Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 6

Коли Мюллер заговорив з ним на своїй ламаній іспанській, Роллер засміявся:

— Групенфюрер, тут у нас тільки тридцять аргентинців, решта — нас п'ятсот чоловік — німці, товариші по партії, розмовляйте рідною мовою. Хайль Гітлер, групенфюрер, я щасливий вітати вас!

Він же й привіз Мюллера на старенькому пошарпаному грузовичку в особняк, що стояв неподалік від аеродрому, на схилі пагорба; той же баварський стиль, багато мореного дерева, камін сірого мармуру, низькі кушетки, чудові килими, книжки, які відправив Мюллер до Швейцарії ще сімнадцятого березня, — довідники по країнах світу, документи банківських операцій у Латинській Америці, Азії, на Близькому Сході, досьє на хоч якоюсь мірою помітних політичних діячів світу, вчених, письменників, акторів, як правої, так і лівої орієнтації; література з філософії, історії та економіки XX століття, папки з документами, підготовлені в спеціальних підрозділах політичної розвідки, звіти військових, тексти промов Гітлера на партайтагах, компрометуючі матеріали на німецьких і західноєвропейських керівників (дуже зручно торгувати в обмін на конче потрібну інформацію з тими, хто ще тільки рветься до влади), книжки з релігії, — усього сім тисяч триста двадцять одиниць на зберігання.

Решту документів надійно сховано в сейфах цюріхських та женевських банків, код відомий тільки йому, Мюллеру, ніхто не має права взяти їх для свого користування; людей, які здійснили операцію по закладенню цих архівів, ліквідували, він один володіє вищими таємницями рейху, запасний код запресовано в атлас економічної географії світу; Мюллер відразу ж знайшов поглядом цю книжку; він вийме кодову табличку до сейфів пізніше, коли Роллер піде; він вірить штандартенфюреру, але конспірація ще більше зміцнює віру, інакше не можна, політика передбачає тотальну недовіру до всіх, хто оточує тебе, в ім'я того, щоб усі вони згодом, у потрібний день і час, вірили лише одній людині на світі, йому, Генріху Мюллеру.

Роллер показав гостеві його дім, сказав, що в маленькому флігелі живуть слуги групенфюрера, їх привезли з Парагваю, індійці, коштують копійки, десять доларів за штуку; дівчинці тринадцять років, але її цілком можна класти в ліжко, щоб зігрівала ноги, у цих тварин так заведено; протягом найближчих півроку ветерани підшукають йому німкеню аргентінського громадянства, шлюб з нею — звичайно формальний — дасть змогу одержати тутешній паспорт; по радіо буде передано — тому, кого це, звісно, стосується, — що партайгеносе Мюллер благополучно прибув на місце тимчасової дислокації; прийнято рішення поки що до активної роботи не приступати; є підстави вважати, що протягом найближчого року ситуація у світі зміниться; такі відомості передав Гелен по ланцюгу; він людина надійна, хоч, звісно, не до кінця наша, надто багато егоцентризму і військової кастовості; і все-таки час працює на нас; витримка і ще раз витримка; риболовля й полювання допоможуть скоротати час вимушеного неробства…

І от через кілька місяців Рікардо Блюм, громадянин республіки Аргентіни (в минулому — німецький банкір, що постраждав від нацистів, бо мати була на восьму частину єврейка), лежить на низькій тахті і дивиться, як сонячне проміння, покраяне тонкими жалюзі, повільно піднімається по вибілених стінах, і думає про те, що, мабуть, його час от-от настане.

У нього є підстави так думати, він ніколи не видає бажане за дійсне, саме тому він тепер живе тут, а не гниє в камерах нюрнберзької тюрми.

ШТІРЛІЦ-ІІ

(Мадрід, жовтень сорок шостого)

— Прямо, будь ласка, — сказав американець, — тут недалеко.

— Я чув, що непогано годують в «Емператріс», — озвався Штірліц. — Це тут поряд, праворуч.

— Я впевнений тільки в тій кухні, яку знаю… Ходімо, ходімо, не бійтесь.

— Зачекайте, — попередив Штірліц. — Червоне світло. Оштрафують.

Пішоходів не було, машин також, час трафіко [5] скінчився, але світлофор уп'явся у вулицю своїм тупим і роз'ярілим червоним оком, не моргаючи, зупинись, та й годі.

— Мабуть, зламався, — кинув американець.

— Треба ждати.

— Ну їх к бісу, ходімо.

— Оштрафують, — повторив Штірліц. — Я їх знаю…

— Нас не оштрафують, — відповів американець і пішов через дорогу.

І зараз же пролунав свисток поліцейського; він був уже немолодий, цей капрал, ввічливий, небагатослівний; штраф на місці взяти відмовився, попросив документи, забрав шоферські права американця й ватіканське посвідчення Штірліца, назвав адресу дільниці, куди треба прийти, щоб з'ясувати факт порушення правил руху, і, відійшовши до тротуару, сів у машину без розпізнавальних знаків поліції — ясна річ, затаївся, чатував на порушників.

— Сволота, — процідив крізь зуби американець, — маскується. Не турбуйтесь, я заплачу за вас штраф.

— Ну-ну, — посміхнувся Штірліц. — Валяйте.

— Швидше йти ніяк не можете?

— Дуже поспішаєте?

— Не те щоб дуже, але…

«Але чому вони підкралися до мене саме сьогодні? — подумав Штірліц. — Чого вони так довго чекали? Смисл? Чому це приурочено до тих днів, коли закінчується Нюрнберзький процес? Світ чекає вироку; але ж тут, в Іспанії, переконані, що багатьох підсудних виправдають, тільки когось для перестраху посадять у тюрму… Я ж у це не вірю, в Нюрнберзі нема кого виправдувати, там судять найстрашніших злочинців, найжахливіші організації, які будь-коли існували у світі… Звичайно, фалангісти Франко не можуть не мріяти про виправдувальний вердикт, зрештою там, у Нюрнберзі, їх судять також… Але ж диму без вогню не буває? Не можна видавати бажане за дійсне? Можна, на жаль, можна, — заперечив собі Штірліц. — Але я не вірю в те, що бодай хтось із співробітників Гітлера уникне смерті… Там судять банду… Тут галасують, що обвинувачений Ялмар Шахт був президентом Рейхсбанку й не підписував наказів на розстріли… А хто давав гроші Тіммлеру на створення гестапо? Він! Хто давав золото Герінгу на створення армії й люфтваффе? Шахт, хто ж іще! «Франц фон Напен був послом!» Невже?! А ким же він був до того, як став послом Гітлера? Канцлером! І передав владу єфрейторові. Папен знав, що таке фюрер, він був дуже добре обізнаний з його програмою, він розумів, що робив, коли коронував Гітлера «національним лідером», творцем «Великої Римської імперії германської нації»… Я не вірю, я просто не маю права вірити в те, що гітлерівців — хоча б одного — виправдають у Нюрнберзі. Якщо це станеться, значить, я — приречений, я — заложник тут, ніколи мені звідси не вибратись».

Штірліц поплескав себе по кишенях: сигарет не було.

— Хочете курити? — спитав американець. — Даремно, на вулиці це ризиковано, пряма дорога до раку, нікотин в'їдається в легені разом з киснем, це — навіки, подумайте про своє здоров'я…

— Спасибі за пораду.

— Не вірите?

— Як же я можу не вірити, коли ви повторили мої слова?

Ти не маєш права, сказав собі Штірліц, думати: «Мені звідси не вибратись»… Людина, яка припускає на самому початку діла можливість невдачі, приречена на програш… А в мене не діло, а життя… Якщо я не зможу вирватися звідси, мені кінець, нерви не витримають, я зірвусь… Це я маю право сказати собі і мушу почути, бо це правда… Я на грані, я це знаю, і закривати на це очі й затуляти вуха — обманювати себе, а такий умисний обман таїть у собі катастрофу… Я мушу звідси вирватися, я вирвуся звідси, інакше просто не може бути… Точніше, не має права бути, я все ще в бою, і я не маю права його програти, це буде занадто несправедливо… А спалення Джордано Бруно було справедливим? — спитав він себе й знову пошкодував, що немає в кишенях сигарет; це дуже погано, коли тобі доводиться йти у невідомість, не знаючи, що тебе жде (на добре принаймні не сподівайся), й не мати з собою пачки міцних «Дукадос»…