Привид - Несбьо Ю. Страница 4

І міська рада Осло, втомившись від цькування і в хвіст, і в гриву, прийшла до неминучого рішення: пора рятувати саму себе. Тобто загребти сміття під килим. Закрити Плату.

Чоловік у лляному костюмі помітив якогось молодика в червоно-білій футболці клубу «Арсенал». Він стояв на сходинках, а перед ним переминалися з ноги на ногу ще четверо. «Футболіст» смикав головою то ліворуч, то праворуч, мов курча. Решта чотири голови не рухалися, втупивши погляди у дилера в кольорах «Арсеналу», а той чекав, поки їх не збереться ціла група — шестеро чи семеро. Тоді він візьме гроші за замовлений товар і поведе їх туди, де зберігався дурман. А зберігався він або за рогом неподалік, або у дворі, де на дилера чекав його компаньйон. Принцип був простий: хлопець з наркотою ніколи не торкався грошей, а хлопець з грошима ніколи не торкався наркоти. Це утруднювало поліції збір доказів торгівлі наркотиками проти кожного з них. Але чоловік у лляному костюмі все одно здивувався, бо те, що він побачив, було повторенням старих методів, використовуваних іще у 80-х та 90-х роках минулого століття. Коли поліція кинула свої спроби спіймати товкачів наркоти на вулицях, ті полишили практикувати суворе дотримання перестрахувальної процедури і знову почали продавати дурман, як тільки збиралася необхідна група лохів: гроші в одній руці, наркота — в другій. Цікаво, а чи почала поліція знову арештовувати дилерів на вулицях?

Повз нього, натискаючи на педалі, проїхав чоловік у велосипедному вбранні: шолом, помаранчеві окуляри та яскрава куртка, яку надував зустрічний потік повітря. Під тугими шортами бугрилися м’язи, а велосипед явно був не з дешевих. Мабуть, саме тому цей чоловік і забрав велосипед із собою, коли, разом із рештою групи, пішов слідком за «футболістом» поза ріг споруди до її протилежного боку. Все стало по-новому. Все лишилося по-старому. Але наркоманів начебто поменшало.

Проститутки на розі вулиці Скіппергата звернулися до нього ламаною англійською: «Привіт, хлопче! Зачекай хвилинку, красунчику!» — але він тільки головою похитав. Здавалося, чутка про його доброчесність чи можливі фінансові труднощі ширилася швидше, аніж він ішов, бо дівчата, яких він зустрів далі, не виказали до нього ані найменшої цікавості. В його часи проститутки в Осло вдягалися у практичне вбрання: джинси та товсті куртки; було їх небагато й умови на ринку диктували вони, а не клієнти. Але зараз конкуренція явно посилилася, з’явилися короткі спідниці, високі підбори та сітчасті панчохи. Схоже, чорношкірі проститутки вже встиг­ли змерзнути. «Що ж вони робитимуть, коли зима настане?» — подумав він.

Чоловік у лляному костюмі заглибився в район Квадратурен, який колись був центром міста, а тепер перетворився на асфальтово-цегляну пустелю з адміністративними та офісними спорудами, призначеними для 250 тисяч службовців-мурах, котрі тікали додому після четвертої чи п’ятої вечора, віддаючи квартал на поталу нічним гризунам. Коли король Крістіан Четвертий побудував місто квадратними кварталами у відповідності до ідеалів строгого геометричного порядку, що панували в добу Ренесансу, зростання міського населення стримувалося пожежами. Згідно з легендою, кожної ночі високосного року тут можна було побачити охоплених полум’ям людей, що несамовито бігали поміж будинками, почути їхні жахливі верески і стати свідком того, як вони згоряють дотла. Але якщо на асфальті залишиться купка попелу, яку не встиг розвіяти вітер, то можна згребти її у жменю, і тоді ваш будинок уже ніколи не згорить. Через небезпеку пожеж Крістіан Четвертий побудував широкі вулиці — якщо судити за стандартами міської бідноти. На них були споруджені будинки, для будівництва яких використовувався не норвезький будівельний матеріал — цегла. Коли чоловік у лляному костюмі проходив попід одною з таких цегляних стін, він проминув розчинені двері бару. До курців, що стояли надворі довкола дверей, долітали оглушливі звуки іще одної варіації «Welcome to the jungle» групи «Guns and Roses». Цю варіацію, позбиткувавшись і над Слешом та Стредліном з «Guns and Roses», і над покійним Бобом Марлі, новітні виконавці перетворили на огидну подобу такого собі диско-регі. Він зупинився, наштовхнувшись на випростану руку.

— Прикурити даси?

На нього дивилася пишна цицьката жінка віком років десь під сорок. Між її яскраво-червоними губами звабливо погойдувалася цигарка.

Він здивовано вигнув брову і поглянув на її усміхнену подругу, яка стояла позаду неї з тліючою цигаркою. Цицьката краля помітила це і також розсміялася, ступивши убік, щоби зберегти рівновагу.

— Ну чому ти такий нетямущий, га? — мовила вона з ак­центом, схожим на сьорландський акцент кронпринцеси Метте-Маріт. Він уже колись чув, що на критому ринку є одна проститутка, котра розбагатіла завдяки тому, що виглядала, як кронпринцеса, розмовляла, як кронпринцеса, і вдягалася, як кронпринцеса. Чув він і про те, що до такси у п’ять тисяч крон за годину входив також і пластиковий скіпетр, яким клієнту дозволялося користуватися досить вільно.

Він рушив був далі, але рука жінки лягла йому на плече. Вона прихилилася до нього, дихнувши йому в обличчя червоним вином.

— Ти такий симпатичний мужчина. Може, все ж таки підеш зі мною... покурити?

Чоловік повернув до неї протилежний бік свого обличчя. Спотворений бік. Бік, що був, м’яко кажучи, не надто симпатичним. І відчув, як жінка мимовільно поморщилася і аж хитнулася, уздрівши слід, залишений гвіздком у ті часи, коли він перебував у Конго. Шрам тягнувся від рота до вуха, наче погано зашитий розрив.

Він пішов далі, а музика тим часом змінилася на композицію групи «Нірвана» «Come as you are». Але цього разу це був не рімейк, а оригінальна версія.

— Може, вам гашиш? — почувся голос з-під брами, але чоловік у лляному костюмі не зупинився і не обернувся.

— Чи, може, спід?

Він уже три роки був «чистий» і не збирався братися за старе.

— Віолін?

Борони Боже!

Попереду нього якийсь молодик зупинився побіля двох товкачів і, заговоривши з ними, почав їм щось показувати. Коли він наблизився, молодик підвів погляд і прикипів до нього чіпкими сірими очима. «Це — очі полісмена», — подумав прибулець і, нагнувши голову, перетнув вулицю. Утім, мабуть, даремно він так перелякався: навряд чи такий молодий полісмен його знав.

А ось і готель, вірніше — звичайнісінька нічліжка. «Леон» називається.

На цьому боці вулиці було майже безлюдно. А на протилежному, під ліхтарем, він помітив торговця наркотою верхи на велосипеді. Він стояв з іще одним велосипедистом, також вдягненим у професійне велосипедне вбрання, і допомагав йому вколотися в шию.

Чоловік у лляному костюмі несхвально похитав головою й уставився поглядом у фасад будівлі, перед якою він зупи­нився.

На ній виднілася та сама вивіска, причеплена поміж третім і горішнім поверхами: «Чотириста крон за ніч»! Все стало новим. Все залишилося таким, як і було.

Портьє в готелі «Леон» був новий. Молодий хлопець привітав чоловіка в лляному костюмі напрочуд ввічливою по­смішкою з дивовижною — як для «Леона» — відсутністю нещирості. Без тіні іронії сказавши «Ласкаво просимо», юнак попросив його пред’явити паспорт. Чоловік вирішив, що його знову прийняли за іноземця через засмагле обличчя та лляний костюм, і передав портьє свій червоний норвезький паспорт. Паспорт був потертий і повний штампів. Явно не від доброго життя було тих штампів так багато.

— Усе гаразд, — сказав портьє, повертаючи документ. Потім поклав на полицю бланк і подав ручку. — Достатньо заповнити підкреслені розділи.

«Бланк у готелі “Леон”?» — здивовано подумав чоловік. Мабуть, щось таки тут змінилося. Він взяв ручку і помітив, як портьє прискіпливо придивляється до його середнього пальця. До того пальця, який колись був найдовшим, допоки його не відрізали в одному будинку на пагорбі Гольменколлен. Тепер на місці кінцевого суглоба виднівся матовий сіро-блакитний протез, змайстрований з титану. З того протеза толку було мало, але він забезпечував необхідну рівновагу сусіднім пальцям, коли треба було за щось вхопитися, до того ж він не заважав, бо був надто короткий. Єдиною вадою було те, що йому доводилося вдаватися до безкінечних пояснень при проходженні контролю в аеропортах.