Спаситель - Несбьо Ю. Страница 79

Харрі нарізав хліба, знайшов сир, набрав у склянку води, а у чашку налив кави, з якої здіймалася пара, і, поставивши все на тацю, відніс у спальню.

Розтріпане чорне волосся розсипалось по подушці, дихання майже нечутно. Він поставив тацю на нічний столик коло ліжка й почав чекати.

Кавові пахощі поволі сповнювали кімнату.

Вона почала дихати нерівно. Трохи розплющила очі. Побачила його, потерла обличчя й потяглася сповільненими, ні­яковими рухами. Ніби реле умикалося: очі її засяяли чимраз яскравіше, на губах заграла посмішка.

— Доброго ранку, — мовив Харрі.

— Доброго ранку.

— Поснідаєш?

— Хм. — Вона так само всміхалася. — Хіба ти не будеш?

— Потерплю, поки що обійдуся оцим, якщо ти не проти. — Він добув цигарки.

— Ти багато палиш.

— Як завжди після зриву. Нікотин забиває потяг.

Вона пригубила кави.

— Хіба не парадокс?

— Ти про що?

— Що ти, людина, котра так боялася втратити свободу, став алкоголіком.

— Та-ак. — Він відчинив вікно, запалив і ліг поруч неї.

— Чи ти цього боїшся зі мною? — спитала вона, пригортаючись. — Що через мене станеш невільним? І тому... тому не прагнеш... кохатися зі мною?

— Ні, Мартіно. — Харрі затягнувся, скривився й понуро глянув на цигарку. — Через те, що тобі страшно.

Він зауважив, що дівчина заклякла.

— Мені страшно? — здивовано спитала вона.

— Так. Я б на твоєму місці теж боявся. Я взагалі ніколи не міг збагнути, як жінки наважуються розділяти ложе з людь­ми, котрі фізично уповні сильніші за них. — Він загасив ци­гарку у тарілці на нічному столикові. — Чоловіки ніколи б не наважилися на такий ризик.

— Чому ти вирішив, що я злякалася?

— Я відчуваю. Ти береш ініціативу, прагнеш командувати. Головно через те, що боїшся того, що може трапитися, коли дозволиш командувати мені. Зрозуміло. Але я не бажаю, щоб ти робила це, якщо тобі страшно.

— Але ти ж не можеш вирішувати, прагну я цього чи ні! — палко відповіла вона. — Навіть якщо мені лячно.

Харрі глянув на неї. Вона несподівано обійняла його, уткнув­шись обличчям йому в шию.

— Мабуть, ти гадаєш, що я чудна.

— Аж ніяк.

Вона міцно до нього пригорнулася.

— А що, як мені тепер завжди буде лячно? — прошепотіла вона. — Що, як я ніколи... — Вона замовкла.

Харрі чекав.

— Щось трапилось, — мовила вона. — Я не знаю що.

Харрі чекав.

— Тобто, звісно, знаю. Мене зґвалтували. Просто тут. Ба­гато років тому. Розтрощили на друзки.

Холодний воронячий крик з галявини порушив тишу.

— Ти хочеш...

— Ні, я не хочу про це говорити. Та й говорити нема про що. Стільки років минуло, я вже оговталась. Лише... — Вона знов притулилася до нього. — ...мені трохи лячно.

— Чи ти писала заяву?

— Ні. Забракло сміливості.

— Знаю, що це важко, та все-таки ти б мала заявити.

Вона посміхнулась:

— Так, я чула, що так має бути. Адже інша дівчина під загрозою, так?

— Це не жарти, Мартіно.

— Пробачте, татусю.

Харрі знизав плечима.

— Не знаю, чи злочини виправдовують себе, але напевне знаю, що вони повторюються.

— Бо це засіло у генах, адже так?

— Я достоту не знаю.

— Чи ти читав висновки аналізу усиновлень? Звідти ви­пливає, що всиновлені діти, батьки яких були злочинцями, які зростають у нормальних сім’ях серед решти дітей і які не знають про своє усиновлення, мають вищі шанси стати злочинцями, ніж решта дітей з родини. Тому, певно, ген злочинності таки існує.

— Так, я читав, — кивнув він. — Можливо, моделі поведінки дійсно успадковуються. Хоча я все-таки схильний до думки, що всі так чи інакше мають у собі схильність до вчинення злочину.

— Тож, на твою думку, ми всі — запрограмовані раби звичок? — Мартіна пальцем полоскотала Харрі під підбо­ріддям.

— Про мене, то ми все включаємо в одне надскладне обчислення — й жагу, і страх, і збудження, й жадобу, — все там. Але мозок — надзвичайна машина. Він повсякчас вираховує й майже ніколи не помиляється. Тому щоразу видає одні й ті самі відповіді.

Мартіна підвелася, обіпершись на лікті, й згори вниз гля­нула на Харрі:

— А що ж до моралі та свободи вибору?

— Вони теж є в умовах обчислювальної задачі.

— Отже, гадаєш, лиходій завжди...

— Ні. Тоді я б не мав змоги виконувати свою роботу.

Вона пальцем провела йому по чолі.

— Отже, люди таки можуть змінюватись?

— Принаймні я сподіваюсь. Що вони вчаться.

Вона притулилася чолом до його чола.

— То чого ж можна навчитися?

— Можна навчитися... — повів він, але замовк, бо Мартіна торкнулася губами до його губ, — ...не бути самотнім. Мож­на навчитись... — Кінчиком язика вона ковзнула зсередини по його нижній губі. — ...не боятися. Й можна...

— Навчитися цілуватися?

— Так. Але не тоді, коли дівчина щойно прокинулася й має на язиці бридкий білий наліт...

Вона ляснула його долонею по щоці, й сміх задзеленчав, ніби крижинки у склянці. Теплий язичок пірнув у його рот, вона накинула на нього ковдру, стягнула светр та футболку, пригорнулася до нього теплим від сну м’яким тілом. Харрі просунув руку під її сорочку, пройшовся долонею по спині, відчувши, як лопатки сіпнулися, а м’язи напружилися, а за мить розслабились знов, коли вона притулилася до нього.

Він поволі розстебнув їй сорочку й, дивлячись у вічі, провів холодною долонею по теплому животі, ребрах, ніжній шкірі, схопивши пальцями загтверділий сосок. Вона обдала його жаром подиху, зітхаючи, поцілувала ледь розтуленими губами. А коли опустила його руку вниз, до стегон, він зрозумів, що цього разу не зможе зупинитись. І не бажає.

— Дзеленчить, — мовила вона.

— Що?

— Мобільник у твоїй кишені, вібрує. — Вона засміялась. — Помацай...

— Даруй. — Харрі добув телефон з кишені, перегнувся через неї, поклав його на нічний столик. Боком, повернувши дисплей до себе. Спробував знехтувати, але не встиг, побачив, що телефонує Беата. — Хай йому... Хвильку.

Він сів, дивлячись в обличчя Мартіні, котра теж не зводила з нього очей, поки він слухав Беату. Обличчя було наче дзеркало. Обидва ніби пантоміму розігрували. Не бачачи себе, Харрі все одно бачив свій страх, біль, смирення, що відбивалися на обличчі дівчини.

— Що трапилось? — спитала вона, коли він поклав телефон.

— Він помер.

— Хто?

— Халворсен. Цієї ночі. Д ев’ять хвилин на третю ночі. Коли я стояв біля нужника.

Частина четверта. Милість

Розділ 29. Вівторок, 22 грудня. Командувач

Найкоротший день року. Але для інспектора Холе цей день, навіть ще не розпочавшись, виявився неймовірно довгим.

Почувши звістку про смерть Халворсена, він вийшов на вулицю. Глибоким снігом дістався лісової галявини, сів і по­чав спостерігати за тим, як розвиднюється день. Сподівався, що морозом вистудить, пом’якшить чи принаймні приглушить почуття. Невдовзі повернувся в будинок. Мартіна кинула на нього питальний погляд, але ані слова не промовила. Харрі, випивши кави, поцілував її у щоку й сів у машину. У люстро побачив, що Мартіна стоїть на ґанку, схрестивши руки на грудях, видаючись ще тендітнішою.

Харрі поїхав додому, прийняв душ, перевдягнувся, тричі передивився папери на журнальному столику й, зрештою, нічого не розуміючи, кинув цю справу. Вкотре від по­завчора кинув оком на зап’ясток, але годинника ж не було. Добув з нічного столика подарунок Мьоллера. Цокає. Добре, наразі прислужиться. Він поїхав в управління, поставив машину в гаражі поряд з «ауді» Хагена.

Сходячи східцями на сьомий поверх, він чув голоси, кроки, сміх. Але ледве двері відділу вбивств зачинилися за його спиною, все стихло, ніби звук повсюдно вимкнули. Працівник, що йшов назустріч, лише мовчки глянув на нього й, похитавши головою, попростував далі.

— Добридень, Харрі.

Він озирнувся. Туріль Лі. Здається, раніше вона не називала його на ім’я.