Спаситель - Несбьо Ю. Страница 64

— Я не вірю у вашу розповідь, — нарешті мовила жінка.

— Гаразд. — Харрі підвівся. — Мені час іти.

— Стривайте! — рішуче зупинила його тендітна жінка, жестом наказуючи сісти. —Це не свідчить, що я очей не маю.

Харрі сів.

— Я бачу ненависть, — вела вона далі. — Й тугу. І чую спиртне. Про сина вірю. — Вона швидко всміхнулась. — Чого ви прагнете?

Харрі силкувався опанувати себе:

— Скільки це коштує? І як швидко буде виконано?

— Залежить від обставин, але фахівця, кращого за нашого, ви не знайдете. Ціна — від п’яти тисяч євро й поточні витрати на додачу.

— Чудово. На наступному тижні?

— Мабуть, замалий строк.

Жінка вагалася не більше частки секунди, але цього ви­стачило. Щоб він усе збагнув. І вона зрозуміла, що він збагнув. Голоси у радіо захлиналися від захвату, народ ревів, без­перечно, хтось поцілив у ворота.

— Чи ви не певні, що ваш фахівець спроможеться так скоро повернутися? — спитав Харрі.

Вона довго не зводила з нього очей:

— Ви досі служите у поліції, адже так?

Харрі кивнув:

— Інспектором в Осло.

У неї здригнувся м’яз коло очей.

— Але для вас я не загроза. Хорватія поза зоною моєї юрисдикції, і ніхто не знає, що я прилетів сюди. Ані хорватська поліція, ані моє безпосереднє начальство.

— То чого ж ви прагнете?

— Домовитись.

— Про що?

Вона нахилилася, збавивши гучність у приймачі.

— Про вашого фахівця та мою мішень.

— Що ви маєте на увазі?

— Обмін. Ваш фахівець в обмін на Юна Карлсена. Якщо він припинить гонитву за Юном Карлсеном, я дозволю йому піти.

Вона здійняла брову:

— У вас там сила-силенна людей проти однієї моєї людини, а ви злякалися, пане Хансене?

— Ми злякалися кровопролиття. Ваш фахівець уже вбив двох людей і порізав одного мого колегу.

— Але... — вона змовкла. — Неймовірно.

— Якщо ви не відкличете його, з’являться наступні трупи. Й одним з них стане він сам.

Вона заплющилась. І довго так просиділа. Потім зітхнула:

— Якщо він убив вашого колегу, ви мститиметеся. То як я маю вірити, що ви виконаєте свою частину угоди?

— Мене звати Харрі Холе. — Він поклав на стіл свій паспорт. — Якщо дізнаються, що я приїздив, не попередивши хорватську владу, дипломатичний скандал гарантовано. А я втрачу роботу.

Вона добула окуляри.

— Отже, ви готові особисто стати заручником. Скидається на те, що ви не обманюєте, пане... — Вона, нап’явши окуляри, прочитала у паспорті: — Харрі Холе.

— Ось про що я прагну домовитися з вами.

— Розумію. — Жінка хитнула головою. — А знаєте... — вона зняла окуляри. — Можливо, я погоджуся на обмін, який ви запропонували. Але що з того, коли я не в змозі відкликати його.

— Тобто?

— Я гадки не маю, де він.

Харрі пильно вгледівся у її обличчя. Побачив біль в очах. Почув, як тремтить голос.

— Отже, можемо поговорити про те, що є у вашому розпорядженні. Назвіть мені людину, яка замовила убивство.

— Ні.

— Якщо поліцейський помре... — Харрі добув з кишені світлину, поклав на стіл, — вашого кілера, радше за все, буде вбито. А скидатиметься на те, що поліцейський стріляв для самозахисту. Отак. Якщо я не стану на заваді. Розумієте? Чи це та людина?

— Шантажування на мене не діє, пане Холе.

— Завтра уранці я летітиму в Осло. На звороті світлини я напишу номер телефону. Зателефонуйте, якщо зміните свою думку.

Вона схопила світлину й поклала у сумку.

— Це ж ваш син? — швидко й тихо спитав Харрі.

Вона остовпіла.

— Чому ви так вважаєте?

— Я теж маю очі. Й теж бачу біль.

Вона й надалі так сиділа, схилившись над торбинкою.

— А ви, Холе? — Вона звела очі. — Чи ви не знайомі з тим поліцейським? Адже так легко відмовляєтесь мститися?

У роті Харрі все пересохло, власне дихання обпалювало йому рот.

— Так, — відповів, — я не знаю його.

Коли він супроводжував її поглядом, допоки вона не зник­ла з очей, зайшовши за ріг, йому вчулося, ніби прокукурікав півень.

У номері він осушив решту мініатюрних пляшечок, ще раз виблював, випив пива, знову виблював і, поглянувши на своє відображення у люстерку, ліфтом спустився у бар.

Розділ 23. Проти ночі на неділю, 20 грудня. Собаки

Він намагався міркувати, сидячи у темному контейнері. У гаманці поліцейського лежало дві тисячі вісімсот норвезьких крон, тож, якщо він правильно запам’ятав курс обміну, цих коштів стане на те, щоб попоїсти, купити нову куртку й квиток до Копенгагена.

Зараз він має лише одну проблему — набої.

Постріл на Гетеборггата був сьомим, останнім. Він навідався на Плату, розпитуючи, де дістати дев’ятиміліметрові набої, але у відповідь стрічав лише порожні погляди. Поза тим, якщо питати наосліп, можна натрапити на поліцейських агентів.

Він жбурнув на залізну долівку «Льяма-мінімакс», від яко­го наразі не було жодної користі. З посвідчення йому посміхався молодий поліцейський. Халворсен. Безперечно, вони зараз уже взяли Юна Карлсена у залізне кільце. Лишилась єдина можливість. Троянський кінь. І він знав, хто правитиме йому за коня. Харрі Холе. Софієсгате, 5, у довідковій службі сказали, що в Осло є лише один Харрі Холе. Він глянув на годинник. І завмер.

Знадвору залунали кроки.

Він сіпнувся, схопив однією рукою скельце, а іншою — пістолет і став збоку дверей. Двері ковзнули вбік. На тлі місь­ких вогнів проступила темна постать. Потім чужинець заліз всередину й, схрестивши ноги, всівся долі.

Він затамував подих. Нічого не відбувалося.

Потім зашипів сірник, освітлюючи частково обличчя за­гарбника. У руці разом із сірником він тримав ложку, іншою рукою тримав пакетик, надриваючи його зубами. Він упізнав хлопчину за джинсовою курткою і полегшено зітхнув, а парубок вмить закляк.

— Чи є тут хто? — Хлопчина вдивлявся у темряву, квапливо ховаючи пакетик у кишеню.

Він кахикнув, зробив крок назустріч хлопцеві, щоб вогник від сірника ледь освітив його.

— Remember me? [46]

Хлопчина злякано зиркнув на нього.

— Ми розмовляли біля вокзалу. Я дав тобі грошей. Ти ж Крістофер, адже так?

Крістофер витріщився.

— Is that you? [47] Іноземець, що дав мені п’ятсот крон? Бо­же! Авжеж, я впізнаю голос. Йой! — Крістофер упустив сірника додолу, він згас. У непроглядній темряві його голос залунав ближче: — Не проти розділити зі мною притулок, друже?

— Можеш ночувати сам. Я збирався йти.

Знов шваркнув сірник.

— Краще лишайся тут. Удвох тепліше. Я ось про це. — Він добув ложку, налляв у неї щось із пляшечки.

— Що то таке?

— Вода з аскорбіновою кислотою. — Крістофер, відкривши пакетик, висипав вміст у ложку. Потім спритно перехопив сірник іншою рукою.

— Вправно у тебе виходить, Крістофере. — Він дивився, як наркоман підставив сірник під ложку, добув з коробочки ще один, тримаючи його напоготові.

— На Платі мені дали прізвисько Тверда Рука.

— Зрозумів. Але я йду. От тільки поміняймося куртками, тоді ти, може, до ранку доживеш.

Крістофер глянув на свою благеньку джинсову куртку й на його товсту синю.

— Господи, чи ти серйозно?

— Цілком.

— Трясця, оце дякую. Але постривай, я спершу прийму дозу. Потримаєш сірника?

— Може, краще я шприц потримаю?

Крістофер зиркнув на нього косим оком:

— Може, я й жовторотик, але на таку наркоманську дешевку мене не купиш! Сірника тримай.

Він узяв сірник.

Порошок розчинився у воді, обернувшись на прозору ко­ричнювату рідину. Крістофер поклав у ложку шматочок вати.

— Це щоб відцідити усяку гидоту, — пояснив хлопчина, не чекаючи, поки його спитають, крізь вату висмоктав шприцом рідину, підніс шприц до руки. — Бачиш, шкіра чистісінька. Майже жодних слідів. І вени товсті, добрі. Чисто тобі цілина, як то кажуть. Але за кілька років вони стануть жовтими від гнійників, як у решти. Й ніхто вже не зватиме мене Твердою Рукою. Я свідомий цього й все одно не зупиняюсь. Дурня, га?