Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 28

— Покажіть ваш паспорт, — звелів він.

— Будь ласка, — Кохлер простяг йому документ.

Макайр перегорнув фанеру, кинув її у письмовий стіл, відкривши його легко, як касир — конторку, куди згрібає дрібні срібні гроші, знову походив по кабінету, а потім сказав:

— Зараз ми почнемо розмову… Думаю, краще, коли ми зразу записуватимемо відповіді на запитання… А в кінці ми продумаємо, як вам зробити свою заяву… переконливіше, чи що…

— А в чому вона зараз здається вам непереконливою, містере Макайр?

— Її непереконливість я вбачаю в непідготовленості.

— Тобто, — допоміг йому Кохлер, — ви хочете своїми запитаннями підвести мене до визнання?

Макайр уважно подивився на Кохлера, нічого не відповів, кивнув на стілець; той обачно сів, склавши маленькі пухлі руки на округлих колінах.

— Ви пропонуєте мені робити липу, — сказав Макайр нарешті. — Навіщо?

— Яку липу? — Кохлер підняв руки. — Про що ви?! Я робив комерцію, у мене в Утрехті був невеликий ювелірний магазинчик, я хотів мати бізнес з американцями, я знаю, ви завжди турбуєтесь про те, щоб вигоду мали обидві сторони, що ж у цьому поганого?! От я й запропонував…

— Давно прийняли католицтво?

— Я завжди був католиком.

— А батько?

— Також.

— Він прийняв хрещення?

Кохлер дрібно засміявся:

— Ви думаєте, що я єврей? Ні, я не єврей, просто я непоганий комерсант, містере Макайр…

… Через два дні Макайр надіслав до Вашінгтона шифротелеграму: він перевербував агента абверу, який прийшов саме до нього, бо в гамбурзькому центрі Канаріса йому пощастило дістати інформацію про те, що найсильнішим контррозвідником в апараті Донована на Піренеях вважають саме Макайра.

Незабаром після цього Макайр повернувся до Штатів, одержав нагороду і, крім інших справ, які йому доручив Донован, почав готувати дезинформацію для Кохлера. Для цього Макайра відрядили в Швейцарію до Аллена Даллеса, той розповів йому про перевербування, Аллена зовсім заполонила логіка, сила й жорстокість молодого колеги, всіляко його — в подальшому — відзначав, ставлячи за приклад молодим співробітникам ВСС. Підтримував він Макайра ще й тому, що той став улюбленцем директора ФБР Едгара Гувера; старий доручив своїм хлопчикам, які працювали з Кохлером, консультувати кожен свій крок з Макайром, бо «ця людина справедливо може вважатися новою зіркою нашої розвідки».

Кохлер тим часом одержав хороший номер у нью-йоркському готелі, а агенти ФБР почали — від його імені — гнати інформацію на Гамбург. Звідти надходили радіограми, сповнені подяки, наголошувалося на тому, щоб агент дотримувався максимум обережності, бо його робота вносить величезний вклад у справу боротьби проти американського фінансового капіталу, Уолл-стріту й більшовицького Інтернаціоналу Москви.

Однак Кохлер звернувся до своїх шефів з ФБР і попросив їх виконати те, про що він домовився з Макайром у Мадріді.

— Ні я, ні ви не знаєте, — сказав він, — чи є тут інші агенти абверу й СД. Я думаю, є. А всі вони подібні до скорпіонів у банці, тому я не відчуваю себе в безпеці жодної години. Потрібне прикриття. Це гарантує мене від пострілу в потилицю. До того ж таке прикриття допоможе нам в оперативній роботі: хто знає, може, хтось з агентів рейху й клюне на мене…

— Яке прикриття ви маєте на увазі? — спитали його люди ФБР.

— Радіомайстерню в Нью-Йорку. Це цілком логічно з погляду Канаріса: агент, який жене інформацію з ворожого лігва, пустив коріння й підстрахувався легальною роботою.

Люди ФБР звернулися за консультацією до Макайра, бо думки в оточенні Гувера розійшлися, частина співробітників виступила проти такої комбінації, ризиковано; однак Макайр підтримав Кохлера. Йому купили радіомайстерню в Бронксі, бізнес пішов на лад, Кохлер взагалі не цікавився тим, що гонять від його імені в абвер, веселився, бешкетував, але кілька разів так спритно відірвавсь од спостереження, що в штаб-квартирі ФБР оголосили тривогу; зняли її лише через вісімнадцять годин — після того як голландець повернувся в готель зовсім змарнілий, з синцями під очима; вирішили, що дохнув у проституток, так, мабуть, і було. Насправді він був не в повій, а на зв'язку з агентом абверу, якого закинули німці на хімічне підприємство, що входило до складу концерну «Дженерал електрик».

Тричі він відривавсь од спостережень ФБР за два роки його роботи — аж до квітня сорок п'ятого — і тричі одержував інформацію надзвичайного характеру, пов'язану з атомним проектом.

Коли передові частини американської армії захопили архів абверу, люди Даллеса зразу ж заходилися досліджувати всі донесення німецької агентури, які було передано із Сполучених Штатів і Канади у Гамбург.

Найцікавіші інформації повідомляли Даллесу — це була звичайна річ і не викликала надмірних ревнощів Пентагону, бо в цей час Аллена справедливо вважали найдосвідченішою людиною серед усіх, хто займався в час війни справами рейху.

Саме він і натрапив на дивну невідповідність у радіограмах від Кохлера: більшу частину було зашифровано тими цифрами, які голландець передавав Макайру (вони були записані симпатичним чорнилом між рядками в молитовнику, видрукуваному голландською мовою); ці повідомлення були надіслані людьми ФБР, які навчилися копіювати почерк перевербованого агента, в них повідомлялося про те, які частини готуються до відправки на континент, про нові з'єднання флоту США, що комплектувалися на Західному узбережжі, і про те, хто з вищих офіцерів очолюватиме ті чи інші дивізії. Інформація була цілком коректна, не могла викликати підозрінь в абвері. Але ті радіограми, які зберігалися в особистій справі Кохлера з грифом «Д. В.», тобто «дуже важливо», зашифровані зовсім інакше, і та інформація, котру надіслали з Нью-Йорка, була найбільшим секретом Сполучених Штатів, бо її присвячено не чомусь там, а саме «Манхаттенському проекту», тобто атомній бомбі.

Даллес весь похолов, коли одержав ці матеріали, закинув їх у свій сейф, попросив співробітників вилучити їх із загальних описів і затребував у свого помічника Геверніца докладну інформацію про те, як справи у Гітлера з проблемою «зброї відплати», але не на підставі даних американської агентури, а з першоджерела, добре, що майже всі архіви попали в його, Даллеса, руки.

Люди Геверніца провели досить скрупульозну роботу, з'ясували, що проблему атомної бомби в Німеччині спочатку курирував Герінг, але вермахт ставився до інформації про роботу над проектом в Штатах досить скептично. Агент А-2232 повідомляв ще в сороковому році, що хімічні заводи в Амарілло, на півдні Штатів, почали дуже інтенсивно виробляти гелій і що влада країни робить усе для організації максимальної секретності, пов'язаної з випуском саме цієї продукції.

Генеральний штаб вермахту відповів Канарісу: ця інформація не викликає ніякого інтересу і зовсім передчасно робити висновок, що між добуванням цього газу й виробленням важкого урану може бути бодай якийсь зв'язок, а інформація агентури має певний інтерес лише в тому розумінні, наскільки взагалі інтенсифікується робота промислових комплексів США.

Та Канаріс не переставав бомбардувати Кейтеля телефонними дзвінками, наполягаючи на тому, що інформація його агентури містить у собі винятковий інтерес і, він певен, вийшла на ключове питання, яке має політичне, а не тільки воєнно-промислове значення.

Однак штаб вермахту і в сорок першому році відповів Канарісу, що «збільшення виробництва гелію не має ніякої причетності до розвитку ядерної техніки, а пояснюється це зростанням флоту дирижаблів, що належали ВМС США».

Лише в сорок другому році, коли начальник розвідуправління люфтваффе генерал Шміт після розмови з Герінгом повідомив одному з шефів абверу Карлосу, що, на його думку, підтверджену до того ж довідкою СС штурмбанфюрера Вільгельма Ріктера (той відповідав за «гелієвий вузол атомного проекту рейху»), роботи в галузі ядерної техніки в США не стоять на місці, а, як вважає «дослідник Рунге, котрий має допуск до американської наукової літератури, просунулися далеко вперед». Ось чому штаб вермахту визнав за необхідне вкорінити в США агентуру, її мета — проникнення в таємницю ядерних досліджень США, якщо такі справді там є.