Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 88

— Зараз знову вріжу, — пообіцяв Роумен. — І це буде погано.

— Ця Фішер нагадує мені Ван дер Люббе, — сказав Штірліц.

— Сука.

— Чому? Відробляє американське громадянство. Вона ж просила надати їй право громадянства… Його треба заробити… Їй написали сценарій, вона його з толком вивчила… Дамочку свого часу кудись не обрали, вона образилась… Але сюжет справді шекспірівський: так топити братів… Немає нічого найнебезпечнішого за істеричку, слово честі… Ніхто так не піддається режисурі, як жінки…

— Хто образив дамочку? — спитав Роумен.

— Ви що, не чули про неї досі?

— Ні.

— Вона хотіла повалити Ернста Тельмана, лідера німецьких комуністів. З ультралівих позицій. Не вийшло. Тоді вона закусила вудила, дуже їй хочеться бути першою… Між іншим, зовсім недалеко від Муссоліні, від цього лівого соціаліста… Не вважаєте?

— Я дуже люблю Ганса…

— Якого?

— Ейслера.

Штірліц стиха кашлянув, не підводячи очей на Роумеиа, спитав:

— Знаєте його музику?

— Я нічого не розумію в музиці. Я люблю його як людину. Він чудовий хлопець. Дуже добрий, лагідний… Терорист… Ну, сука, га?! Послухайте, і яку ж вона плела нісенітницю: «Його посадили у табір не за антинацистську, а за комуністичну діяльність». Адже це одне й те саме!

— Послухайте, Пол… Тільки не бийте мене в лоб, гаразд?

— Ну…

— Тільки пообіцяйте не бити. А то я відповім. Попільничкою по голові. Я це вмію, слово честі. Обіцяєте?

— Обіцяю.

— Хто ще знає про те, що ви дружили з Ейслером?

— А вам яке діло?

— Ніякого… Чи не зв'язана… Чи не зв'язані близькі вам люди із справою, що почалася у Вашінгтоні…

— Ти думаєш, що кажеш, нацистська гадино?

— Я думаю, що кажу, чиновнику, який виконує завдання своїх гітлерів, — Штірліц кивнув на телетайп. — Чи ти вважаєш, що все це паскудство — вінець демократії?

— Повтори, що ти сказав.

— Що ти служиш новим гі…

— Я не про це… Чому ти пов'язуєш жінку, яка… Як ти посмів назвати її агентом Кемпа? Чому ти, тварюко, вихована в смердючому рейху, де ніхто й нікому не вірив, смієш каляти фішерівським лайном жінку, яку не знаєш?!

— Відпусти руку! Відпусти… Отак… Тепер я тобі відповім…

І Штірліц розповів йому про те, що сталося в Прадо, — до найменших подробиць.

Після довгої паузи Роумен хотів було сказати Штірліцу, що, оскільки він усього боїться, йому скрізь ввижаються агенти секретної поліції, котрі мають зловити його й видати Інтерполу як наймита, який виконував чорні діла за наказом своїх шефів, а може, і без наказу, за власною ініціативою, йому, мабуть, просто здалося, що Кемп щось шептав Крісті в музеї, але Роумен нічого не сказав, і не лише тому, що засумнівався в правдивості такого припущення, а тому, що виразно, зримо побачив акуратні, трохи нахилені вліво рядки листа Грегорі, де той поздоровляв його з Крістою, та ще говорив, що бог просто-таки виконав його замовлення, познайомив саме з такою дівчиною, про яку він, Пол, писав йому в одній з кореспонденцій: «голубоока», «у веснянках» і з якою можна не тільки кохатися, а й розмовляти перед сном про всяку всячину нашого буття».

Дурниці, урвав себе Пол. Якби хтось вирішив підвести до мене агента, старанно виконуючи моє побажання, що я його жартома висловив у листі, це не могло б не насторожити мене; я нав'язав би противникові свою волю, а не підладжувався б під нього. Це я так думаю, сказав він собі, але ж мій противник може думати інакше. Не можна боротися з твоїм «альтер его», вічний шах, знаєш, що буде нічия… Гаразд, але ж у мене є можливість перевірити все це. Не все, звичайно, заперечив він собі, але через Еронімо я можу дізнатися, чи завжди тутешні гаспиди читають моє листування. Якщо вони стежать за старим Вренксом з інтернаціональної бригади «Лінкольна» — а Грегорі все-таки брякнув його ім'я в листі, який ішов не з дипломатичною поштою, — тоді можна буде перевірити й те, що сказав Штірліц, тоді я зможу зрозуміти, що вони затіяли з Кемпом, а вони щось мали на меті, бо Ерл Джекобс хлопець зубастий, і він знає, як я не люблю його брата, той засів у Буенос-Айресі, щоб колекціонувати тамтешніх наці. Ерл чудово розуміє, що я не продамся за їхні паршиві акції і не покриватиму його ставку на гітлерів за те, що ІТТ робить нам послуги, нехай спробує не робити, ми їй крила обрубаємо…

Стривай, сказав він собі, ти говорив Штірліцу, що він брудний наці, бо вихований на недовірі до кожного. Ти правильно сказав, але чому ж ти зараз думаєш про всякі хитрі комбінації, а не ідеш до Крісти й не поставиш їй запитання: «Людино, ти зустрічалася з Кемпом у Прадо?» Ти ж упевнений, що вмієш читати правду в очах, от і прочитав бн… Так, я вмію читати правду, і я дуже боюсь, признався він собі, що побачу правду в її очах, і тоді я не матиму можливості перевірити те, що мушу перевірити… А чи треба тоді щось перевіряти? — спитав він себе. Тоді, звичайно, не треба. А коли я зрозумію, що Штірліц не брехав? Це буде крах, подумав він, крах, уже непоправний. Переживши таке страхіття з Лайзою, я вирішив жити самотньо, а це нелегка справа, самотньо міг жити Ерні, художник може жити сам-один, він оточений юрбою своїх героїв, а ти так жити не зможеш, тобі потрібна опора… І ти відмовився від цього свого рішення, випросив собі дівчину, припав усім серцем до неї і раптом дізнаєшся, що її до тебе просто приставили… Навіщо тоді щось перевіряти, комбінувати, метушитися?! Тим паче, що дома почався шабаш, і ти із службового обов'язку змушений цьому сприяти, бо працюєш, хочеш того чи ні, на тих, хто засідає в Капітолії і з інтересом вислухує гидоту й злість, яку вивергав на братів істеричка Фішер… Треба кинути все к бісу й їхати до Грегорі… Консультувати фільми про війну… А вечорами висмоктувати свою пляшку й лягати спати, раз і назавжди заборонивши собі мріяти про щастя. Його в тебе не буде. Не судилося воно тобі. Поки непогано працює шлунок, серце не коле, печінку не крутить, живи, як живуть усі, партію зіграно, жди кінця, збирайся помаленьку в дорогу… Ні, сказав він собі, все це нісенітниця, але чому мене потягло в цей бридкий мінор тільки після того, як прочитав телетайп. Ось чому я немов якийсь прибитий… Я ще не можу збагнути, що відбувається, мене все це страшенно приголомшило, одне наклалося на друге, пече, ось чому я розгубився. Слава богу, що я почув повідомлення по радіо, добре, що я не привіз Штірліца додому й не примусив його розповісти Крісті те, що він розповів мені. Це було б смішно. Людина — коли вона любить, а її любові загрожують — не думає про те, що вона смішна, тобто жалюгідна, така вже природа людська, у будь-який спосіб утримати втіху. Навіть зрадою ідеалів? — спитав себе Роумен, і це запитання, хоч воно було жорстоким, допомогло йому розслабитись, зручніше вмоститися в кріслі, закурити й крикнути у телетайпну своїм звичним похмуро-глузливим голосом:

— Ей, Нік, звари-но нам кави!

— Вари сам. Я чекаю нових повідомлень. Як тобі подобається, га? Ти щось розумієш?

— А що тут розуміти, — відповів Роумен. — Тут усе ясно як божий день. Почалося генеральне прибирання. В домі мусить бути стерильно, як у хірургічній. Правильно, докторе Брунн? Ви згодні?

— Як у морзі, — засміявся Нік. — Я щось такого не пам'ятаю ще в нашій історії. А ти?

— Тепер запам'ятаємо, — відповів Пол і пішов до не-величної кухні, де стояла електрична плита.

— Зате я пам'ятаю, — озвався Штірліц. — Я дуже добре пам'ятаю Сакко і Ванцетті. Коли в країні немає галасу, тоді лідерові нічого робити… Тим паче війну закінчив не він, а його попередник. Включайтесь у пошуки шпигунів, дуже допоможе кар'єрі.

— Гаразд, — відповів Роумен. — Включуся.

Він поставив на конфорку кавник, висипав у нього дві упаковки марокканської кави й подумав, що Штірліц правильно відчуває версію можливого розвитку подій, ми всі жартуємо з приводу можливого, поки можна жартувати, у глибині душі сподіваючись, що це можливе страхіття насправді ніколи не стане фактом життя. Мені було страшно, коли я прочитав телетайп, особливо після того, як він сказав мені, що Кріста слухала Кемпа, а той стояв поруч, напівобернувшись до неї, й говорив тоном наказу, поки вона розглядала Мурільйо. Чи ти просто хочеш присікатися до цього, щоб усе з нею покінчити? — спитав він себе. Адже ти боїшся різниці в роках. І боїшся того, що ти вже не подарунок в ліжку після того, що з тобою витворяли наш. І ти раз по раз згадуєш Лайзу, яка лежала з тим мулатом, спітніла, із скуйовдженим волоссям і невидющим, пливучим поглядом. А може, ти знайшов те, чого шукаєш, тобто привід, щоб повернутися в минуле, яким воно було тиждень тому, поки Кріста не вдарила тобі в бампер. А вона ж чудово водить машину. Це було, коли я напився від щастя в «Лас Брухас», мене здивувало, як шпарко, по-чоловічому вона веде машину… Треба ж було вмазати мені в задник на майже порожній площі. Прямо-таки як на загад. А ще: вона жодного разу не спитала мене, ким я працюю. Навіть після того, як швейцарець Ауссем назвав мене «паном радником». А ключ від мого сейфа лежить у шухляді стола… Я пам'ятаю мудрі уроки Аллена: «Коли ви хочете, щоб до вас не лазили — ніколи нічого не ховайте. Залишайте все найконфіденціальніше на видному місці, противник завжди шукає тайники, така вже логіка».