Третя карта - Семенов Юлиан Семенович. Страница 20

Томас розбився, виконуючи мертву петлю в ущелині, — треба було перевірити надійність нового винищувача в умовах гірської місцевості. Інгрід тоді вперше напилася: вона пила чарку за чаркою і перед тим, як упасти, відчула тепло й побачила перед собою добре обличчя Томаса. Вона чомусь почула його слова, які він сказав їй за тиждень до загибелі:

— Тільки вільний може любити, кажеш ти? Але вільний має свободу вибору, заміни, пошуків. Отже, я можу завтра полюбити іншу?

— Ти не зможеш полюбити іншу, бо знаєш, як я люблю тебе, — відповіла тоді Інгрід. — Але ти можеш привести її на ніч, і ця свобода вибору ще більше прив'яже тебе до мене — так що краще без потреби, поки ти любиш мене, не шукай.

— А ти? Ти змогла б?

— Звичайно, — сказала тоді Інгрід, і, згадавши розгубленого Томаса, од якого потім залишилася тільки обгоріла кисть із годинником, що й далі цокав собі, вона голосно, невтішно заплакала, тоді впала у довге й тяжке забуття.

… Інгрід розітерлась аж до почервоніння шорстким рушником, одяглася й вийшла до їдальні.

— Еммо, — гукнула вона покоївку, — принесіть мені кави, будь ласка.

Покоївка принесла грінки, джем і чорну каву у високому срібному кавнику. — Граф у себе?

— Граф поїхав. Він чекав вас снідати, але тоді зрозумів, що ви пізно повернулися, й випив свою каву сам.

— Як він себе почував?

— Він усміхнувся до мене й сказав, що погода має бути гарна.

— Обличчя п нього було не дуже набрякле?

— О ні! Вигляд у нього був як і завжди.

— Попросіть, будь ласка, заправити мій автомобіль, я їду до редакції.

— Машину вже заправлено.

— Подякуйте шоферові, будь ласка. Ага, довідайтесь у секретаря: Курт Штрамм не дзвонив?

Покоївка вернулася за хвилину:

— Імені гера Курта Штрамма у її записах немає.

— Гаразд. Дякую.

Подумавши про Курта Штрамма, вона відчула ніжність. Після того, як загинули брати, Інгрід перенесла на нього частину своєї любові до хлопчиків.

«Який він ніжний, — часто думала Інгрід, — немов дівчина, і ямки на щоках, як у дівчини, і червоніє так само, й уразливий не по-хлопчачому. Але він дуже чистий і вірний — він ніколи не брехав, навіть у дрібницях».

Вона була проти того, щоб залучати до боротьби Курта Штрамма. Інгрід вважала, що боротьбу може витримати той, хто ладен втратити. Така готовність з'являється у тих, хто багато прожив і збагнув нудотність життя, якщо його смисл зводиться тільки до їжі, сну та дозованих годин служби.

А Курт Штрамм був надто молодий і завжди щасливий. Він ще не підготовлений до можливого наслідку, — вважала Інгрід. А може, в глибині душі вона жаліла юнака — вона ж бо знала напевне, що на неї чекає, і була готова до того страшного, на що вона щасливо, легко й цілком прирекла себе.

… Уперше зустрівшись із Гуго Шульцом, який став згодом керівником, Інгрід сказала йому, що робитиме тільки те, що не суперечить її поняттю про честь і гідність. «І ще, — додала вона, — я не вмію виконувати чужу волю. Я мушу збагнути й лише тоді зможу робити». — «Ви маєте рацію, — мовив Гуго. — Я теж пройшов через це і не закликаю вас до викоренення вродженої чутливості, розуміючи, як треба цінувати це справді аристократичне почуття. Але щоб ви змогли приносити користь, будь ласка, зважте на пропозицію одного з наших жіночих журналів — ми зробимо так, що до вас звернуться одразу декілька, — попрацювати у них, поїздити по Німеччині та суміжних країнах, написати для них дещо. Це прохання ви зможете виконати?»

Інгрід незабаром поїхала до Гамбурга і там, як їй і порадив Гуго, оселилася не в «Імперіалі» і не в «Кайзергофі», а в маленькому портовому пансіонаті з холодним туалетом у кінці коридора. Це було початком її «легенди». Вона мала — згідно з задумом одного з керівників християнського підпілля, зв'язаного з Москвою, — стати особливо довіреною зв'язковою. Отже, треба було, по-перше, привчити гестапо до того, що графиня Інгрід Боден-Граузе любить їздити по країні і не позбавлена дивацтва (найімовірніше там думатимуть про сексуальну неврівноваженість аристократки, яка під час своїх поїздок живе у закутнях), а по-друге, такі поїздки дозволять Інгрід вийти з рамок касти по-справжньому, не духом — духом вона ніколи не була в касті, — а знанням іншого життя, інтересів і турбот інших людей.

… Інгрід вийшла в сад: великі скляні двері були розчинені, й вітер обережно бавився шторами. Інгрід сіла у велику гойдалку і, заплющивши очі, слухала, як важко, наче бомбовози, гудуть джмелі довкола величезної клумби, обсадженої жовтими трояндами.

… Уперше Гуго вичитав їй за те, що Інгрід наважилася написати про долю двох маленьких дівчаток, які жили з хворою матір'ю — прибиральницею в ресторані. Дівчатка приходили на кухню, і мати оддавала їм свою порцію юшки. Жалісливий кухар підкладав дівчаткам по шматку м'яса. Якось угледів це метрдотель та й сповістив хазяїнові, який негайно звільнив прибиральницю. У сердешної відкрився туберкульоз, і її поклали до лікарні. Інгрід написала про цю трагедію для журналу. Репортаж її, ясна річ, не надрукували, бо втрутилася цензура, але дівчаток узяли до притулку. Редактор відтоді стала дивно поглядати на Інгрід, котра «робить такі скороспішні висновки із окремого випадку».

… По дорозі до редакції Інгрід заїхала до будинку, куди зрідка навідувався Гуго: як відповідальний працівник міністерства авіації, він не був обмежений у часі й звичайно снідав у товаристві друзів, або в якомусь маленькому ресторанчику, чи в тихих особняках на Ванзеє. Зустрічі з Інгрід у цих аристократичних домах були зрозумілі й ні в кого не могли викликати підозри.

Одного разу Гуго приїхав сюди з офіцером СС із почту Гейдріха; пін не попередив друзів, що привезе есесівця, і пошкодував про це, бо Інгрід, Курт і Егон, як і двоє інших чоловіків, що зібралися за столом, не змогли приховати страху.

Гуго згодом порадив Інгрід: «Якщо есесівець запросить вас до машини, будь-який есесівець, жартома попросіть його показати ордер на арешт; вони люблять, коли їх бояться, і в тому, як вів вам відповість, ви прочитаєте людину, її суть».

Сьогодні Гуго в особняку був сам. Він неуважно запропонував Інгрід кави.

Не дослухавши навіть її відмови, налив собі, двічі капнув на скатертину, що аж похрускувала від крохмалю, й промовив:

— Через декілька днів почнеться війна з Росією.

— Цього не може бути…

— Вам треба завтра виїхати до Кракова. Вас попросять про це в редакції. Тема: піклування націонал-соціалізму про дітей — жертв війни; у Кракові відкрито притулок для осиротілих українських дітей. Зустрінетесь там з одним чоловіком. Вищий від середнього зросту, в сірому костюмі, із значком члена НСДАП у петлиці. — І Гуго розгорнув альбом з фотографіями Кракова, тицьнувши пальцем у міст через річку. — Тут. О восьмій годині вечора, біля першої лави праворуч. Цебто отут. — І він знову тицьнув пальцем у ледь помітну на фото лаву. — Чоловіка ви не знаєте. За легендою, ви Магда, учителька з Ростока. Домовитеся з ним про форми зв'язку.

— На вас лиця немає, Гуго…

— А ви гадаєте, на вас воно є? — відповів Гуго жорстоко, навіть сердито, як здавалося жінці. —На кому зараз є лице? На кому?! Ми були стрижені під один гребінець з тридцять третього року, але то хоч були маски життя, блазнівські, нікчемні, які сміялись, а все-таки життя! Зараз на кожному з нас маска смерті! Пробачте, — урвав він себе. — Пробачте, Інгрід. Прошу, будьте обережні в Кракові: це прифронтова зона. І ще: скористайтеся з поради Герінга — «гнівайтесь, зберігаючи усмішку». Я не знаю людини, до якої ви їдете. Я не знаю, хто це. Розумієте? І через це дуже за вас хвилююся… Та перефарбуйте своє чорне волосся на біле — для провінції ви не еталон арійки… Зв'яжіться з Куртом Штраммом, він бував у Кракові до війни, ходив на лижах у Закопане…

— Я не можу з ним зв'язатися уже третій день, — відповіла Інгрід.

Гуго встав із стільця і, немов переламавшись, потягнувся до Інгрід: