Леопард - Несбьо Ю. Страница 106

— Це було під зливом. Як ти думаєш, що це може бути?

Бйорн узяв металеві шматочки й став їх пильно роздивлятися.

— Ага! — вигукнув Харрі. — А це що таке?

— Ти про що?

— Та про газету. Поглянь, це ж про прес-конференцію, коли ми розповідали про Іску Пеллер.

Бйорн Гольм побачив на фото Бельмана, яке показалося, коли він відірвав першу шпальту.

— Трясця, а й справді.

— Газеті усього кілька днів. Хтось навідувався сюди нещодавно.

— Дійсно.

— Може, на першій шпальті є відбиток. — Харрі зазирнув у пічку, де саме загорілася сторінка.

— Даруй, — засмучено мовив Бйорн. — Але я можу перевірити решту сторінок...

— Гаразд. До речі, мене зацікавили дрова.

— Он як?

— Атож, бо на три кілометри довкола немає жодного дерева. Мабуть, у нього десь у сховку чималенький стос дров. Перевір газету, а я піду прогуляюся.

Мікаель Бельман дивився на Сигурда Олтмана. Його холодний погляд був йому не до вподоби. Як і кістляве тіло, щелепи, яким тісно було в роті, різкі рухи і неоковирна шепелявість. Але йому й не потрібно, щоб Сигурд Олтман був йому симпатичний, не потрібно бачити в ньому свого доброчинця й рятівника. Бо кожне слово, яке вимовляв Олтман, наближало Бельмана до перемоги.

— Гадаю, ви читали рапорт Харрі Холе, у якому викладено імовірний розвиток подій? — спитав Олтман.

— Ви маєте на увазі рапорт ленсмана Ская? — уточнив Бельман. — Себто версію Ская?

Олтман криво посміхнувся:

— Нехай і так, якщо хочете. Історія, яку описав Харрі, дивовижно точна. Але проблема в тому, що там є всього один неспростовний доказ. Себто мої відбитки у помешканні Лейке. Гаразд, скажімо, я там був. Я навідувався, щоб потеревенити про старі добрі часи.

Бельман знизав плечима:

— Гадаєте, присяжні в це повірять?

— Мені більше до вподоби думка, що я викликаю довіру. Але... — Губи Олтмана розтяглися у кривій посмішці, оголивши ясна. — Але ж... я ніколи не постану перед судом, чи не так?

Харрі знайшов стос дров, накритий зеленим брезентом. Схований під виступом скелі. У пенькові стирчала сокира. Харрі, роззирнувшись, копнув сніг. Здається, нічого вартого уваги. Але черевик на щось наткнувся. Біла порожня пласмасова котушка. Харрі нахилився. Збоку була етикетка. Десять метрів марлевого бинта. Як він сюди потрапив?

Харрі, схиливши голову набік, пильно роздивлявся стос дров. Щось чорне, встромлене в дерево. Ніж. Руків’я. Жовте. Гладеньке. Звідки взявся ніж? Звісно, причин безмір, але...

Він поклав на поліно обрубок середнього пальця на лівій руці, відігнувши решту пальців.

Обережно, лише двома пальцями, витягнув ножа, схопивши за самісінький краєчок руків’я. Лезо гостре як бритва. А на ньому рештки того, що він ретельно шукав, — така вже у нього професія. А потому кинувся назад, як лось, утопаючи у глибокому снігу.

Бйорн Гольм одвів очі від комп’ютера, коли Харрі влетів у кімнату.

— Ще додалось відбитків Тоні Лейке, — зітхнув він.

— Тут на лезі ножа є кров, — мовив Харрі засапав­шись. — Перевір руків’я, пошукай відбитки.

Бйорн бережно узяв ножа. Посипав лискуче жовте руків’я чорним порошком і обережно дмухнув.

— Маємо лише одненький відбиток, зате пречудовий, — сказав він. — Може, тут є й клітини епітелію...

— Yess! — вигукнув Харрі.

— А в чому річ?

— Той, хто залишив цей відбиток, відрубав пальця Тоні Лейке!

— Он як! А чому ти...

— На колоді є кров. Там лежав напоготові марлевий бинт, щоб перев’язати рану. Гадаю, я вже бачив цей ніж раніше. На зернистому знімкові з Аделе Ветлесен.

Бйорн Гольм тихо свиснув, притиснув дактилоскопічну плівку до руків’я, щоб закріпити порошок. А потім приклав плівку до сканера.

— Сигурде Олтмане, може, ти й добув собі гарного адвоката, який тебе відмаже, пояснивши, яким робом твої відбитки опинились на столі у Тоні Лейке, — шепотів Харрі, поки Бйорн клацав кнопкою пошуку й вони разом стежили за синьою смужкою, що повзла горизонтальним прямокутником. — Але не від відбитка на цьому руків’ї...

— Готово! Знайдено один збіг!

Бйорн Гольм натиснув «показати».

Харрі витріщився на ім’я, що вискочило на екрані.

— Ти вважаєш, що це відбиток людини, яка відрубала палець Тоні Лейке? — спитав Гольм.

Розділ 78. Угода

— Тож коли я побачив, як Аделе та Тоні злягаються, мов собаки, перед нужником, все знову повернулося. Усе, а я гадав, що воно поховане. Але насправді все виявилося навпаки. Звір, якого припнули ланцюгом, але добре годують, може вирости більшим та міцнішим за родичів на волі. І зараз він вирвався на волю. Харрі цілковито мав рацію. Я задумав помститися, хотів принизити Тоні Лейке так само, як він принизив мене.

Сигурд Олтман зиркнув на свої руки й посміхнувся.

— Але щодо решти — Харрі схибив. Я зовсім не планував, щоб Аделе померла. Хотів лише принизити Тоні привселюдно. Включно з тими, хто, на його сподівання, стане невдовзі його ріднею, і тією дійною коровою — Галтунгом, який мав фінансувати ту його оборудку в Конго. Навіщо б іще Тоні мав одружуватися з такою сірою мишею, як Лене Галтунг?

— І то так, — мовив Мікаель Бельман, згідливо усміхаючись.

— Тож я написав Тоні листа від імені Аделе. Буцімто вона завагітніла від нього і хоче залишити дитину. Але майбутня мати-одиначка мусить піклуватися про матеріальне забезпечення, мовляв, потрібні гроші, натомість обіцяла мовчати, що то його дитина. Чотириста тисяч для початку. Гроші він мав принести на парковку за крамницею «Лефдал» у Сандвіку через два дні опівночі. А потім написав Аделе від імені Тоні, запросивши на побачення у те саме місце на той-таки час. Я знав, що Аделе підійде і місце, й час, сподіваючись, що вони, вочевидь, не обмінювалися номерами телефонів. Що обман не викриють перш, ніж буде запізно, перш, ніж я отримаю те, що мені потрібне. Об одинадцятій я вже сидів у машині, тримаючи камеру напоготові. Я планував зняти побачення, хай чим воно скінчиться, сваркою чи траханням, я лише намірявся послати фото й викривальну історію Андерсу Галтунгу. Та й по всьому.

Сигурд поглянув на Бельмана і повторив:

— Та й по всьому.

Бельман кивнув, а Олтман провадив далі:

— Тоні явився завчасно. Він, поставивши авто, вийшов і роззирнувся, а потім зник у тіні дерев неподалік річки. Я зсунувся якомога нижче. Потім приїхала Аделе. Я опустив віконце, щоб мати змогу почути їх. Вона стояла, чекаючи, роззираючись і поглядаючи на годинник. Я бачив, як Тоні став у неї за спиною, так близько, що здавалося неймовірним, що вона його не помічає. Я бачив, як він добув величезний саамський ніж і обхопив її рукою за шию. Коли він ніс її до свого авто, вона пручалася. А коли він прочинив дверцята, я зауважив, що всі сидіння у машині обмотані поліетиленом. Я не чув, що Тоні промовив до неї, але увімнув камеру й спрямував на них. Бачив, як він силоміць змусив її схопити ручку, очевидно, він їй щось надиктовував, а вона писала на листівці.

— Листівка з Кігалі, — мовив Бельман. — Він усе розпланував наперед. Вона мала щезнути.

— Знімаючи, я ні про що інше й не думав. Допоки не побачив, як він замахнувся й встромив їй ножа в горлянку. Я не йняв віри у побачене. Кров бризнула, заплямувавши лобове скло.

Співрозмовники не зважали на Крона, котрий хапав ротом повітря, наче задихаючись.

— Він почекав, залишивши ножа у горлянці, наче хотів, щоб вона спочатку стекла кров’ю. Потім підняв Аделе, обі­йшов авто і поклав тіло у багажник. Коли сідав у машину, зупинився, ніби принюхуючись. Він стояв, заллятий світлом з ліхтаря, і тоді я побачив: ті ж вирячені очі, той же вищир, як і тоді, коли він сидів на мені верхи біля клубу, засовуючи живосилом мені до рота ніж. Після того, як Тоні поїхав з трупом Аделе у багажнику, я ще довго не міг рушити з місця, заклякнувши від жаху, неспроможний ворухнутися. І усвідомив, що не зможу відправити викривального листа Андерсу Галтунгу. Будь-кому взагалі. Бо щойно став співучасником злочину.