Леопард - Несбьо Ю. Страница 55

Кая враз здогадалась, куди поверне їхня розмова. Ленсман мав рацію: він жалкуватиме.

— Я зупинився у «Плазі» й хочу спитати: може, ти повечеряєш зі мною сьогодні?

З виразу його обличчя вона зрозуміла, що він уже все прочитав у її очах.

— Я просто нікого не знаю у цьому місті, — сказав він, скорчивши рота у гримасі, яка, вочевидь, мала б стати щирою усмішкою. — Окрім моєї колишньої дівчини, але їй я телефонувати не насмілюся.

— Мабуть, було б чудово... — почала Кая й ненадовго замовкла. Умовний спосіб і «мабуть» на додачу. Вона зауважила, що Аслак Кронглі вже жалкує.

— ...але, на жаль, я зайнята сьогодні увечері.

— Усе гаразд, я ж не запрошував тебе заздалегідь, — усміхнувся Кронглі, запустивши пальці у свою густу чуприну. — А як щодо завтра?

— Я... у мене страшенно багато роботи, Аслаку.

Ленсман кивнув з розумінням:

— Авжеж, звісно, ти зайнята. Це через того добродія, який був у твоєму кабінеті, коли я прийшов?

— Ні, у мене зараз інший начальник.

— Я не маю на увазі начальника...

— Себто?

— Ти казала, що закохана у поліцейського. І, як видається, хлопцеві неважко було тебе умовити. Принаймні не так важко, як мені.

— Ні, ні, ти що, здурів? Це не він! Я... певно, забагато випила того вечора. — Кая почула власний нещирий сміх і відчула, як кров приливає до обличчя.

— Зрозумів, — мовив Кронглі й допив каву. — Доведеться йти у велике й холодне місто самому. Нічого, тут ще є й музеї, і бари, варті відвідин.

— Так, не слід нехтувати нагодою.

Він підняв брови. Очі його водночас і сумували, й сміялись. Як у Евена тоді, востаннє.

Кая провела його вниз. Коли він простягнув їй руку, у неї прохопилось:

— Усе-таки, якщо тобі стане украй самотньо, зателефонуй мені, може, я вже звільнюся.

Вона розтлумачила його посмішку як вдячну. За можливість подякувати й відмовитись чи, принаймні, знехтувати пропозицією.

Піднімаючись ліфтом на свій шостий поверх, Кая згадала оте: «...хлопцеві неважко було тебе умовити».

Цікаво, чи довго Аслак стояв у дверях і слухав їхню розмову?

О першій телефон на столі Каї задзеленчав.

Це був Харрі.

— Нарешті отримав ордер. Ти вже налаштувалася?

Вона відчула, як затріпотіло серце.

— Так.

— А жилет?

— І жилет, і зброя.

— Про зброю подбає «Дельта». Вони вже напоготові й чекають у машині в гаражі. Нам треба лише зійти вниз. Будь ласка, забери з моєї полиці ордер.

— Згода.

За десять хвилин вони вже їхали центром Осло у синьому, розрахованому на дванадцятьох, мікроавтобусі підрозділу «Дель­та», прямуючи у західну частину міста. Харрі розповідав Каї, що півгодини тому зателефонував до Лейке в офіс, і йому повідомили, що той сьогодні працює удома. Тоді він зателефонував на домашній номер Лейке на Хольменвейєн. І поклав слухавку, щойно Тоні озвався. Харрі спеціально попросив, щоб операцію проводили під керівництвом Мілано, темноволосого, кремезного чоловіка з густими бровами, у жилах якого, незважаючи на прізвище, не було ані краплі італійської крові.

Зараз вони проїжджали через Ібсенівський тунель. Прямокутники світла, що відбивалося, ковзали по шоломах та забралах вісьмох поліцейських, які наче занурились у глибоку медитацію.

Кая та Харрі сиділи позаду. Харрі був зодягнений у чорну куртку, на якій спереду й ззаду був напис «Поліція», він дістав свій службовий револьвер, щоб переконатись, що його заряджено.

— Вісім чоловіків із «Дельти» й блимавка. — Кая кивнула на мигалку на даху авто, що оберталася. — Чи не занадто?

— Треба, щоб було занадто, — сказав Харрі. — Якщо ми прагнемо привернути увагу до цього арешту, треба трохи більше галасу, ніж зазвичай.

— Ти вже влаштував витік у пресу?

Харрі глянув на неї.

— Оскільки ти вже вирішив наробити галасу, — мовила вона. — Тільки уяви: відомого Тоні Лейке заарештовують за убивство депутата стортингу Маріт Ульсен. Газетярі забудуть навіть, що принцеса народжує, щоб отримати такий матеріал.

— А що, як там його наречена? — спитав Харрі. — Чи мати? Вони теж засвітяться у репортажах наживо та газетах? — Він крутнув револьвер, і барабан, клацнувши, сам став на місце.

— Як же тоді ти привернеш увагу?

— Преса заявиться згодом, — відповів Харрі. — Почне розпитувати сусідів, перехожих, нас. Ще встигнуть дізнатись про грандіозну тутешню виставу. І досить. Невинуваті не постраждають, а ми опинимося на перших шпальтах.

Кая потайки кинула на нього погляд, коли вони в’їхали у наступний тунель, і по машині знову заковзали тіні. Вони проминули район Майорстюа й почали підійматися по Слемдалсвейєн, проминули Віндерен. Вона зауважила, що Харрі дивиться у бічне віконце, на перон станції наземного метро. На обличчі в нього був вираз стражденний і беззахисний. Їй хотілось покласти на його руку свою, промовити щось — будь-що, аби лише стерти цей вираз з його обличчя. Вона поглянула на його руку. Він тримав револьвер, стискаючи його так, ніби то була його найбільша коштовність. Далі так не може тривати. Щось має трапитись. І трапилось.

Вони підіймалися чимраз вище, під ними простягалося місто. Перетнули трамвайні колії, перед ними замиготіли вогні й опустився шлагбаум.

Ось і Хольменвейєн.

— Хто піде зі мною до дверей, Мілано? — крикнув Харрі до передніх сидінь.

— Дельта-три і Дельта-чотири, — вигукнув у відповідь Мілано, озирнувшись, показав на чоловіка, у якого крейдою на комбінезоні на грудях і на спині було виведено «3».

— Гаразд, — мовив Харрі, — а решта?

— По двоє обабіч будинку. План «Дайк один-чотири-п’ять».

Кая знала, що це шифр, за яким вони мають кинутися вперед. Цей метод запозичили з американського футболу, його мета — гарантувати швидку комунікацію і не дозволити су­противнику щось збагнути, навіть якщо він вийде на частоту «Дельти». Вони зупинилися за кілька будинків перед помешканням Лейке. Шестеро чоловіків познімали із запобіжників свої «МП-5» і повискакували з мікроавтобуса. Кая бачила, як вони рвонули вперед, проминаючи сусідські садочки з коричневою травою, голими яблунями й високими парканами, досить поширеними у західній частині міста. Вона зиркнула на годинник. Спливло сорок секунд, як рація Мілано поскрипіла:

— Усі на місцях.

Водій відпустив зчеплення, й вони повільно покотилися до будинку.

Жовтий одноповерховий особняк, що його придбав Тоні Лейке порівняно недавно, мав вражаючі розміри, але поважна адреса справляла значно сильніше враження, ніж архітектура, яка, на думку Каї, поєднувала у собі елементи функціоналізму з дерев’яною коробкою.

Вони зупинилися напроти дверей до гаража, на самому початку гравієвої доріжки, яка йшла до вхідних дверей. Кілька років тому, під час драматичних подій із захопленням заручників, коли загін «Дельта» вже оточив будинок, злочинцям удалося вислизнути, пробравшись у гараж, до якого вів перехід із будинку, повернути ключ запалення у машині хазяїна й накивати п’ятами на очах у озброєних по вуха поліцейських, що уклякли від подиву.

— Йди слідом, але не висовуйся, — скомандував Харрі до Каї. — Наступного разу — твоя черга.

Вони вилізли з мікроавтобуса. Харрі відразу поспішив до будинку, один поліцейський ішов на крок позаду, інший — збоку, просувалися ніби трикутником. Кая зрозуміла з інтонації, що Харрі хвилюється. Тепер і мова його тіла свідчила про те саме: потилиця напружена, надміру плавні рухи.

Вони зійшли на ґанок. Харрі подзвонив у двері. Двоє поліцейських стали обабіч дверей, притулившись спиною до стіни.

Кая почала відлік: у машині Харрі розповідав, що інструкція ФБР гласить: слід подзвонити чи постукати у двері, вигукнути «Поліція!» і «Відчиніть, будь ласка», потім повторити дію, зачекати десять секунд і лише потому вдиратися у будинок. Норвезька поліція не мала ніяких інструкцій щодо цього, але це не свідчило, що правил немає взагалі.

Утім, того ранку на Хольменвейєн жодні правила не стали у нагоді.

Двері широко розчахнулися, і Кая, машинально відсахнувшись, помітила в одвірку растаманську шапочку, завважила, як ворухнулось у Харрі плече, й почула звук кулака, який врізається в плоть.