Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 18

Удару по Бену та його друзях завдав не Гувер; той зберігав інформацію в своїх броньованих сейфах, чекаючи, хто візьме верх у боротьбі інтересів — ІТТ, «Форд», «Дженерал моторс», «Кодак», «Ундервуд», «Саллівен енд Кромвелл» братів Даллесів чи адміністрація Рузвельта і ті англо-зорієнтовані корпорації, котрі підтримували демократів.

Удару завдала британська розвідка — несподіваного й точного; резидент лондонської секретної служби в Нью-Йорку Вільям Стефенсон зміг опублікувати в липні сорокового року в «Нью-Йорк хералд трибюн» статтю про те, що доктор Вестрик — насправді відомий націонал-соціаліст; хоч він прибув у Штати начебто як «гість» Рібера, насправді ж візит було заплановано під час поїздки в рейх Бена; дивно й те, що доктор Вестрик прибув по дипломатичному паспорту Ріббентропа; у Лондоні мають усі підстави стверджувати, що кожне слово, сказане нацистським бонзою, було заздалегідь обговорено в ставці Гітлера й дістало цілковите схвалення фюрера.

Вестрику більше нічого було робити в Штатах; повернувшись до рейху, він усе-таки показав групенфюреру Курту фон Шредеру контракт, який він підписав з Беном перед від'їздом з Нью-Йорка: йому, Вестрику, доручалось керівництво підприємствами ІТТ в усій Європі, за що рада директорів фірми зобов'язалася виплачувати йому сто тисяч золотих рейхсмарок щорічно.

Перед від'їздом Вестрик вельми тактовно обговорив з Беном конспіративні форми зв'язку (причому запропонував підтримувати контакти не з ним, президентом підприємства, а з керівником служби розвідки й безпеки ІТТ Грюном, так зручніше й надійніше). Незабаром Грюп поклав на стіл Бека розшифровану телеграму з Берліна: «Рейхсмаршал Герінг запрошує вас, шановний полковнику Бен, бути його гостем в обговоренні проблем, що мають взаємний інтерес».

Герінг прийняв Бена в Карінхалле; зустрів біля входу, по-дружньому обняв; одягнений був у скромну мисливську куртку, гольфи й важкі черевики, що здавалися завеликими для його фігури, бо були взуті на товсті вовняні шкарпетки домашнього, баварського плетіння, біле з синім і рожевим, дуже колоритно; спочатку показав американському гостеві колекцію рушниць, їх було дев'яносто чотири: дванадцять «голанд-голанд» із золотою інкрустацією, двадцять два «пьорде», вісім «перле», два «Івани Альошкіни», сімнадцять «Мацка», решта — рушниці із Зуля; потім запросив до залів, де експонувався живопис: два Тіціани, Рубенс, Тінторетто, Вермейєр, Гойя, Веласкес, ескізи Ель Греко, імпресіоністів не тримав, фюрер називає їхній живопис «маячнею божевільних малярів», а хто, як не він, розуміє мистецтво?

Бен завмер перед Ель Греко:

— Яка дивовижна соковитість барв, рейхсмаршале! Яке точне поєднання неможливого — червоного, синього і густо-зеленого! Яка трагічна блідість обличчя герцога Оргаза в контрасті з цим буянням барв, як чітко видно печать близької смерті!

— Ходімо далі, — усміхнувся Герінг, — там є цікавіший Ель Греко.

— Ні, дозвольте мені полюбуватися цим.

— Любуватиметеся ним удома, він — ваш, це мій подарунок, полковнику Бен, я радий, що у вашому домі буде пам'ять про цей візит дружби до рейху.

— Рейхсмаршале, я не можу прийняти такий дорогий подарунок, що ви…

— Можете. Навіть зобов'язані. Та й ви можете зробити мені подарунок, щоб не відчувати себе боржником. І цим подарунком буде ваш політ у Лондон, зустріч з Чемберленом і Черчіллем, обговорення з ними наших мирних пропозицій… Якщо ж вони відкинуть нашу пропозицію і рейх не одержить такого очікуваного нами подарунку, миру, то й тоді є вихід: оформлення в Швейцарії — з вашою допомогою, певна річ, — поставок на ті стратегічні товари, в яких рейх має потребу, а Лондон заборонив їх продавати… Вашінгтон — не так різко, звичайно, — також.

— Вважайте, що ви одержали подарунок, пов'язаний з оформленням стратегічних операцій у Швейцарії, це не проблема. А що стосується переговорів у Лондоні… Не певен в успіхові, але спробувати можна, спробую…

— Спасибі, полковнику Бен. — Герінг усміхнувся своєю чарівною усмішкою, поплескав кого по плечу й додав: — Але щоб ми були квити, будь ласка, їдьте в Бухарест до фюрера «залізної гвардії» Йона Антонеску… Він зустрінеться з вами, звісно, сугубо конспіративно… Обговорите з ним питання, пов'язані з майбутнім статусом ІТТ у Румунії…

— Можуть виникнути якісь проблеми?

— Так. Усі іноземні фірми там під контролем держави. Мої люди допоможуть вам одержати компенсацію, гадаю, деталі ви зумієте обговорити з Антонеску за столом дружби, він — мисляча людина, благородна й смілива.

(Єдиним американцем, який одержав від Антонеску компенсацію, був Бен; Румунія виплатила йому тринадцять мільйонів доларів: нацисти вміли дякувати за службу.)

Після розкішного обіду з російською ікрою, фазанами та іспанськими ангула [13], що їх привозили воєнні літаки із Сантьяго-де-Компостелла прямо на стіл рейхсмаршала, Герінг, проводжаючи Бена до машини, сказав:

— І останній подарунок, полковнику. У нас є можливість допомогти вам розширити ваше підприємство не тільки в Іспанії, оскільки Франко — наш друг, а й закріпитися в Аргентіні. Розкручуйте там діло. Звідти можна перекинутися в Чілі, Колумбію і на Кубу. В Болівію, думаю, також. Ми згодні бути поруч з вами у тому регіоні. І придивіться до майора Хуана Перона, але так, щоб про це знали тільки троє: я, ви і ваш Грюн. Домовились?

ШТІРЛІЦ-VI

(Мадрід, жовтень сорок шостого)

— Чого це ви вирішили, що я маю перейти до діла, дорогий Брунн? — здивувався Кемп. — До якого? Підвіз людину — тут так заведено; пригостив співвітчизника…

— Що не заведено…

— Мій батько — ганзеєць, ми особливі німці, у нас у Гамбурзі це звичайна річ.

— Невже? Ну, як хочете. Я намагався полегшити вам завдання.

— Яке?! Про що ви?!

Штірліц взявся ще за одну рибину, підсунув свою склянку до Кемпа, поглянувши при цьому на пляшку; вина лишилося на денці; колір його був справді чорно-червоний, траурний.

— Хочете ще? — спитав Кемп.

— Хочу.

— У вас здорова печінка.

— Мабуть, бо я взагалі не знаю, що це таке.

— А я раніше щорічно їздив в Карлсбад. Усе-таки це найбільший курорт у світі. Ні, ні, в мені не говорить тупе національне чванство — якщо німецький курорт, то найкращий… Я фіксую факт. У дитинстві я хворів на жовтуху, лікарі лякали батьків, що залишусь напівінвалідом, на все життя дієта, нічого смаженого, лише овочі, у кращому випадку варена курка, але після Карлсбада я їм усе, що хочу, навіть сало.

Штірліц кивнув на останню рибину:

— Хочете?

Кемп розсміявся:

— Знаєте, боюсь, що таки хочу! Ви так апетитно їсте, так смачно це робите, що я, мабуть, не втримаюсь. А ви наїлись?

— Чорт його знає… Якщо почастуєте ще однією пляшкою, то, мабуть, не відмовився б від м'яса, ви казали, тут м'ясо теж чудове, так?

— Невже можете з'їсти ще й м'ясо?

— Тільки з вином.

— Погано не буде?

— Гірше, ніж є, не буває.

— Хочете завтра вранці прийти до нас у фірму?

— Неодмінно прийду. Дякую.

— Не тіште себе надією на великий заробіток. Спочатку більше як на дві тисячі не сподівайтесь.

— Скільки? Дві тисячі! Та це ж ціле багатство! Я маю п'ятсот песет і поки що не вмер з голоду. Дві тисячі… Якщо ви допоможете мені дістати таку роботу, буду вашим рабом до самої смерті.

— Гадаю, зможу. Ви сказали, що працювали в розвідці… У кого саме?

— А ви?

— Я ж говорив вам, — поморщився Кемп. — Я розумію, ви маєте право підозрювати, але ми з вами в Іспанії, слава богу, тут з розумінням ставляться до тих, хто виконував свій обов'язок перед рейхом… Я маю відрекомендувати вас шефам… Директор фірми Ерл Джекобс, славна людина, зовсім ще молодий, любить німців за вміння працювати, але відверто ненавидить тих, хто був з Гітлером… Я мушу придумати для вас якусь історію… Тільки тому я вас і розпитую… То допоможіть мені…