Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 73

Проте в тодішній Іспанії і таку манеру поведінки треба було замотивувати, щоб чиновник Пуерто-дель-Соль, який одержував щоденні рапорти про нього, Гонсалеса, про його зустрічі, прогулянки, про розмови, стан здоров'я, відправлення природних потреб з жінками, про покупки, телефонні дзвінки, чи не здригнувся на чомусь, не пішов радитись з керівниками, що спричинилося б ще до жорстокішого стеження, а то й до акції; Франко на це був великий мастак, особливо полюбляв такі операції по усуненню противників, які були пов'язані з авіакатастрофами або з організаціями терористичних актів руками лівих підпільних угруповань.

Тому, переказившись у спальні після того дзвінка, Гонсалес викликав лікаря Мендосу; переглянувши перед цим довідник внутрішніх хвороб, де йшлося про симптоми інфаркту, поскаржився, що не може дихати, дуже болить у лівому підребер'ї, часті позиви до блювоти.

Мендоса по праву вважався дорогим лікарем, консультуй вав Гонсалеса ще з того часу, коли той був одним із шефів розвідки, не поривав з ним стосунків і після відставки, бо досяг такого місця під сонцем, що міг дозволити собі рідкісну розкіш: нічого й нікого не боятися. На гроші, зароблені практикою, він купив величезну латифундію в Галісії, вклав гроші в акції універмагів і придбав пай у «Ереро і Фереро», — кращих мадрідських магазинах виробів із шкіри. На відміну від міністра, генерала, начальника департаменту, функціонера міністерства фаланги, його не могли звільнити, сам собі хазяїн, своя клініка, та й рахунок у банку цілком надійний.

Вислухавши Гонсалеса, лікар потримав свої тонкі холодні руки на його могутніх волосатих грудях, поставив десяток неквапливих запитань, потім схилився до його голови і тихо прошепотів:

— У вас немає інфаркту… Якщо ви хочете стенокардії, то насамперед замотивуйте біль у сонячному сплетенні…

… Півроку Гонсалес провів у ліжку, хоч кожного ранку робив гімнастику, щоб м'язи не стали мов ганчірки; Мендоса, який розумів ситуацію як ніхто інший, розпустив чутки, що генералові три чисниці до смерті, серце нікудишнє, який жаль, людина в розквіті сил, уявляю, який це буде удар для каудільйо, диво, коли Гонсалес виживе, я не можу дати гарантії, що летальний кінець не настане в будь-яку хвилину. Тиранія любить убогих; стежити за Гонсалесом перестали; небезпеки ніякої, живий покійник. Ось тоді він і розпочав здійснювати той план, що його розробив, поки вмирав. Суть цього плану зводилась до того, щоб неймовірно розбагатіти, бо лише багатство могло зробити його не досяжним для ворогів, час пустих гасел про «єдність і благо нації» скінчився, все повернулося на круги своя, могутність людини, її потрібність визначалися віднині тільки тим, скільки грошей лежало на її рахунку і якою кількістю земель вона володіла.

Гонсалес розумів, що він не зможе розбагатіти, лежачи в ліжку і читаючи книжки, беручи фоліанти з старовинних шаф ручної роботи; потрібно спілкування, аналіз новин, причому не пустих, газетних, а живих, почерпнутих у тих колах, де є доступ до реальної, а не обструганої інформації. Таке спілкування — щоб воно не викликало нового циклу робіт проти нього з боку секретної поліції, — так само має бути старанно замотивованим. Тому лікар Мендоса подзвонив йому й сказав, що можна вставати, особливої загрози для серця поки що немає; звичайно, не слід перевантажувати себе, але бувати на кориді чи на футболі аж ніяк не забороняється, якщо, звичайно, вмієте контролювати емоції, бо доля усіх болільників — принизливий інфаркт на трибуні, коли ніхто не захоче вам допомогти, і не через те, що люди погані, просто всіх у той момент цікавитиме пас Пепе лівому захисникові «Реалу» Карденасу, той майстерно б'є по низу з правої, або ж — якщо йдеться про Пласа де торос — люди чекатимуть завершального удару Бласа, який чудово держить ліву ногу, вигинаючи її тятивою перед кидком на бика, так само, як це робив Педро Ромеро з «Фієсти», котру написав дон Ернесто, що воював проти каудільйо з росіянами. Кремль платить письменникам злитками платини, купують на корені, всім відомо…

З того часу Гонсалес почав відвідувати кориди, обачно відновив знайомства, приглядався, прислухався; мистецтва лицедійства вчитися йому не доводилось, асом розвідки вважався цілком заслужено, а підтримав Франко лише тому, що був переконаний: Іспанії потрібен порядок, країна ще не готова до безмежної демократії, яку запропонували республіканці; мають минути роки, перш ніж народ зможе користуватися її благами безкровно; спочатку треба навчитися вислухувати супротивну точку зору й тактовно висувати свої докази, а не палити з кольта в лоб опонента. Він не міг собі уявити, що перемога порядку прийде з терором і невгамовним прославленням маленької людини на прізвище Франко.

Саме на Пласа де торос він цілком умотивовано зустрівся з Аихелом-Алькасером де Веласкесом і провів з ним дві години на трибуні «Сомбра», перемовившись лише кількома фразами; але й цього було досить, щоб зрозуміти те, що треба. Веласкес був його учнем і зараз — зустріч ця відбулася ще у сорок третьому році — зайняв особливе становище в європейській розвідці.

Доля Веласкеса була зовсім незвичайна, але водночас типова, якщо розглядати його справи, слова, ідеї й захоплення, не відокремлюючи від концепції іспанського національного характеру, а саме крізь призму цього характеру, що поєднував у собі риси як Дон Кіхота, так і Санчо Панса.

Дванадцятирічним хлопчиком Веласкес прийшов на Пласа де торос; взагалі таке рідко трапляється, бажаючих — тьма-тьмуща; навіть десятирічні перескакують через дерев'яні бильця й біжать на бика з червоною ганчіркою, але тільки одиницям щастить уникнути рокового удару, більшість кінчає госпіталем, розпанаханим боком, інвалідністю. Веласкес був везуном, він показав клас, глядачі заревли: «Нехай залишається, нехай уб'є бика!» І він лишився, убив бика і одержав вухо; це було неймовірно в дванадцять років, про нього написали в газетах: «Хлопчик з народу переміг кращого бика Міури!» Його вітав засновник іспанської фаланги Хосе Антоніо Пріма де Рівета, віддав малограмотного хлопчика в школу, потім в університет на філософський факультет в Саламанку; там він слухав розповідачів, адептів іспанського фашизму, які віщали про велич національного духу, про те, що Іспанія стала жертвою змови міжнародного єврейства на чолі зі Сталіним, що тільки дон Адольфо, фюрер Німеччини, протистоїть на континенті дияволам, які базікають про «людське братерство»; немає і не може бути братерства між людьми, що розмовляють різними мовами. За дорученням шефа фаланги Веласкес брав участь у терорі, його засудили на смерть, після заколоту Франко випустили на волю; під час громадянської війни одержав орден за відвагу; вбивство Хосе Аитоніо Прімо де Рівери вважав комбінацією каудільйо, який попросив про цю послугу лівих, аби тільки усунути головного конкурента; а оскільки всі ліві — червоні, згодні на будь-який злочин, вони з радістю прибрали вождя іспанської фаланги, брата Гітлера, світоча Іспанії.

Саме тоді, після вбивства Хосе Антоніо, ім'я Анхела-Алькасера де Веласкеса і потрапило в рапорт секретної поліції, про який доповіли генералові Гонсалесу, — шалений матадор сказав про це не комусь, а в товаристві іноземців, серед яких був і офіцер СД, що працював у Бургосі при штабі Франко. Ім'я цього офіцера було Макс, знайомі називали Максимо, але найчастіше, особливо ті, котрі з ним дружили, звали його Естіліц, тому що прізвище Штірліц дуже важко вимовлялося іспанською.

А Веласкес не вгамовувався, лаяв Франко на всі заставки, тому Гонсалес і запросив його до себе, сказав, якщо йому набридло життя, то він може з ним покінчити в цьому ж будинку, в туалеті, пістолет до його послуг, калібр цілком надійний, зніме півчерепа, ніякого болю, мозок розбризкає по кахлю, тільки, жаль, змішається з лайном, неестетично.

А потім він і запросив Веласкеса в розвідку, такі згодяться в крутих ділах, і послав його повчитися діла в Берліні, до адмірала Канаріса та Шелленберга, згодом влаштував свого протеже в Лондон на посаду прес-аташе.