Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович. Страница 96

— У вас дуже хороша уява. Не думайте, що всі можуть уявити собі, як сокира відчленяє хребці. Аж надто витончено, та й, крім того, треба постійно відчувати цю загрозу, щоб так страшно бачити її в реальній дійсності.

— А що коли я її завжди відчував?

— З якого року ви працювали на росіян?

— А чому не на англійців? Вони теж воювали проти Гітлера…

— Ми їх запитували.

— А про Канаріса не запитували? Що вони вам відповіли, цікаво було б почути… Чи у вас фіксують всі домовленості на співробітництво? Навіть на рівні адмірала?

— Не грайте зі мною в кота й мишку, докторе… Я не заперечуватиму вам, якщо ви доведете мені, що справді не любили Гітлера. І докажете до кінця свою думку про те, що всі нації любили фюрера.

— Я не сказав «любили». Вони зобов'язані були його любити. За відступництво карали смертю. Вони мусили поклонятися кумирові, щоб вижити. Але кожна людина, навіть дурень, зберігає в собі щось вічне… Почуття власної гідності передається людині з генами, навіть рабові. Якби не це, то не було б Спартака… Отже, німець змушений був відкинути логіку і забути, що насправді його присилували любити Гітлера, присилували вважати його генієм. Щоб остаточно не впасти в своїх же очах, німець запевняв себе, що справді народився месія, на землю прийшло прозріння, я служу йому, і я щасливий, що можу виконувати це почесне завдання, бо саме фюрер сказав, що я належу до крові і духу обраних. У дні перемог не так важко повернути себе до такого складу мислення. Та коли починаються поразки, ситуація ускладнюється… Німець хотів би зрадити проклятого Гітлера, який привів країну до краху. Людина за своєю природою виявляє презирство до зради, а особливо з того часу, коли легенда про Іуду стала предметом вивчення в школах. Правда, при цьому людину вчать, щоб вона донесла владі на кожного, хто думає не так, як він, одягається не як усі, співає не ті пісні, читає не тих авторів, — словом, хто бодай трохи виділяється із загальної маси… Чому? Та тому, що керувати особистостями набагато складніше, ніж юрбою… Признатися в тому, коли навіть німці взнали правду про Гітлера, що ти поклонявся ідіоту, психічно хворому неуку? Але ж це плюнути собі в очі, відмовитися від прожитих років, зрадити друзів, які полягли на полях битв за справу фюрера… Відверто сказати собі, що тобою правив придурок — означає розписатися в тому, що ти справжнісінька безхребетна нікчема… Ні, все-таки легше в усьому звинувачувати чужих…. Звинувачувати себе? Це притаманно мудрецям. А чи багато мудреців ви зустрічали в своєму житті, га?

— Чим ви можете довести, що відчували до фюрера ненависть?

— Нічим… Я на вашому місці не повірив би жодному моєму доказові… Хіба що… Ні, пусте… Я не повірив би. Та й годі…

— Тоді поясніть, чому я не відчуваю до вас ненависті, як до інших наці? Погодьтесь, у мене досить підстав для того, щоб бажати смерті усім вам разом і кожному зокрема. Чому ж я не почуваю до вас холодної, непогамовної і мстивої ненависті?

— Чорт його знає… Між іншим, я теж відчуваю до вас симпатію…

— Чому?

— Мабуть, тому що ви розумний… Незахищений якийсь…

— Природжена німецька сентиментальність?

— Можливо, — погодився Штірліц. — В усякому разі, даю вам слово: я ставлюся до вас з симпатією. Отже, вносьте свою пропозицію… Ви ж запросили мене не тільки для того, щоб утішатися історією, гуляючи по місцях Ізабелли і Філіппа…

Роумен подивився на Штірліца, не повертаючи голови, лише скосив свої круглі синювато-чорні очі; білки червонуваті, з жовтизною; багато п'є, подумав Штірліц; так п'ють, коли на серці тоскно; коли все добре, людина просто стає весела, це так приємно — епікурейське розслаблення, забуваєш про реальність тлінного життя, поринаєш у мрії; він тверезий, як скло, а вранці пив і вночі, мабуть, також, до того ж немало.

— Правильно, — озвався нарешті Роумен. — Я запросив вас, щоб внести ділову пропозицію…

— Я її вислухаю, — сказав Штірліц. — Я гадаю, що це буде цікава пропозиція, як думаєте, за ким зараз стежать? За вами чи за мною?

— За вами.

— Чому?

— Тому що я попросив про це.

— Навіщо?

— Хочу знати всі ваші контакти.

— Кого ви про це просили?

— То мій клопіт… Запитання безтактне, ви ж розумієте, що я не відповім…

— Але це був не полковник Фернандес?

Роумен знову скосив очі на Штірліца; звідки він міг дізнатися про Фернандеса? Тільки Еронімо і я знаємо про нього і про те, що я обіцяв приділити його синові увагу в Нью-Йорку, коли хлопець поїде туди на навчання… Звідки ця інформація? Не міг же Еронімо сказати йому про це? А чому — йому? Хіба не може бути хтось третій?

— І на це запитання я вам не відповім, докторе.

— Даремно.

— Думаєте?

— Я не думаю… Це півбіди — «думаю». Я переконаний.

— Чому?

— Тому що стежать не за мною.

— За мною?

— Так.

— Давно?

— Відтоді як ви стали одержувати листи…

Роумен здивувався, не втримався, обернувся до Штірліца:

— Листи? Які?

— Не знаю. Від якогось червоного…

— Я?! Від червоного?! Та ви з глузду з'їхали! Хто вам про це сказав?

— На мою нетактовність ви відповідаєте своєю? Як ви мені не відповіли, так і я маю право промовчати…

— Можете не відповідати. Я знаю, хто вам сказав… Генерал Гонсалес?

Штірліц посміхнувся:

— Виходить, за мною стежать ваші люди?

— Досить того, що за вами стежать. Це все, що я можу сказати.

— Посидимо? — запропонував Штірліц. — Перекуримо, га?

— Охоче. До речі, ви спритно тікаєте від тих, хто за вами стежить…

Штірліц похитав головою:

— Точніше сказати, мене у них викрадають. У вас які сигарети? Руді? Чи негро?

— Ви ж добре бачили пачку, яку я вийняв з кишені.

— Я помітив, що ви пачку з-під «Лакі страйк» набиваєте «Дукадос»… Навіщо?

— Не знаю… Я багато роблю того, чого й сам не знаю… Хочеться, от і роблю…

Вони сіли на ажурну білу лавочку; осіннє небо над Мадрідом було високе, зовсім безхмарне, голубе; воно було таке чисте, що Штірліцу вчувся далекий шум моря і повільний розмах крон височезних сосен; деталь породжує картину; частковість, якщо вона прекрасна, дає змогу домислити оточуючий її світ. Як нейздійснена мрія життя, як те, чого ти завжди був позбавлений, Штірліц, коли бачив тутешнє високе чудове небо, то аж надто виразно уявляв собі безлюдний піщаний берег моря і величезний сосновий ліс поряд; це можна так сумно написати; відображення неіснуючих сосен у тому морі, якого ніколи не бачив…

— Стривайте, — Роумен якось зразу спохмурнів, провів своєю чіпкою квадратною п'ятірнею по лобі; одразу ж з'явилися сліди, наче від ляпаса, — ваш генерал нічого не говорив про ці самі листи?

— Ні… Він сказав, що ви почали одержувати листи від червоного і вами зацікавилися дома.

«Грегорі, — раптом збагнув Роумен, — це листи Грегорі. Дома, мабуть, давно почали копати на червоних, на Ейслера та Брехта, і Грегорі попав у сітку. Невже у нас також стали розпечатувати листи своїх, не вірять солдатам, стежать за резидентом?! Не може цього бути! Він бреше, цей наці, він бреше! Але ж він не брехав, коли сказав про Крісту, стомлено заперечив собі Роумен, він сказав правду, вона на зв'язку у Кемпа. Хай йому пек».

— Можете дізнатись, про якого червоного йдеться?

— Навряд. Вони тут дуже полохливі… І мені нічим торгувати… Якби в мене було чим торгувати, тоді можна було висувати умову: ти — мені, я — тобі. Але ж у мене немає нічого за душею… Тут принаймні…

— А де у вас є за душею щось?

— Скажімо, в Латинській Америці… Надійніше, звичайно, в Берліні, але ж ви не наважитесь мене послати туди…

— Чому? — задумливо заперечив Роумен. — Може бути й таке, що наважусь. Повернетесь?

— Я вам тут потрібен?

— Мабуть, так… Але що ви робитимете в Берліні? Там стоїмо ми з нашими союзниками, там нема ваших колег, вони бояться там на очі показуватись.

— Навіщо я вам потрібен, Пол?

— Ви помітили, ми не відповідаємо один одному, а лише запитуємо.