Леопард - Несбьо Ю. Страница 47

— А чому ти вважаєш, що вона тоді вже була мертва? Адже він міг просто її втопити.

— У неї перерізана горлянка. Гадаю, розтин засвідчить, що у легенях води немає.

— А у крові є кетаномін, як у Шарлотти та Боргні, — додала Беата.

— Як я зрозумів, кетаномін — швидкодіючий анестетик, — мовив Харрі. — Дивно, що я про нього раніше не чув.

— І не дивина, — відповіла Беата. — Це найдешевший аналог кеталара, який використовують під час наркозу, але його перевага у тому, що пацієнт може дихати самотужки. У ЄС та Норвегії кетаномін заборонили ще у дев’яностих через побічні дії, тож тепер його можна добути лише у країнах, що розвиваються. У Крипосі теж якийсь час вважали це головною зачіпкою, але вона нікуди не привела.

Коли через сорок хвилин вони привезли Беату до криміналістичного відділу у Брюні, Харрі, попросивши Каю зачекати, вийшов з машини.

— Хочу тебе дещо спитати, — мовив він.

— Питай, — відповіла Беата, тремтячи від холоду й потираючи руки.

— Що ти робила на ймовірному місці злочину? Чому Бйорн не приїхав?

— Бельман доручив Бйорну спецзавдання.

— І що то за завдання? У нужниках прибирати?

— Аж ніяк. Координувати роботу експертів криміналістів та слідчих.

— Що? — Брови у Харрі поповзли вгору. — Так це ж підвищення, хай йому грець.

Беата знизала плечима:

— Бйорн — тямущий хлопець. Саме час. Ще є питання?

— Немає.

— Тоді приємного вечора.

— Навзаєм. Хоча стривай. Ще одне. Я ж тебе просив зателефонувати Бельману й зробити витік інформації про те, що ми знайшли мотузку у мотузяній майстерні. Коли саме ти телефонувала?

— Та ти ж уночі мені зателефонував, тож я дочекалася ранку. Чому ти питаєш?

— Пусте, — кивнув він. — Не бери в голову.

Коли Харрі знову сів у машину, Кая ховала телефон у кишеню куртки.

— На сайті «Афтенпостен» уже є інформація про труп, який знайшли, — сказала вона.

— Справді?

— Кажуть, що у газеті — твоя велика світлина і повне ім’я. Тебе там назвали «керівником слідства». І, певна річ, прив’язали цю справу до решти убивств.

— Зрозуміло. Ти попоїсти не хочеш?

— Хочу.

— Маєш плани? Якщо ні, запрошую тебе повечеряти.

— Чудово! А де?

— У ресторані «Екеберг».

— Отакої! А чому саме там?

— Згадав про нього, коли товариш нагадав мені одну давню історію.

— Цікаво послухати.

— Немає чого слухати. Звичайна історія про підлітків.

— Про підлітків? Нумо розказуй!

Харрі гмикнув. Поки вони піднімалися на гору Екеберг, він розповів про Killer Queen [85], королеву ресторану «Екеберг», колись блискучого в Осло зразка функціоналізму в архітектурі. А нині, після ремонту, ресторан знову набув колишнього блиску.

— Але у вісімдесятих будівля була у такому жалюгідному стані, що власники вже махнули на нього рукою. Він став забігайлівкою для танцюльок, притулком для п’яничок, де танцювали, скорше штовхались, поміж столиків, силкуючись не перехилити келихів з напоями. Човгали по долівці, притримуючи одне одного, щоб не впасти.

— Зрозуміло.

— Отож ми з Ейстейном та Валянком зазвичай ходили у німецькі бункери у Нурдстранні, жлуктили там пиво і згаювали молодість. Коли нам стукнуло по сімнадцять, ми нарешті насмілилися сунутися в ресторан «Екеберг», ясно, набрехавши про вік, потрапили усередину. Власне, особливо й вигадувати не довелось — їм кожен клієнт був за щастя. Оркестр бездарний, та вони принаймні грали «Nights in White Satin» [86]. А ще там була місцева спокусниця — щовечора заходила на вогник. Ми її називали просто Killer Queen. Не жінка — каравела.

— Каравела? — засміялася Кая. — На приколі?

— Еге ж, — підтвердив Харрі. — Підпливає до тебе, роз­правивши вітрила, спокуслива й трохи насуплива. Усе блищить, як на ярмарку. Буфера й сідниці — як американські гірки.

Кая розреготалася ще гучніше.

— Тобто — місцевий атракціон?

— У певному сенсі, — кивнув Харрі. — Гадаю, вона ходила в «Екеберг» задля того, щоб покрасуватися перед зальотниками. І задля дармової випивки, якою її частували підтоптані королі танцмайданчиків. Ніхто й ніколи не бачив, щоб вона йшла з кимось додому. Мабуть, нас принаджувало саме це. Щоб мати залицяльників, краля вже мала гнути кирпу не так високо, але все ще тримала марку.

— І що потім? — заохотилася Кая.

— Ейстейн та Валянок обіцяли пригостити мене віскі, якщо я наважуся запросити її на танець.

Переїхавши трамвайні колії, вони вже підіймались останнім крутим схилом до ресторану.

— Ну і... — нетерпеливилась Кая.

— Я наважився.

— А потім?

— Ми просто танцювали. Поки вона не сказала, що досить уже відтоптувати їй ноги, й запропонувала погуляти. Вона пішла першою. Уяви: серпень, теплінь, ліс навколо. Купа листя й стежини, що ведуть у затишні й безлюдні куточки. Хоча я був і напідпитку, проте усвідомлював, що коли забалакаю, то голос у мене тремтітиме від збудження. Отож я мовчав як пень. Слава Богу, теревені вона взяла на себе. А потім спитала, чи не хотів би я піти до неї додому.

— Овва! І що далі? — Кая хихикнула.

— Далі розповім за вечерею. Уже приїхали.

Вони зупинилися на стоянці. Зійшли сходами нагору в ресторан. Метрдотель, привітавшись, спитав імена. Харрі відповів, що вони не замовляли столика. Ошелешений чоловік ледве спромігся опанувати себе від подиву.

— Усе заброньовано на два місяці наперед, — пирхнув Харрі, коли вони виходили, прихопивши у барі сигарет. — Знаєш, ця забігайлівка була мені більше до вподоби, коли тут протікав дах, а в туалеті пищали щури. Гаразд, принаймні ми його відвідали.

— Давай покуримо, — запропонувала Кая.

Вони стали подиміти біля низької кам’яної стіни, за якою ліс спускався до міста. Хмари на заході забарвились помаранчево-червоним, а вервечки автівок у заторі світилися у темряві, мов морська течія. Осло внизу принишкло, ніби хижак причаївся у засідці, подумав Харрі. Він добув дві сигарети, підпалив й дав одну Каї.

— То що ж було далі? — спитала Кая й затягнулася.

— На чому ми спинились?

— Killer Queen привела тебе додому.

— Ні, вона лише запропонувала. Я ввічливо подякував і... відмовився.

— Та невже? Не повірю! А чому?

— Ейстейн та Валянок спитали те саме, коли я повернувся. А я їм: як же я міг кудись чкурнути, коли мене чекали двоє друзів та ще й дармове віскі.

Кая голосно розреготалась і видихнула хмаринку диму.

— Але, певна річ, усе це базікання, — вів далі Харрі. — Вірність дружбі тут ні до чого. Для хлопця дружба нічого не важить, якщо він отримує досить спокусливу пропозицію. Анічогісінько. Правда в тім, що я не насмілився. Я просто страшенно злякався, бо Killer Queen була не на мої молочні зуби.

Обоє мовчали, дослухаючись до галасливого міста й спо­стерігаючи, як вітер відносить дим.

— Про що ти розмірковуєш? — присунулась Кая.

— М-м-м, про отого вискочня Бельмана. Уявляєш, як добре його інформували. Він не лише знав, що я повернувся у Норвегію, але й яким рейсом прилетів.

— Може, має зв’язки в Управлінні поліції?

— М-м-м... А сьогодні біля озера Скай у розмові з Бельманом зауважив, що той телефонував йому щодо мотузки того ж вечора, коли ми навідались у майстерню.

— Справді?

— Але Беата стверджує, що повідомила Бельманові про мотузку лише вранці наступного дня. — Харрі простежив по­глядом червонуватий цигарковий попіл, що опадав. — А Бйорна під­вищили — він тепер координує криміналістів та слідчих.

Кая нажахано глянула на нього.

— Це неможливо, Харрі!

Він змовчав.

— Бйорн Гольм! Щоб це він повідомляв Бельману про наші дії? Ви ж із Бйорном так довго працювали пліч-о-пліч, ви ж... друзі!

Харрі знизав плечима.

— Як я вже казав, — він кинув цигарку додолу й наступив на неї підбором, — дружба нічого не важить для чоловіка, якщо він отримує надто спокусливу пропозицію. То як, ризикнеш повечеряти зі мною фірмовою стравою у «Шрьодері»?