Привид - Несбьо Ю. Страница 57

— Прикро було чути про хлопця, — сказав Бельман.

— Про якого?

— Та про обох.

— Гм.

— А знаєш що? Я одного разу бачив Густо Ганссена. Він приходив сюди.

— Сюди?

— Так. Навдивовижу привабливий хлопець. З тих, хто... — Бельман замовк, підшукуючи потрібні слова. Але так і не знайшов. — Ти ж був закоханий в Елвіса Преслі, коли був малим хлопцем? Трапляється, що чоловік захоплюється іншим чоловіком, як кажуть американці.

— Та як сказати, — мовив Харрі, витягуючи пачку цигарок. — Мабуть, що ні.

Він міг присягнутися, що в цю мить побачив, як білі пігментні плями Бельмана спалахнули червоним.

— Той хлопець мав таке привабливе обличчя. І харизму.

— А що йому тут треба було?

— Поговорити з якимсь полісменом. Мені того дня допомагала група моїх колег. Коли живеш на одну зарплату поліцейського, то майже все доводиться робити самому, ти ж знаєш.

— А з ким він розмовляв?

— З ким? — Бельман поглянув на Харрі, але його очі зосередилися десь-інде, на чомусь, що він колись бачив. — Не пам’ятаю. Ці бовдури-наркомани завжди готові «закласти» кого завгодно, якщо отримають за це тисячу крон на новий укол. Добраніч, Харрі.

Харрі йшов районом Квадратурен. Поперед нього на вулиці біля чорної проститутки зупинився жилий автофургон. Двері фургона розчинилися, і з нього вискочили три хлопці віком не старше двадцяти років. Один знімав на камеру, а другий звернувся до жінки. Вона похитала головою. Мабуть, не захотіла зніматися у фільмі про груповий секс, який потім з’явиться в Інтернеті на YouPorn. Бо там, звідки вона приїхала, також є Інтернет. Сім’я, родичі. Мабуть, вони думали, що гроші, які ця жінка відсилає додому, вона заробила, працюючи офіціант­кою. А може, вони нічого не думали, а просто воліли не питати. Коли Харрі підійшов ближче, один з хлопців сплюнув на асфальт і сказав верескливим п’яним голосом, що зривався на фальцет: «Ти, дешева чорна дупа!»

Харрі зустрівся очима із втомленим поглядом жінки. Вони кивнули одне одному так, наче вже колись зустрічалися. Двоє інших хлопців помітили Харрі і випрямилися. Великі вгодовані хлопці. Щоки наче яблука, біцепси, накачані в тренажерному залі, може, не менше року займалися кік-боксингом або карате.

— Добрий вечір, люди добрі, — посміхнувся Харрі не зупиняючись.

А коли він пройшов трохи далі, то почув, як гепнули, зачинившись, двері автофургона і заревів двигун.

Знову почулася та сама мелодія: «Come as you are» — «Приходь таким, як ти є». Запрошення.

Харрі уповільнив крок. Лише на мить.

А потім знову пришвидшив ходу і пішов, жодного разу не озирнувшись.

Наступного ранку Харрі прокинувся від дзвінків свого мобільного. Він сів у ліжку, примружився на світло, що линуло крізь вікно без штори, і, простягнувши руку до піджака, що висів на спинці крісла, нишпорив там доти, поки не знайшов телефон.

— Слухаю.

— Це — Ракель. — Від захвату їй аж дух перехоплювало. — Олега випустили, Харрі! Він вільний!

25

Осяяний ранковим світлом, Харрі стояв посеред готельного номера. Окрім телефону, яким він прикривав своє ліве вухо, він був голий. У кімнаті по той бік двору сиділа жінка і дивилася на нього заспаними очима, схиливши голову набік і повільно жуючи шматок хліба.

— Гансу Крістіану не повідомили про це, аж поки він не з’явився на роботі п’ятнадцять хвилин тому, — пояснила Ракель. — Олега випустили під вечір учора. Бо у вбивстві Густо Ганссена зізнався хтось інший. Хіба ж це не фантастика, Харрі?

«І дійсно, — подумав Харрі. — Справді фантастично. І прос­то не-ймо-вір-но».

— А хто зізнався у його вбивстві?

— Хтось на ім’я Кріс Редді на прізвисько Адідас. Наркоман. Він застрелив Густо, бо був винен йому багато грошей за амфетаміни.

— А де Олег зараз?

— Ми не знаємо. Бо нам щойно сказали.

— Добряче подумай, Ракель! Де він може бути?! — Голос Харрі прозвучав навіть суворіше, аніж він хотів.

— Що... А в чім, власне, справа?

— У зізнанні. У зізнанні справа, Ракель.

— А що не так із зізнанням?

— Не розумієш? Оте зізнання Адідаса — це фальсифі­кація!

— Ні, ні, ні! Ганс Крістіан каже, що воно дуже детальне й надзвичайно достовірне. Саме тому Олега й випустили.

— Той Адідас каже, що вбив Густо через те, що заборгував йому гроші. Значить, він цинічний, холодний як крига убивець. Хіба в нього можуть виникнути докори сумління, які змусять його зізнатися?!

— Але коли він дізнався, що за це вбивство можуть засудити безневинного хлопця...

— Про що ти кажеш! У кінченого наркомана на думці од­не: піймати кайф. У його голові вже не лишається місця для совісті, повір мені. Цей Адідас так несамовито прагне вколотися чи нанюхатися, що запросто зізнається у вбивстві, а потім забере своє зізнання назад — коли головного підозрюваного випустять. Ти що, не бачиш тут хитрого розрахунку? Якщо кіт не може дістатися до пташки, яка сидить у клітці, то...

— Припини! — закричала Ракель і розридалася.

Та Харрі не припинив.

— ...то треба пташку випустити з клітки.

Він почув, як вона плаче. Здогадався, що сказав те, про що вона підсвідомо здогадувалася сама.

— Скажи що-небудь, щоби мене заспокоїти, Харрі.

Він не відповів.

— Я більше не можу перебувати в стані страху, я не хочу, щоби мене знову лякали, — прошепотіла вона.

Харрі увібрав повні легені повітря.

— Нам вдавалося впоратися з проблемами й раніше, впораємося й цього разу.

Харрі вимкнув телефон. І тут його знову вразила та сама думка: він став довершеним брехуном.

Жінка у вікні напроти ліниво помахала йому трьома пальцями.

Харрі потер рукою обличчя.

Тепер найголовніше — хто перший знайде Олега: вони чи він.

Думай.

Олега випустили учора під вечір, десь в Естланді. Випустили з тюрми наркомана із залежністю до віоліну. Якщо він не має заначки, то спробує дістатися найкоротшим шляхом до Плати в Осло. До квартири на вулиці Гаусманнс-гате він потрапити не зможе, бо місце злочину й досі опечатане й замкнене. Де ж він тоді спатиме — без грошей та без друзів? На Уртегата? Ні. Олег знав, що там його помітять і підуть чутки.

Залишалося одне місце, де міг бути Олег.

Харрі зиркнув на годинника. Було вкрай важливо дістатися туди, коли ще й пташки не заспівають.

На стадіоні було безлюдно, як і тоді, коли він востаннє був на «Валле Говін». Перше, що побачив Харрі, коли звернув до роздягалень, це що одна з шибок на рівні вулиці була розбита. Він зазирнув усередину. Долівка була всіяна друзками розбитого скла. Тож він швидко підійшов до дверей, відімкнув їх ключем, який він тримав при собі, й увійшов.

І потрапив під товарний поїзд.

Харрі лежав, хапаючи ротом повітря й борсаючись, а до підлоги його придавило щось важке. Щось смердюче, мокре й несамовите. Харрі крутнувся, намагаючись вирватися з хватки. Придушуючи в собі інстинктивне бажання завдати удару у відповідь, він натомість вхопив передпліччя нападника, потім руку — і загнув їх назад. Важко піднявся на коліна, притискаючи обличчя нападника до підлоги.

— Ой, боляче! Відпусти, суко!

— Це я. Олеже, це — Харрі.

Він відпустив Олега, підняв його і кинув на лаву роздя­гальні.

Хлопець мав жахливий вигляд. Блідий, худючий, з виряченими очима. Від нього смерділо якоюсь незрозумілою сумішшю медикаментів та екскрементів. Але він не був під кайфом.

— Мені здалося... — почав був Олег.

— Тобі здалося, що я — це вони.

Олег закрив обличчя руками.

— Ходімо надвір, — сказав Харрі.

Вони сіли на трибуні стадіону. А на потрісканий бетонний настил падало бліде вранішнє світло. Харрі пригадалося, як він колись не раз тут сидів, спостерігаючи, як тренується на ковзанах Олег, слухаючи, як леза ковзанів ріжуть лід, і дивлячись на віддзеркалення прожекторів у спочатку синьо-зеленій, а під кінець тренування — сніжно-білій поверхні льоду.

Вони сиділи поруч так близько, наче на трибунах була тиснява.