Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 60

А втім, рятівний другий Ріктер заспокоював першого й третього: «Холтофф загинув, ніхто, крім нього, про тебе нічого не знає, не думай про погане, жди тільки хороше».

… Діставшись до умовленого місця, Ріктер зупинився, обливаючись потом; чекав, не маючи сили поворухнутись.

ШТІРЛІЦ-ХІІ

(жовтень сорок шостого)

Від'їхавши від Бургоса сорок кілометрів, Пол голосно позіхнув, байдужно подивившись на Харріса, а той насилу приховав здивоване роздратування — не можна так нав'язливо демонструвати, що ти погано вихований; якщо це манера поведінки, старанно продуманий епатаж, якийсь відпрацьований стиль, то треба знати, де й коли нам користуватись. Хоча, заперечив він собі, ми знайомі лише півтори години, та й обставини нашої зустрічі були в чомусь принизливі: Клаудіа просто не помітила мене, і це було щиро, бо вона й досі захоплена цим Максом, яке ж у нього тоді було прізвище, хай йому чорт! Та й причому тут його прізвище?! Відчувши свою чоловічу малість, як ти можеш знайомитися з іншою жінкою, запрошувати її на вечерю, кликати в свою квартиру, вести до ліжка, якщо тобі знову, вже вкотре, дали зрозуміти, що ти зовсім не мужчина, так, зручна подушка! Всі вони тварюки, подумав він раптом з відчайдушною люттю, хтиві тварюки, яким потрібна сила, нічого, крім сили! Цей Макс грав у теніс, я пригадую, він завжди возив у своєму автомобілі дві ракетки й дюжину м'ячів, якихось особливих, яскраво-червоного кольору, в цьому теж була бравада, бажання не бути схожим на інших. (Він, звичайно, не знав, що червоні м'ячі на корті були умовним сигналом для зв'язкового.) А ти, сумно думав далі Харріс, нудно живеш за законами того клубу, в якому тебе виховали: «Джентльмена визначають манери; стриманість, у всьому й завжди стриманість; якщо хтось помітив на твоєму обличчі гнів, радість чи печаль, отже, ти не досить сильний і погано вихований — усе моє треба носити в собі». А цей Макс ніколи не носив своє в собі. Він завжди був щирий. І зараз він щирий і впевнений у собі, хоча його країна стоїть на колінах, її перетворено в картопляне поле Європи… Ах, причому тут його країна?! Що це за острівні амбіції — думати про світ, коли в своєму домі все валиться. Мені так легко з проституткою, я фантазую з нею, не боюсь запитувати про те, як їй було з іншим, це збуджує мене, я втягуюсь у змаганпя з незнайомим суперником, що додає мені сили, але тільки-но захоплююсь порядною жінкою, тільки-но піддаюсь трепетним чарам кохання, як зараз же настає крах, я нічого не можу, мені боязно образити її запитанням чи поглядом, яка дурниця…

— Послухайте, Боб, — сказав Роумен, — можна я називатиму вас Боб? Це заощадить багато часу. Замість шести літер усього три, та й «р» вимовляється як дві літери, розкотисто звучить, вважайте, сім, а не шість.

— Тоді я називатиму вас просто Не. Згодні?

— Як вам заманеться! Можете Не. Чи Ре.

— Чому?

— Скорочено від «Роумен». За ті дні, які нам відпущено на розмови, набіжить секунд сорок, це діло. Ви машину водите?

— О, так, звичайно. Пол похитав головою:

— Тільки не сердьтеся, гаразд, тоді я вам дещо скажу.

— Я не знаю, як сердяться, дорогий Не. Або я дружу, або я воюю, третього не дано.

— Дано, дано! Ох, як же ви свердлили Бользеиа очима, на&іть обличчя змарніло. Ні, правда, а чому замість одного «так» ви відповіли «о, так, звичайно»?

— Тому, що я так звик. Чому б вам не стримувати позіхання, наприклад? Ви позіхаєте дуже некрасиво, розкриваєте рота, як депо, а зуби у вас зовсім не такої кондиції, щоб демонструвати їх стороннім.

— Саме стороннім і треба демонструвати свої вади. Якщо вони їх приймуть, значить, стануть друзями. Якщо зневажливо відкинуть — відійдуть у стан недругів. Конкретика, у всьому конкретика, хай живе конкретика! Сідайте за кермо, я боюсь, що засну, я засинаю за кермом, розумієте?

— Гаразд, я охоче підміню вас.

— Любите швидку їзду?

— Я люблю їздити повільно, щоб мати можливість побачити те, мимо чого проїжджаєш. Швидку їзду ненавиджу.

— Невже ненавидите, — знову хмикнув Пол, зупинивши машину так різко, що занесло задок. — Виходить, що я її страшенно люблю? Ви прихильник полярності? Третього не дано, так? А хоча б до манери їзди можуть бути бодай якість відтінки? «Не дуже люблю». Так теж можна сказати.

— Ви суперечите собі, Не. Ви собі грубо суперечите. За нашою логікою слово «ненавиджу» — це економія секунд, а «не дуже люблю» — марнотратство. Ми ж тепер усього вчимося у вас. Нещасні остров'яни без колоній, якась медуза замість імперії, міфічна співдружність, котра остаточно розпадеться без вашої протекції.

— Це точно, — згодився Пол, — розтягнуть по камінчику.

Він вийшов з машини, помахав руками, зробив кілька присідань, старанно висякався, сів на заднє сидіння, влаштувався зручніше, витягнувши ноги (хотів покласти на спинку, але подумав, що англієць цього не переживе; якби я хоч трохи знав про нього, якби в мене був до нього серйозний оперативний інтерес, треба було б позлити, дуже сприяє дружбі; сходяться саме ті люди, які починали із сварки), поклав долоню під щоку й попросив себе заснути.

— Вам не дуже заважатиме, Не, якщо я увімкну радіо? Я завжди слухаю радіо, коли приїжджаю в чужу країну, — спитав Харріс.

— Валяйте. Тільки тут нічого слухати, наперед відомо, що скажуть, можу написати заздалегідь, а ви потім звірите з офіційним текстом.

Харріс увімкнув радіо; передавали пісні; останнім часом Франко зняв заборону на американські джази — ждав, як прореагує Вашінгтон на такий «сміливий жест». Вони тут оцінюють кожен пук як зовнішньополітичну акцію, подумав Роумен. Начебто нам робити нема чого, крім того, як аналізувати, хто стоїть за тим, що тут дозволили дудіти нашим трубачам! 'Теж мені, подія! Дудять собі, ну й нехай дудять, кому це заважає?! Але ж Гітлерові заважало, заперечив він собі. «Американський джаз — мистецтво кривляк, чорних недолюдків, розгнуздані ритми тварин, знущання над великою музичною думкою Вагнера й Баха». До чого тут Вагнер і Бах? Це все одно, що примусити промисловість лити тільки сталь, заборонивши виробляти білизну. Цікаво, коли б у Німеччині дозволили наш джаз, хто б стояв за цим? Герінг? Мабуть. Страховисько, звичайно, але в ньому все-таки були якісь проблиски живої людини. Решта — фанатики, хворі люди, психи, яким віддали на поталу вісімдесят мільйонів… Між іншим, картини Штірліца теж не подарунок для їхнього фюрера… Могли б зірвати погони за такі кольори, розмитість форм, особисте ставлення до пейзажу й портрета. Напевне, тому він і залишив усе це в Іспанії. А хіба тут легше? Ні, просто, мабуть, він вірить цій жінці. Гарна жінка. Чимось схожа на ту, кирпатеньку, у веснянках, що стояла на Сан-Педро, чудо, а не дівчина. А дістанеться якомусь виродку. Так, очевидно, все-таки цей Бользен їхав до неї. Я на його місці поїхав би до такої красуні. Все у нашому житті — хочемо ми того чи не хочемо — залежить від жінки. Якщо ти витяг виграшний жетон у божевільній лотереї життя — будеш щасливий; промахнувся — нарікай на себе, пий віскі, кури, бігай до дівок, аби скоріш закінчити перебування на кульці, все одно радості не діждешся. Так, але чому ж він усе-таки купив один квиток до Сан-Себастьяна? Він же міг взяти два місця. Та й потім, тепер у нього є гроші, спокійно можна було арендувати автомобіль. Я зробив би саме так, якби в мене була приятелька, схожа на зеленооку. Не міряй усіх на себе, ця снобська манера нікого до добра не приводила, сказав віл собі, старайся домислити людину, наблизити її до себе, але в жодному разі не ідентифікувати з собою: вивчи її особливості, звички, виявлені риси характеру і знайомства, і це дасть тобі змогу скласти більш-менш правильний психологічний портрет. Значить, треба вичислити цю саму Клаудіу, та й Харріса також, тим паче, що він з «Белл», а те, що проти мене плете Ерл Джекобс з його бандою, треба добре проаналізувати, я відчуваю якийсь холод навколо себе, я боюся признатися собі в цьому, але рано чи пізно доведеться сісти за стіл, узяти перо й записати ті позиції, які мене непокоять. Можливо, я надто різко заперечував проти того, щоб починати альянс з розвідкою Гітлера? Але було б надзвичайно непатріотично по відношенню до Америки, якби я висловився за такий альянс! Ми закаляємо себе лайном на очах у всього світу, і відмитися буде непросто, точніше неможливо. Все це правильно, нема за що мені дорікнути. Але я знову роблю помилку, заперечив він собі. Я мислю, як логік, але ж у нас з'явилися люди, які визнають почуття, а не логіку. І з'явилися вони не в театрі, там — хай собі, там навіть треба так, у Вашінгтоні. Та я все одно ніколи, ні за яких умов не зможу погодитися з проектом використання німців з метою оборони вільного світу. Робити вакцину проти холери, щоб заразитися чумою? Перспектива не з радісних. Ні, але чому ж мене так вразили картини цього самого Бользена? Вони вразили тебе тому, подумав він, що він дуже скритна людина, а в живопису відкрився, ставши незахищений. І ця його несподівана відкритість дає змогу використати його для того, щоб виявити всю мережу есесівців, розкидану не тільки в Іспанії, але й по всьому світу; в Аргентіні їх хоч греблю гати, та й у Чілі тисячі. Він буде моєю козирною картою, саме він. Нехай тоді Ерл і його ІТТ спробують ударити мене. Я відповім фактами, а це буде такий удар, який покладе в нокаут кожного, хто наважиться підставити мені ногу, це буде удар по тих істериках, які від страху перед росіянами ладні піти на альянс з гвардією Гітлера. Бользен почне роботу з іспанцями й ІТТ. Ті й ті виведуть його на таємні зв'язки. Вони стануть моїми. Якщо навіть Бользен віддасть мені десяту частину інформації, а він, напевне, уміє її дозувати, моє спостереження доповнить те, що він вирішить приховати. Він буде наводником, так навіть зручніше, нехай собі, зрештою не треба забувати про почуття людської гідності, з ним інакше не можна, він схований у самому собі, він відрізняється від усіх тих наці, з якими мені доводилось зустрічатися — і з тими, які мене катували в Брюкке, і з тими, які тепер живуть тут і читають лекції про загрозу світового більшовизму. Досить, годі про це, завтра в тебе багато справ, а сьогодні ввечері ти повинен напоїти віскі цього британця й розговорити його про «Белл», ІТТ і про все інше, а потім покласти його до якоїсь шлюхи, його щойно товкли мордою об стіл, дуже прикро, я розумію бідолаху, ще й як розумію. Спи, наказав він собі, згадай маму і засни, ти легко засинаєш, коли примусиш себе побачити маму, почуєш її голос, ждатимеш затаєно, як вона почне розповідати тобі страшну казку з хорошим кінцем.