Третя карта - Семенов Юлиан Семенович. Страница 33

Руські землі були розмежовані бар'єрами політичних кордонів. Але й потому довгий час і далі зберігалася єдина староруська народність, що пережила Київську Русь. І в Південно-Західній Русі, зокрема у галицьких землях, де почався процес формування української народності, зберігалася свідомість єдності спільного походження.

Минули чотири довгі століття після загарбання Польщею галицьких земель, перш аніж руські князі Острозькі та Вишневецькі покатоличились, бо православ'я, якому служили їхні предки, позбавляло їх за нових умов того становища, що, на їхню думку, вони повинні були мати. Серед них були й галицькі шляхтичі Шептицькі, які згодом вислужили собі за вірність дому Габсбургів титул австрійських графів.

Це знав Штірліц. Тож і Мельникові не завадило б про це знати, бо граф Андрій Шептицький, митрополит львівський, нащадок галицьких шляхтичів по батькові і поляк по матері (це старанно приховувалося, питання крові — особливе питання, тут зробити хибний крок не можна — тоді не виправиш!) відіграв особливу роль у житті «вождя» ОУН-М.

Коли ще молодому Мельникові, офіцерові колишньої австро-угорської армії, що осів після розгрому Габсбургів у Львові, де панував шалений дух «польської могутності», де легіонери колишнього соціаліста Пілсудського справляли бучні бенкети національної перемоги, треба було думати про шматок хліба, він вступив у зв'язок із своїми, цебто такими самими, як і він, колишніми офіцерами Віденської монархії. Мельник знав свою силу. Він умів організовувати справу, всебічно вивчаючи її, без поспіху залучав вірних людей, розставляючи їх до «ключів», але все те було раніше, за Гмбсбургів, а потім за гетьмана, а після гетьмана за Петлюри, а тепер усе скінчилося, і він виявився ніким. Саме тоді, в години лихоліття, Мельник увійшов до УВО — Української військової організації, створеної, як і ОУН, за допомогою Берліна. Та коли берлінські військово-політичні стратеги берегли ОУН як силу далекого прицілу, то до УВО ставились, як до шлюхи — використовували як хотіли, агентури не цінували, поспішали вижати максимум, одержати всі дані військового характеру про нову європейську державу, позначену «залізною особою» Пілсудського.

Саме УВО й доручила Мельникові, знаючи через «анкетників» Ярого його ділову вправність, створити резидентуру в Львові. Страх перед голодом змінився п'яною ситістю й розумінням свого падіння: стати агентом іншої держави, простіше кажучи — шпигуном, було попервах для полковника австрійської армії питанням серйозним.

Мельник зумів знайти людей, розставити їх у потрібних місцях, не квапився розпитувати, сім разів міряв, один раз одрізав, створив свою контррозвідку, що охороняла зв'язки резидентури, і лише після того почав гнати інформацію до Німеччини, розвіддані, які приголомшили військових у Берліні своєю точністю і ретельною аналітичністю. Постало питання про передачу Мельника до відділу, що займався створенням маріонеткових лідерів, але «засвітилася» зв'язкова, яка приїздила до Мельника з Мюнхена по шпигунську інформацію, — тут уже не до «лідерства»!

А Мельник був повірив, що життя вертається до нього. Він повірив у те, що з приниженням покінчено, що він довів свою потрібність практикою легкої й нецікавої для нього (через її знеособленість) розвіддіяльності. З ним поговорили люди Ярого, визначили для нього сектор роботи: організація бойових п'ятірок; пов'язана з терором пропагандистська робота; конспіративне прикриття націоналістичного руху по всій Польщі.

І того дня, коли він мав здати справи своєму помічникові, польська поліція провела арешти: Мельника застукали на гарячому. За ним, шпигуном Німеччини, який виказував за гроші військові таємниці, зачинилася скрипуча брама в'язниці.

Перші дні у камері Мельника опанувала глуха до всього і байдужа немічність. Тільки дурень міг утішати себе ілюзіями: однині й назавжди шлях угору закрито, а горою, звичайно, була для нього політика. Була австрійська армія — сходинка в політику, армія чужа, вона здавалася могутньою, але її тепер немає; була робота в УВО — сходинка в політику, ось вона рядом, постав тільки ногу — але ж ні, і це не вийшло, рухнула драбина. Усе. Кінець. Крах. Хто продав душу дияволові, той приречений на довгу загибель.

Мельник попросив у в'язничній бібліотеці євангеліє і поринув у читання — тільки в цьому він знаходив порятунок, тільки воно було точкою спокою у тій бурі, що нуртувала в його зовні тихій істоті.

Стискаючи в руках євангеліє, він вислухав вирок. З тим самим євангелієм, подарунком в'язничної адміністрації, він вийшов на волю. І дав йому тоді притулок, зробивши управителем своїх маєтків, граф Андрій Шептицький, митрополит Галичини.

— Історію визначає рух людських мас, захоплених тією ідеєю, що на певному етапі розвитку здобула перемогу над попередньою ідеєю. Питання особи, її ролі, з одного боку, і об'єктивного процесу розвитку — з другого, — питання складне, бо зовні саме особа формулює ту чи ту декларацію, яка потім стає життям станів, народів, держав. Здавалося б, саме особа оголошує війну, декларує мир, дарує волю і виносить присуд. Проте слід визнати, що коли на тому чи тому відрізку історії події мали характер сугубо особистий, то, як правило, ці події були скороминучі, хоча й особливо криваві, зловісні.

Граф Андрій Шептицький волів нав'язати історії свою ідею, і це не могло не привести до крові, бо логічні побудови, створені у тиші монастирського (банківського, військового, поліцейського) кабінету, завжди грішать надміром владолюбства і деякого самозахоплення.

Доля українського народу, його майбутнє були для Шептицького абстрактним поняттям. Його ідея зводилася до того, щоб зробити народ, цілий народ, якимось зразком наверненого до чужої віри народу, який нею живе. На відміну од інших пастирів Шептицький допускав можливість колаборації з іноземною силою в ім'я торжества цієї своєї ідеї, більше того, в роки першої світової війни був військовим шпигуном Відня — йому платили за інформацію. У глибоко захованій підоснові його вчинків лежала чисто мирська жадоба власництва, яке самоутверджувалося. Цс власництво, що його піхто не викорчував, з роками пішло усередину, перевтілилося — уже визрівши — у те саме владолюбство, яке небезпечне взагалі, а надто у сьогоднішньому світі.

— Тільки талмудисти вважають дерзання, — говорив Шептицький під час першої розмови з Мельником, — гріховним. Першим дерзнув Христос, звертаючись до юрби. Він дерзав, бо знав, що його не зрозуміють, проженуть, викажуть. І тобі треба буде дерзати, Андрію. То тільки здається, що дерзання зовнішнє. Дерзання завжди акт внутрішній, акт, звернений супроти самого себе, проти невпевненості у своїх силах. Можна бути владикою на людях і приймати поклоніння юрби — це утішає. — Шептицький торкнув своїми прозорими, синюватими пальцями нерухомі ноги, безсило розкидані у кріслі-колясці. — Моє — це Він, твоє — вони. Знай: юрба не прощає вагань. Вони, цебто малі й безпорадні, — раби логіки, якої самі позбавлені, — може, через те й дотримуються її. Вони раби вічних величин і понять, саме тому свята церква, знаючи всю правду про інквізицію, зберігає про цей період своєї історії мовчання й по цей день, не піддаючись спокусі відкинути те, що заплямувало святість кров'ю безневинних жертв. Якщо свята церква визнає провину, то це послужить справі безвір'я, бо мільйони засумніваються в нашій істині: «Якщо раз було зло, то чого б воно не повторилося?» Ти зрозумів мене, Андрію? Хто і коли не докоряв би тобі судовою справою, хто б не звинуватив тебе у шпигунстві, пам’ятай: ти не був грішний, ти виявляв нашу віру так, як було можливо. У твоїх вчинках не було гріха: ти жив не власним інтересом.

— Але ж я жив таки власним інтересом, — ледве чутно заперечив Мельник. — Я жив тоді власним відчаєм, голодом, власною приреченістю.

— Ні, — впевнено відповів Шептицький. — Не вважай, що вериги — неодмінний атрибут святої церкви. Ми пестимося, але ми не хочемо нав'язати людям довічну схиму. Ти жив, як жив, але ти віддав себе не дияволові, а другові. Так, так, Андрію, другові. Бо ворог ворога — твій друг. Іди працюй, відпочивай, знайди себе, ти ще відродишся.