Іспанський варіант - Семенов Юлиан Семенович. Страница 22
Дізнавшись про ці радіограми, Штірліц сів у машину, на якій завжди їздив Хаген, і помчав у місто. Він пригальмував у провулку, не доїжджаючи одного кварталу до будинку, де Пальма наймав поверх. Він пройшов до нього дворами й натиснув на кнопку дзвінка. Штірліц розумів, як він ризикує: адже Лерст міг уже виставити зовнішнє спостереження десь тут, поблизу.
Штірліц витяг з кишені крейду й намалював скрипковий ключ «головою» вниз. На хвилинку він затримався, ніби відчув на своїй спині десятки холодних поглядів з гестапівської засади. Потім рвучко обернувся й попрямував до консьєржа.
— Де Пальма? — спитав він старого. — Давно сеньйор не приходив?
— Сеньйор був з сеньйоритою вдень, а потім вони поїхали. Сеньйор тепер рідко ночує вдома, в нього така прекрасна руда сеньйорита…
— Якщо сеньйор прийде, подзвоніть мені, будь ласка, зразу ж ось по цьому номеру.
І Штірліц, написавши номер телефону лівою рукою, правою рукою ткнув старому п'ять песет.
«Лерсту. Завербований мною консьєрж будинку, де проживає Пальма, сповістив, що на дверях його квартири з'явився дивний знак. Я виїхав на місце — на дверях квартири справді був намальований скрипковий ключ. Це свідчить про те, що найближчими днями слід чекати його контактів з якоюсь невідомою нам особою. Штірліц»
Він розрахував усе точно, але в шаховій партії завжди нелегко передбачити хід противника. Штірліц зважив усе, він думав, що або сьогодні він побачить Яна, або той сам помітить скрипковий ключ на своїх дверях і зрозуміє, що треба негайно тікати. Чи принаймні знайде можливість зв'язатися з ним.
Але вийшло все не так, як передбачав Штірліц, хоча цією своєю доповідною запискою він вивів себе з-під будь-якої підозри, яка могла виникнути у відомстві Шелленберга, коли б Пальма зумів швидко виїхати з Іспанії.
Усе сталося б точно так, як задумав Штірліц, якби Пальма не зустрів Мері. Вона ждала його на тенісному корті. Він посадив її в машину, обняв, поцілував і усміхнувся:
— Тепер я вільний — надовго і всерйоз. А ти?
— Хай живе свобода! — відповіла Мері, і Ян засміявся і поцілував її в лоб
— Ти стала республіканкою. Це погано. У нас може бути тільки один лозунг: «Хай живе король!»
— Король і свобода — для мене поняття неподільні.
— Пробач, моя люба, я забув, що ти конспіратор.
— А я завжди пам'ятаю, що ти фашист.
Пальма пригальмував машину й сказав:
— Зайдемо до мене, я передягнусь, а то незручно ввечері ходити в брудній куртці.
— Ти мені подобаєшся в брудній куртці, в чистому фраку і просто в плавках.
— Значить, ми з тобою нікуди не підемо сьогодні?
— З яких пір ти став міняти костюм перед тим, як піти в тутешній кабак?
— Як завжди, твоя правда, — згодився Пальма.
І він увімкнув першу швидкість, машина рвонула з місця, і він не побачив того знаку тривоги, який змусив би його насамперед спалити шифрувальну таблицю, що лежала в задній кишені штанів…
Бургос, 1938, 6 серпня, 19 год. 40 хв.
— Пальма, мені набридло слухати вашу брехню, — сказав Штірліц, вимкнувши світло настільної лампи, спрямованої в обличчя Яна. — А вам, Хаген?
— Мені теж. Мабуть, ця брехня набридла і самому Пальмі…
— Який прогрес у наших стосунках: Хаген став говорити про мене, як вихована людина, — зауважив Ян.
— Між іншим, Хаген один з найвихованіших людей, і я радив би вам, Пальма, коли вас поселять у Берліні, не акцентувати уваги наших керівників на тому досадному інциденті, який мав місце.
— Інцидент — це що? — спитав Пальма. — Це коли б'ють по фізіономії?
— Ні, справді латиші — велика нація, — посміхнувся Штірліц, — навіть під шибеницею не втрачають почуття гумору.
— Під шибеницею втратить, — сказав Хаген, — він думає, що все це іграшки. А це не іграшки.
— Це далеко не іграшки, — підтвердив Штірліц. — Мій друг каже правду, Ян. Я не знаю, скільки ви ще пробудете тут, але хочу вам дати добру пораду на майбутнє: починайте говорити… Якщо вам хочеться жити — ви станете співробітничати з нами… Іншого виходу немає. Ні у вас, ні, головне, у нас.
— Ну, будь ласка, — здивувався Пальма. — Ви кричали на мене і тупали ногами, замість того щоб зразу внести ясну й розумну пропозицію. Я згодний, боже мій…
Штірліц заперечливо похитав головою:
— Це несерйозно. Хаген недарма питав вас так детально і про Відень, і про Берлін, і про покійного Уго Лерста. Ви ухилялися від прямої відповіді, ви — я вже прочитав запис ваших допитів — плели якусь наївну нісенітницю про своїх подруг, про кабаки і бари і ні разу не дали жодної правдивої відповіді. А зараз ви кажете мені «будь ласка». Хто з вами підтримує контакт? Які питання цікавили червоних? Яким чином і чому ви вбили нещасного Лерста?
— Я не вбивав нещасного Лерста, я не мав контактів з червоними, я не…
Різко задзвонив телефон. Штірліц підняв трубку і, відставивши трубку од вуха, діждався, поки замовкне пронизливий зумер.
— Треба буде сказати зв'язківцям, — зауважив він, — подбайте про це, Хаген. Такий сигнал, що полопаються барабанні перетинки, якщо зразу прикласти до вуха.
— Я скажу їм.
— Спасибі… Штірліц слухає!
Радист повідомив, що на ім'я штурмбанфюрера надійшла радіограма з Берліна. Штірліц і Хаген перезирнулися.
— Погляньте, — попросив Штірліц Хагена, — коли щось важливе — викличте мене.
Коли Хаген вийшов, Штірліц губами прошепотів:
— Якщо вони надіслали літак — готуйся на вечір, і не панікуй, коли мене довго не буде.
Ян кивнув і голосно сказав:
— Послухайте, Штірліц, у мене страшенно болить голова, слово честі. І потім ви мені відкрили так багато несподіваного, що все це треба обміркувати. Дозвольте мені полежати — я ж тільки-но після поранення…
— Я дуже шкодую, але доведеться посидіти тут, — відповів Штірліц. — Я хочу разом з вами згадати в деталях, що було вчора ввечері. Ви сиділи у Мері Пейдж в її номері. Чи не так?
— Я лежав у номері в Мері, якщо ви домагаєтесь точності…
(А Штірліц з Лерстом саме тоді йшли в супроводі трьох агентів гестапо й кількох франкістських «гвардія сівіль» по коридору: почався поголовний обшук англійців і американців з журналістського корпусу.
— Тут живе жінка? — спитав Штірліц портьє, який ішов поряд, коли вони спинилися біля номера Мері.
— Так, сеньйор.
— А чи варто тривожити даму? — спитав один з «гвардії сівіль».
— У вас до неї нічого конкретного нема?
— А біс його знає, — буркнув Штірліц, — поки що нічого…
— Гаразд, ходімо далі, — сказав Лерст.
Хлопчик з ресторану з підносом, на якому стояли прибори на дві персони, хвацько промчав по коридору, зупинився біля Лерста й постукав у номер.
— Тут живуть двоє? — здивувався Лерст. — Хаген сказав, що тут одна жінка.
— У сеньйори в гостях сеньйор, — пояснив хлопчик, — той, у якого була прострелена голова на фронті).
… Хаген подзвонив Штірліцу від шифрувальників через п'ять хвилин.
— Літак по латиша вилітає з Берліна.
— Коли?
— Там не сказано коли. Сказано, що вилітає. І прибуде сюди завтра вранці, о дев'ятій нуль-нуль. Літак номер 259. Під командуванням обер-лейтенанта СС Грілля.
— Рудольфа Грілля?
— Там немає імені.
— А ви хіба не знаєте Рудді?
— Ні.
— Дивно. Він же водить наші спецлітаки…
— Я ніколи не літав не спецлітаках.
— Ще літатимете. Ну, поспішайте сюди. Я передам вам нашого гостя, він не для моїх нервів…
— Ага! — засміявся Хаген. — А ви ще мене лаяли…
— Я вас не лаяв, а робив зауваження по службі.
— Пробачте, штурмбанфюрер…
Штірліц поклав трубку і прошепотів дуже стомлено:
— Влаштуй йому концерт. Він зараз тебе боятиметься. І постарайся поспати — думаю, цієї ночі у нас буде багато клопоту…