що золото, яке ти накопив під кінець шляху, дасть тобі змогу знову почути в собі поклик предків, не боячись за діло, яке ти насилу почав, і, зручніше вмостивши в м'яке ліжко своє старе змучене тіло, віддатися мріям про відважні мандри через моря й гори, порослі синіми лісами, які шумлять, немов океан, і такі ж безкраї.

… Роумен вийшов з ванної, переодягшись у джинси й куртку, сказав, що, мабуть, вечір буде клопітний, доведеться об'їхати чимало адрес, а може, й за місто зганяємо, спитав, чи хороше віскі, й запропонував чашку міцної кави.

— Спасибі, — відповів Штірліц, покашлюючи. — З радістю вип'ю. Я мало спав сьогодні.

— Викликали Кла… жінку? — урвавши себе на імені Клаудіа, спитав Роумен.

— Ні. Поки що не викликав жінки, — все ще глухо, побоюючись запису, відповів Штірліц. — Набираюся сил. Не хочу ославитись.

— Коли кохаєте жінку і вона знає, що ви її кохаєте, — можете бути хоч імпотентом, все одно не ославитесь. Якщо ж у вас немає до неї почуття, а лише одне бажання — то бережіться.

Ну й ну, подумав Штірліц, нехай буде так. Кожен заспокоює себе як йому зручніше. Бідолага Пол… Він уже не рве живота від сміху; раніш реготав часто, і це була не гра, він дійсно радів з того, що здавалося смішним, навіть коли те, що здавалося йому смішним, насправді й не було таким уже й смішним, щоб рвати живота навпіл. Він рано постарів. Так, як зараз сказав він, говорять чоловіки, яким під шістдесят, а то й більше, коли інтимні стосунки з жінкою неможливі, якщо немає почуття. Це тільки в молодості флірт легкий і випадковий. Чим ближче до старості, тим одчайдушніше розумієш той страшний смисл, який закладено в слові «останній», «остання», «останнє».

— Так ніде й не повеселилися? — спитав Роумен.

— Вважаєте за потрібне, щоб я тут відповів правду?

Роумен почухав кінчик носа:

— Чорт його знає… Мабуть, ні… Тут хтось був без мене. Мою позначку в замку порушили, дурні. Я ж хитрий…

— То, може, поп'ємо кави в іншому місці?

— Але ж я хотів подивитися вам у вічі. А це треба робити в тому місці, де немає сторонніх.

— Ну що ж, гаразд, — погодився Штірліц, і саме в ту хвилину пролунав телефонний дзвінок.

— Так, — відповів Роумен, швидко схопивши телефонну трубку з важеля. Із Севільї дзвонив Блас; Роумен зрозумів, що дзвінок міжміський, тому не опанував собою, це й видало його знервованість. — Дуже добре… Спасибі… Коли прибуває в Мадрід? — він подивився на годинник. — Ага… Дуже добре… Ви, сподіваюсь, сказали, що я зустріну? Молодець… Спасибі ще раз.

Поклавши трубку, він ще раз глянув на годинник і мовив:

— У нас багато часу. Через п'ять годин ми маємо під'їхати на автовокзал.

— Я не заважатиму?

— Навпаки. У мене до вас прохання… Ви розкажете Кр… Чорт, — перервав він себе, — все-таки ваша правда, дивитися один одному в очі набагато краще в іншому місці.

— От бачите, — зітхнув Штірліц. — Роки наділяють нас прокляттям здорового глузду… Це не завжди добре, але в нашому з вами випадку це справді дуже потрібно…

Роумен витяг з кишені плескатий блокнотик з вензелем, простяг його Штірліцові, показуючи очима на відкриту сторінку, там були написані імена й адреси семи осіб: сітка Густава Гаузнера в Аргентіні й Чілі.

— Нікого з них не знаєте? — спитав він самими губами.

Штірліц прочитав запис двічі; прізвище Кроста здалося йому знайомим; у СС штандартенфюрера професора Танка був ад'ютант з таким же прізвищем, працював на Шелленберга; батько голландець, мати німкеня. Інших не знав, не бачив і нічого про них не чув.

— Ні, — шепнув Штірліц. — Крім першого…

— Гаразд. Поїхали. Посидимо в «Бокаччіо», там поки що мало відвідувачів.

— Чи в «Палермо», — підіграв йому Штірліц, називаючи адреси тих барів, куди, — вони легко зрозуміли один одного, — їхати й не збиралися, але залишали неправильний слід; коли їх слухають, — а їх напевне слухають, — нехай нишпорять.

Вони вийшли до передпокою, Роумен відчинив двері, але знову задзвонив телефон; якусь мить Пол роздумував, чи варто вертатись, запитливо подивився на Штірліца, той розвів руками, не любив вертатися, чомусь найнеприємніші новини повідомляють, коли виходиш з дому, якась непізнана закономірність, пішов би — і бог з ним, віддалив би на якийсь час прикру необхідність роздуму про те, як треба діяти і що можна зробити.

— Все-таки підійду, — сказав Роумен, і Штірліц зрозумів, що вони зараз думали абсолютно однаково…

Дзвонили з посольства; посланник Гейн просив негайно приїхати: «Це дуже важливо, Пол, я чекаю на вас».

Те, що Роумена запросив кар'єрний дипломат Гейт, по було випадковістю, а являло собою одну з ланок у тому плані, який продумав Роберт Макайр, з подання директора ФБР Гувера і Маккарті.

Взагалі Гейт сторонився людей зі служб, не вірив їм і трошки побоювався. Кожна людина народжується чотири рази — крім самого факту народження. Але якщо день своєї появи на світ кожен святкує, тому що знає його, то інші дні народження, які іноді визначають віху якісно нового життя людини, не святкує ніхто, бо навіть не записує на календарі ту хвилину, коли зустрічає жінку, яка потім стає його дружиною, появу першої дитини відзначають як факт народження на світ божий нової людини, не усвідомлюючи, що саме цей день і визначив цілком нові риси людини, яка стала батьком; не відзначають і той день, коли було зроблено вибір професії, але ж саме це надає особі спрямованості, а що, як не спрямованість, виявляючи себе в часі й просторі, визначає те, що залишить після себе та чи інша індивідуальність? Зрідка хто пам'ятає і той день, коли людина була поставлена перед вибором між безкомпромісним додержанням правди й тим постійним лавіруванням серед рифів життя, яке, на жаль, так поширене в тому світі, де слово «пристосовництво» стало конче необхідним, та хіба дійшли б до нас праці Галілея й полотна Веласкеса, якби вони не навчалися прикрої науки пристосування до обставин, що їх оточували?! А з другого боку, важко уявити, як пішов би розвиток цивілізації, коли б не відкинули практики пристосування Джордано Бруно чи Ян Гус, прийнявши мученицьку смерть. Інша справа: чому історії забажалося, щоб Галілей, відрікшись, пристосувався, зберіг для людства свої ідеї, а Бруно загинув, не зрадивши себе?