Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 51

— Спасибі, — відповіла жінка. — Велике спасибі, це дуже нам допоможе.

— Ах, нема за що дякувати…

— Може, щось іще?

— Ні, ні, це все, що я вам хотів сказати. Ходімо відкриємо рахунок, і я попрощаюсь з вами…

— Але в мене немає вільних грошей…

— Вони є в мене. А втім, вони не вільні, — Барб'є зітхнув, — бо належать вам. До речі, ви маєте право подати в суд на цього самого Бользена — Штірліца, нехай в Нюрнберзі подумають, як їм бути з рядовими головорізами. Вимагайте, щоб вам призначили пенсію за збитки, завдані СС Це ж СС позбавило вас годувальника…

— Думаєте, такий позов розглядатимуть?

— Дивлячись як написати, фрау Рубенау. Ви маєте хорошого адвоката?

— Консультація у хорошого адвоката коштує сто франків. Я не маю таких грошей.

— Це хороший адвокат, — Барб'є торкнув себе пальцем у груди, — не бере із своїх. Ми повернемося, і я напишу позов…

Вони спустилися вниз; Барб'є відчував напруженість, яку переживала жінка; це добре, подумав він, це саме та натура, яку перемагають поетапністю, вона скаже мені все, що я маю від неї почути.

У банку він відкрив на її ім'я рахунок, поклав п'ятдесят франків, потім запросив її в магазин і купив дітям шоколад, фрукти й жувальні гумки; вчасно себе зупинив, бо спочатку хотів купити щось дешевше — ковбасу, масло і сир; ти ж швед, зупинив він себе, тільки німці зараз відчувають голод, ця тітка відразу все збагне, вона з породи розумних, хоч і довірлива; а втім, недовірливість властива бездарним людям, якби я не втямив цього в Ліоні, моя робота не була б така результативна.

— Що ви знаєте про цього мерзотника? — спитав вія, поговоривши перед цим про те, як усе дорожчає, про необхідність посилати дітей на відпочинок у гори, це ж зовсім поруч, а селянське молоко конче потрібне дітям, воно закладає основу на все життя…

— Нічого, — відповіла жінка. — Я маю його фото й відбитки пальців. Оригінали я віддала в поліцію, копію зберігаю в себе. Це все, що я маю.

— Уже немало. Ви не уявляєте, як це важливо для криміналістів. Як ви дістали його фото й відбитки пальців?

— Мені передав його начальник. Він був дивною людиною. Мабуть, зрозуміло, що війну програли, й робив усе, аби самому якось викрутитись… От він і відкрив мені, що Вальтера вбив Штірліц.

— А як звали ту людину?

— Він сказав, щоб я ніколи навіть не подумала назвати його ім'я.

— Але ви знаєте його ім'я?

— Так.

— А якщо я згадаю? Якщо ви відповісте на мої запитання і я назву прізвище, це не буде порушенням вашого слова. Згодні?

— Так, — відповіла жінка після тривалої паузи.

— Де відбулася ваша розмова?

— В його кабінеті.

— У Берліні?

— Так.

— В установі?

— Так.

— У гестапо?

— Так.

— Де воно розміщалось?

— Ви не знаєте, де розміщалось гестапо?

— Нічого дивного. Я швед, я ніколи не був у Берліні…

— На Принц Альбрехтштрасе…

— Там було не лише гестапо, фрау Рубенау. Там була штаб-квартира усього РСХА, — відрубав Барб'є і тільки-но закінчив фразу, як збагнув, що схибив.

— Звідки вам відомо? Як ви знаєте про це, якщо ніколи не були в Берліні? — зразу спитала жінка, але він уже був готовий до цього запитання, зрозумівши, що своєю обізнаністю відкинув її до настороженості, яка була на початку їхньої зустрічі.

— Ця адреса тепер відома всім, фрау Рубенау. Читайте матеріали Нюрнберзького трибуналу, адже вони друкують велику кількість документів, ми їх дуже ретельно вивчаємо…

— Ой, так, звичайно…

— На якому це було поверсі?

— Не пригадую… Нас дуже швидко провели по сходах, ми були оточені з усіх боків есесівцями…

— З вами були діти?

— Зі мною була Єва. Пауля цей пан дозволив відправити в швейцарське посольство…

— Опишіть цього пана, будь ласка.

— Це важко… В нього була дуже мінлива зовнішність…

— Він був у формі?

— Так.

— Скільки в нього було квадратів у петлиці?

— Я не пригадую… Ні, ні, я зовсім цього не пригадую…

— Добре… Про що розмовляли в його кабінеті?

— Він давав доручення чоловікові… Він хотів, щоб Вальтер поїхав сюди, до Швейцарії, і поговорив з кимось про можливі мирні переговори.

— Це все, що ви пам'ятаєте?

— Так.

— А скільки тривала розмова?

— Хвилин сім.

— Але ж він не міг за сім хвилин сказати тільки дві фрази, фрау Рубенау…

— Спочатку він сказав, що й дівчинку врятував би, адже мого Пауля він відправив у швейцарське посольство… Він сказав, що він і нас врятував би до від'їзду Вальтера, він говорив, що в Лозанні живе якийсь Розенцвейг, якого він виручив у тридцять восьмому, коли євреїв почали вбивати на вулицях… Потім сказав, що лише виконував накази рейхсфюрера і жив з розпанаханим серцем і тому в свої літа посивів, як дід…

— У «свої літа» він сказав вам?

— Саме так він сказав…

— А у зв'язку з чим він просив вас не називати його імені?

— Того ж дня, тільки вночі, він сказав, що Вальтера вбив Бользен… Цей самий Штірліц… Він передав мені його фото й відбитки пальців… І сказав, що Штірліц може переховуватись… У Швейцарії також. Він дав мені паспорт і квитки на поїзд, що йшов до Базеля, і велів, щоб я мовчала, поки Пауль тут, у посольстві, але як тільки він буде зі мною, у Швейцарії, я маю піти до поліції й усе розповісти про Штірліца… Знаєте, в цього Штірліца були якісь незвичайні очі, в них немовби сльози стояли, коли він віз мене до Мю… до цієї людини, він був добрим зі мною, а Пауля посадив собі на коліна, коли ми відправляли маленького в посольство… Потім, коли минув рік, я подумала, що він психічнохворий, садист… не може людина з такими очима холоднокровно вбити мого Вальтера. А тепер я подивилася фотографії Герінга в тюрмі, яке благочестиве й добре обличчя, як він щиро говорить, що нікому не хотів зла і тільки виконував накази фюрера…

— Мерзотник, — сказав Барб'є. — Всі вони мерзотники. Вони були створені фюрером і зрадили його, ще й перший півень не проспівав…

— Хіба до поняття «Гітлер» можна прикласти слово «зрада»? — спитала жінка.

— Він був особистістю, а не поняттям, — заявив Барб'є. — Як би нам не хотілося визнавати це, але, на жаль, це так… Людину, що дала вам фотографію Штірліца й відбитки його пальців, звати Мюллер, фрау Рубенау… Не відповідайте. Подивіться мені у вічі, ось так… Дякую… Як він сказав вам про це? Які слова він мовив?

— Той чоловік, — вперто повторила жінка, так само не називаючи імені, — сказав, щоб я забула його ім'я. Він сказав, що коли я посмію його запам'ятати, він мені не позаздрить.

Барб'є зітхнув.

— Забудьте його ім'я, — сказав він. — Я можу тільки повторити його слова, бо й сам боюсь нацистів, фрау Рубенау, хоч їх уже розгромили. Зараз ви напишете заяву, я вам її продиктую, але не згадуйте там імені Мюллера, я боюсь за життя ваших дітей, вони Ж мститимуться не нам, а дітям…

Жінка похитала головою:

— Ні, пане Брінберг… Я нічого не писатиму. Я все сказала в поліції… Мертвого не повернеш, і я теж боюся за дітей… Дякую вам за турботу, але я нічого не писатиму.

— Ви можете показати мені фото цього самого Штірліца та його відбитки пальців?

— Так, це я можу зробити.

— Ви дозволите мені сфотографувати ці документи?

Жінка відповіла не одразу; Барб'є не квапив її, чекав.

— Гаразд… Я дозволю… Але я нічого не писатиму… Він зробив фото великоформатним об'єктивом, так, що в кадр попала й жінка.

Узявши з неї слово, що вона буде обережною, пообіцявши приїхати ще раз через рік, щоб дізнатися, що потрібно для хлопчика, він залишив свій телефон у Швеції (Мерк дав йому номер у Стокгольмі) і попрощавсь.

У Базелі на пероні він побачив зв'язківця; той також помітив його, але стояв мов закам'янілий.

Коли поїзд рушив, до купе зайшло двоє; Барб'є відчув, що серце впало кудись униз, закалатало, пульсуючи, важко.

— Здрастуйте, Барб'є — сказав високий, кремезний американець. — Ваш знайомий їде в сусідньому вагоні. Він, мабуть, прийде до вас в інший день, отже, ми маємо час поговорити. Згодні?