Спаситель - Несбьо Ю. Страница 3

Він підвівся й підійшов до дверей. Негучно скрипнули гальма. Дезодорант та сеча. Й свобода. Котру все-таки не уявиш як запах. Двері розійшлися.

Харрі вийшов на платформу, став, удихнув тепле затхле повітря, зиркнув на папірець, де записано адресу. Двері за спиною зачинилися, й легкий повів вітру засвідчив, що потяг рушив далі. Харрі крокував до виходу. На рекламному плакаті над ескалатором повідомляли, що є засоби, якими можна запобігти простуді. Ніби відповідаючи, він почав кашляти й подумав: «Дідька лисого!» Встромив руку у глибоку кишеню шерстяного пальта, намацав під пляшечкою цигарки та кілька молочних пастилок.

Із цигаркою в зубах він проминув скляні двері, лишивши за спиною неприродну теплінь ослівського метро, й зійшов сходами у цілком природний для Осло мороз, у грудневу пітьму. Машинально зігнувся. Егерторг. Маленький відкритий майдан, перехрестя пішохідних вулиць у самісінькому серці столиці, якщо за цієї пори року вона взагалі мала те серце. Торговельні ятки, попри те, що сьогодні неділя, розчи­нені, адже до Різдва лишилось безмаль два тижні, тож майдан кишів людом, що снував у жовтих віконних просвітах невигадливих чотириповерхових крамничок, що оперізували майдан. Зауваживши пакунки з подарунками, він нагадав собі, що треба придбати який-небудь подарунок для Б’ярне Мьоллера, адже завтра у нього останній робочий день у По­ліцейському управлінні. Багаторічний начальник і найпалкіший заступник Харрі у поліції нарешті втілив у життя свій план відступу й з наступного тижня обійме посаду так званого слідчого у надважливих справах у Поліцейському управлінні в Бергені. По суті, це означало, що відтепер до самої пенсії він має змогу робити, що заманеться. Але ж Берген? Дощ та сирі, холодні гори. Мьоллер навіть родом не звідти. Харрі завжди дуже прихильно ставився до Б’ярне Мьоллера, хоча не завжди його розумів.

Його повагом проминув якийсь чолов’яга з голови до п’ят у надимній куртці та штанях, мов астронавт, випускаючи з округлих рожевих щік морозяну пару. Згорблені спини й стримані зимові вирази облич. Біля стіни годинникарні Харрі зауважив бліду жінку у тонкій шкіряній куртці з діркою на лікті, що тупцялася, сподіваючись знайти дилера. Жебрак, довговолосий, неголений, але цілком пристойно вдягнений у теплі й модні молодіжні лахи, сидів на газоні у позі йога, прихилившись до ліхтарного стовпа, нахиливши голову ніби у медитації, поряд стояв картонний стаканчик з-під капучіно. Цього року Харрі зауважував щодень більше жебраків, дивуючись, наскільки вони подібні один до одного. Навіть картонні стаканчики однаковісінькі, ніби таємний знак якийсь. Можливо, це інопланетяни нишком захоплюють його місто, його вулиці. А що, коли так? Та на здоров’я!

Харрі увійшов у годинникарню.

— Чи можете полагодити? — спитав він молодика за прилавком, простягаючи йому дідівського годинника, дідівського у повному сенсі слова. Харрі отримав його ще дитиною в Ондалснесі того дня, коли ховали маму. Спочатку навіть зля­кався, але дід заспокоїв його, сказавши, що годинника передають з рук у руки й що колись він теж мусить його пе­редати. «Поки не пізно».

Він геть-чисто про нього забув аж до цієї осені, коли Олег був у нього на гостині на Софієсгате і, шукаючи ігрову приставку, знайшов у шухляді в столі срібний хронометр. Дев’я­ти­річний хлопчина, котрий вже давно обійшов його у їхній улюбленій грі, себто у трохи старомодному «Тетрісі», враз забув про змагання, яке так захоплено передчував, й захопився годинником — крутив, трусив, намагаючись змусити його піти.

— Він зламаний, — мовив Харрі.

— Дурниці, — відповів Олег. — Усе можна полагодити.

Глибоко у душі Харрі сподівався, що так воно і є, але часом його зборювали сумніви. Хай там як, а він вагався, чи по­знайомити Олега з творчістю гурту «Юкке та валентинки», а саме з їхнім альбомом «Усе можна полагодити». Але добряче поміркувавши, дійшов висновку, що мати хлопчика, Ракель, навряд чи оцінить зв’язок: її колишній коханець-алкоголік дає синові послухати пісні про п’янство, які написав та виконав покійний наркоша.

— Чи можна полагодити? — спитав він молодика за прилавком.

Меткі та вмілі пальці вмить розкрили механізм.

— А чи варт?

— Тобто?

— У антиквара можна придбати кращий та ще й справний, і коштуватиме він дешевше, ніж полагодити цей.

— Але ви все ж таки спробуйте.

— Гаразд. — Молодик уже взявся роздивлятися механізм і ніби був цілком задоволений рішенням клієнта. — Приходьте у середу.

Вийшовши надвір, Харрі почув кволий звук гітарної струни, що лунав із підсилювача. Стало гучніше, коли гітарист, парубок, на обличчі якого ледь засіялося, у рукавичках без пальців підкрутив один з кілочків настройки. Незабаром на майдані Егерторг, саме тут, відбудеться передріздвяний концерт на користь Армії спасіння за участі відомих артистів. Люд вже потроху збирався навколо гурту музикантів, що поставали посеред майдану за різдвяним горням Армії спа­сіння, яке висіло на тринозі.

— Це ти?

Харрі озирнувся. Жіночка, ота, з поглядом наркоманки.

— Це ж ти, так? Замість Снупі? Мені конче потрібна доза, я...

— Даруй, — відповів Харрі, — помилилась адресою.

Вона витріщилась на нього. Похиливши голову набік, примружила очі, ніби угадуючи, чи не кпинить він з неї.

— Але ж я бачила тебе раніше!

— Я з поліції.

Вона осіклася. Харрі зітхнув. Добирала вона загальмовано, слова ніби пробивалися околясом випалених нервових волокон та зруйнованих синопсів. Але нарешті в очах тьмяно проблиснула ненависть, на яку Харрі чекав.

— Лягавий?

— Ми наче з вами умовилися, що ви лишаєтеся на Платі, га? — Харрі дивився повз неї, на вокаліста.

— Еге, — пробубоніла жіночка, ставши просто перед Хар­рі. — Ти ж не з нарковідділу. Тебе по ящику показували, ти вбив того...

— Відділ розслідування убивств. — Харрі легенько схопив її за лікоть. — Те, що шукаєш, знайдеш на Платі. Не змушуй мене пхатися з тобою у відділок.

— Не можна мені туди. — Вона висмикнула руку.

Харрі вже жалкував, що сплутався з нею, почав відхрещуватися.

— Принаймні пообіцяй, що не купуватимеш тут. І я піду. Згода?

Вона знову схилила голову до плеча. Тонкі знекровлені губи смикнулися, ніби вона зауважила в обставинах щось кумедне.

— А сказати тобі, чому я не можу піти на Плату?

Харрі мовчав, чекаючи на пояснення.

— Хлопчина мій там, ось чому.

Харрі відчув, як під груди підступив клубок.

— Не хочу, щоб він бачив мене у такому стані, второпав, лягавий?

Харрі, дивлячись на її норовливе обличчя, метикував, як відповісти.

— Щасливого Різдва! — кинула вона відвертаючись.

Харрі жбурнув цигарку в кучугуру коричневого снігу й пішов геть. Скоріше б покінчити з цією справою. Він уникав по­глядом зустрічних перехожих, й вони теж не дивились на нього, уп’ялися очима у крижану скоринку під ногами, ніби мали нечисту совість, ніби вони, громадяни найщедрішої на світі соціал-демократії, все-таки стидалися. «Хлопчина мій там, ось чому».

На Фреденсборгвейєн, неподалік Дайкманської бібліотеки, Харрі спинився. Ось вона, адреса, зазначена на конверті. Задер голову. Сірий з чорним фасад, нещодавно оштукатурений. Сира мрія любителя малювати графіті. У вікнах де-не-де вже порозвішували різдвяні прикраси — обриси на тлі м’яко­го жовтого світла, що збурювало думки про домашній затишок. «Можливо, саме так воно й є», — спало на думку Харрі. Понад силу, тому що по дванадцятьох роках на службі у поліції мимохіть заражаєшся презирством до людей, котре є не­від’ємним від цієї роботи. Але він пручався цьому, треба віддати йому належне.

Знайшовши дзвінок з потрібним прізвищем, Харрі міркував, як краще повести мову, поставити питання. Дарма. Досі відволікав її голос: «Не хочу, щоб він побачив мене у такому стані».

Він махнув рукою. Чи взагалі існує спосіб висловити неможливе?

Він натиснув великим пальцем на холодну кнопку, й десь у будинку задзеленчав дзвінок.

Капітан Юн Карлсен відпустив кнопку дзвінка, поставив долі важкі пластикові пакети, глянув угору, на фасад. Будинок ніби зазнав обстрілу легкої артилерії. Штукатурка у багатьох місцях обсипалася, вікна квартири, що знищила пожежа на другому поверсі, позабивані. Спочатку він проминув блакитний фредріксенівський будинок, мороз ніби висмоктав усі барви, зробивши фасади на Гаусманнс-гате однаковісінькими. Й лише зауваживши захоплений безхатченками будинок, на стіні котрого намальовано «Західний кордон», він збагнув, що проминув потрібну адресу. Тріщина на склі дверей скидалася на «V» на знак «Victory» — Перемоги.