Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 56

Пол запитливо подивився на Штірліца; той усміхнувся:

— Це Роберт жартує, Пол. Він славився тим, що жартував так, як герої Джером К. Джерома.

— Ходімо до Діонісія, джентльмени, — сказав Харріс, — я запрошую. Вип'ємо кави.

Але вони не встигли винити кави, бо повернулася Клаудіа.

Вона ввійшла до вітальні стрімко, завмерла біля дверей; чоловіки встали; боже мій, подумав Штірліц, а вона ж зовсім не змінилась, диво якесь; хай живуть красиві жінки, вони — наш порятунок, у Пола навіть трохи одвисла щелепа, моя поїздка в Бургос цілком виправдана, до такої жінки неодмінно приїдеш, я вискочив!

— Макс, — сказала Клаудіа дуже тихо; вона ніби й не бачила Харріса, ні тим паче Пола; в її зелених очах заблистіли сльози; вона підійшла до Штірліца, провела рукою по його щоках, тихо повторила: — Макс, як дивно…

Тільки після цього вона обернулася до Харріса, всміхнулася йому, подавши руку; на обличчі її не було розгубленості, сама жалість і співчуття.

— Як добре, що ви до мене зайшли, Роберт, — сказала вона, — я не сподівалася, що ви коли-небудь повернетеся у цей дім.

— Це мій друг, — сказав Штірліц, — його звуть Пол, він американець.

— Здрастуйте, — так само байдужно мовила жінка й знову подивилася на Штірліца. — Я думала, що те… вас більше немає.

— Чому? — всміхнувся Штірліц. — Я живучий.

— Мені ворожили на вас У Толедо живе бабця, її звати Есперанса, вона ворожить на картах і на бобах. На вас щоразу випадав вогняний кінь, це до смерті… Ходімо пити каву, сеньйори, я сама зварю каву на честь таких чудових гостей.

У їдальні, де вікна за іспанським звичаєм закривають жалюзі й шторами, було темно. «В лісі клубочив кафедральний морок» — Штірліц мимоволі згадав вірші Пастернака; він купив цю добірку його віршів у Парижі, на набережній, саме того разу, коли повертався з Бургоса у триклятий рейх, повертався, як його запевняло московське командування, рівно на півроку, а вже десять років минуло відтоді, ні, вісім, та яка різниця, десять чи вісім, так чи так четверта частина свідомого життя…

Клаудіа розсунула штори, відчинила дерев'яні жалюзі; осіннє сонце було сліпуче й спекотливе, та коли вдивитися в спектр, то можна помітити наближення холоду; переважав дзеркальний блакитний колір, і здавалося, що ось-ось струмки вкриє перша крига.

Пол оглянув кімнату; всі стіни були завішані яскравим, але водночас якимсь нутряним, затаєним, синьо-зелено-червоним живописом.

— Схоже на Ель Греко, — сказав Пол. — Хто художник, сеньйоро?

— Угадайте, — сказала Клаудіа. — Подумайте і вгадайте.

— Та я не дуже сильний у живопису. Знаю тільки тих, кого включили в хрестоматії.

Харріс посміхнувся:

— Так може говорити Макс Лише в його країні до хрестоматії не включали Матісса, Дега і Ренуара, не кажучи вже про Пікассо і Далі. Фюрер вважав імпресіоністів малярами й недоносками, а їхній живопис велів називати низькопробною халтурою, яка обдурює світ за намовою проклятих євреїв…

— Бідолашний Макс, — хмикнув Пол, — То хто ж цей митець, сеньйоро? Я купив би одне полотно, якщо тільки ви не зажадаєте мільйон.

— Песет? — спитала Клаудіа. — Чи доларів?

— Мільйон доларів мені не загрожує. На жаль. Невже цього художника так високо цінять?

— Вище не буває, — відповіла Клаудіа. — Це картини Макса. Вони вам подобаються так само, як і раніше, Роберт?

— Так, звичайно, — відповів Харріс. — Усе ще подобаються.

Пол здивовано глянув на Штірліца.

— Послухайте, якого біса ви взагалі полізли в… Чому ви не займалися живописом, лише живописом?!

— А хто мене годував би? Купував фарби? Наймав ательє? — спитав Штірліц. — Ставайте швидше мільйонером, тоді я залишу службу в ІТТ і порину в улюблену справу.

— Старатимусь, — пообіцяв Пол і підійшов до картини, яка виділялася серед інших: барви на ній були стриманіші, червоний сусідив з рожевими тонами, небо було легке, прозоре, в ньому дихала осінь, але не тутешня, іспанська, дуже конкретна, як і все у цій країні, а якась зовсім особлива, умиротворена, чи що.

Отак можна провалитися, збагнув Штірліц, стежачи за Полом, який з інтересом роздивлявся саме цю його картину; цей хлопець грає роль свинопаса, але він не такий простий, як здається; ніхто з німців, що приходили сюди, не вкнюплювався в цю картину так, як він; а втім, тоді вона висіла не тут, сюди її перенесла Клаудіа після того, як я поїхав, роздавши перед цим фарби й пензлі сусідським дітям; можна бути дилетантом у політиці, таке трапляється часто, не можна бути дилетантом у мистецтві. Проявитися геніальність може в людині, яка порівно розподілена між емоціями й логікою, це рідкісне поєднання; один характер на десяток мільйонів; при цьому жодна з двох іпостасей не має права превалювати в людині; емоція породжує думку, логіка контролює зроблене, постійна саморегуляція, де вже там мені було до цього…

— Схоже на північ, — сказав Пол, обернувшись до Штірліца. — Але це не Німеччина. Ці барви не властиві Німеччині. Скоріше Швеція, Естонія, північ Росії… Де ви це малювали?

— Тут.

— Так, — підтвердила Клаудіа, — я сиділа в кріслі, а Макс малював. Я ще питала, де таке широке привілля і таке холодне небо, а він відповів: «Там, де нас з тобою немає». Правда, Макс?

— Думаєш, я пам'ятаю?

— Я пам'ятаю все, що пов'язане з ва… з тобою, — вона тепер говорила, здавалося, з ним одним, і Штірліц подумав про Харріса: «Бідолашний Роберт, не хотів би я опинитися на його місці; взагалі ситуація неймовірна, якщо вдуматись; у домі жінки, яка була мені потрібна як прикриття — і тоді й тепер, — побачити суперника, необхідного мені сьогодні як повітря, як порятунок, як надія, бо він справді з клану «Белл», а цей клан дуже не любить ІТТ, і коли я знайду час і спитаю самого себе про ті відомості, що проходили через мене в ту, десятирічної давності, пору, я можу вибудувати точний макет розмови з ним у Мадріді, а поговоривши, я матиму той канал зв'язку зі світом, який мені зараз конче потрібен».

Клаудіа поставила на стіл маленькі чашки; кавник у неї був тут же, в їдальні, старовинний, але підключений до електрики.

— У тебе поганий вигляд, — сказала Клаудіа, поклавши свою суху долоню на руку Штірліца.

— А в Роберта кращий? — сцитав Штірліц.

Клаудіа немов і не чула цього, навіть не глянула на Харріса; а той старанно вдавав, яку відчуває насолоду від кави, що її зварила Клаудіа.

— Ти, мабуть, хворів? — вела далі жінка. — Ти потім мені все розповіси, у мене є бабуся в Севільї, яка лікує хвороби. Зіллям. Її звуть Пепіта, їй дев'яносто три роки. Мені здається, вона хітана [36]. Якщо кожного ранку пити цілющі трави — звіробій, деревій, календулу й алое, — людина переживає другу молодість. Я п'ю їх сім років.

— Продайте патент, — сказав Пол, відсовуючи чашку. — Я розбагатію на цьому пійлі. Спасибі, Клаудіа, мені було страшенно приємно познайомитися з вами.

Він підвівся; разом з ним підвівся Харріс. Він витяг з кишені маленьку коробочку й простяг її Клаудії:

— Це вам.

— Спасибі, — відповіла жінка, насилу одвівши свої чудові зелені очі від обличчя Штірліца. — Спасибі, Роберт, це так люб'язно.

Вона не відкрила коробочки; підвелася, подала руку Робертові; він, низько схилившись, поцілував її.

— Можна на одну хвилинку вкрасти у вас Макса? — спитав Пол. — Мені треба сказати йому два слова.

— Так, так, звичайно, — відповіла жінка. — А я тим часом зварю ще кави, так, Макс?

— Спасибі, — відповів він і вийшов слідом за Полом у вітальню.

Той закурив і, сівши на підвіконня, сказав:

— Я, звичайно, дізнаюсь, під яким ім'ям ви тут жили, Бользен. Спасибі, ви полегшили мені вашу перевірку. Поздоровляю вас з такою подругою і з вашою спритністю. Квиток на Сан-Себастьян віддайте мені, вам його оплатить Ерл, я підтверджу, що ви їздили туди на моє прохання. І поверніть усі ваші гроші. Мені так буде спокійніше.

— Ви поводитесь нерозумно, — сказав Штірліц, простягаючи американцеві гаманець. — По-перше, я можу поїхати з Клаудією. По-друге, якби я вирішив тікати, я зробив би це з товаром. Кому я потрібен з порожніми руками? А ви по дорозі поговоріть з Робертом, він славний хлопець, тільки на відміну од вас не співробітничає з колишніми нацистами. Він знадобиться у вашому ділі, бо, судячи з усього, знає те, що вам і не снилося. Ви, мабуть, цікавитесь нашими, я маю на увазі СД, зв'язками. Вони йшли через ІТТ. Але британці вміють працювати з тими, хто стоїть їм поперек дороги, краще, ніж ви.