Леопард - Несбьо Ю. Страница 59

— «The Player», — сказав Харрі.

— «Gosford Раrк», — сказав Олтман.

— «Short Cuts» [90].

— О, шедеврально.

— Добрий, але захвалений. Забагато тем. Монтування занадто ускладнює дію, а це непотрібно.

— Життя складне. Люди складні. Подивіться його ще раз, Харрі.

— М-м-м...

— Як справи? Чи є просування у справі Маріт Ульсен?

— Просування очевидне, — сказав Харрі. — Чолов’яга, який те накоїв, сьогодні заарештований.

— Святий Боже! Тоді зрозуміло, що ви святкували.

Олтман опустив підборіддя на груди і глянув зверху окулярів. — Отже, я тепер можу переповісти моїм імовірним онукам, що саме мої пояснення про кетаномін допомогли у розкритті справи?

— Зможете, якщо забажаєте, але насправді його викрив телефонний дзвінок, який він сам зробив. Він телефонував на номер однієї із жертв.

— Бідолашний.

— Хто бідолашний?

— Усі бідолахи, як на мене. А чому ви так поспішаєте? Чому прагнете побачити батька зараз, серед ночі?

Харрі, затуливши рукою рота, беззвучно гикнув.

— Це причина, — мовив Олтман. — Хай який ви п’яний, але причина є завжди. З одного боку, я, звісно, не маю до неї стосунку, тож, мабуть, мені слід би...

— Чи вас коли-небудь просили допомогти піти з життя?

Олтман знизав плечима:

— Так, кілька разів. Я ж анестезіолог. Не дивно, що до мене з таким звертаються. Чому ви питаєте?

— Батько просив мене.

Олтман спроквола кивнув:

— Надто важка ноша, щоб класти її на чужі плечі. То ось чому ви саме зараз прийшли. Щоб покласти всьому край?

Поглядом Харрі ще з першої хвилини почав перебирати все у приміщенні, шукаючи якесь спиртне, а зараз пішов на друге коло.

— Я прийшов просити прощення. Що не можу цього для нього зробити.

— За це вам не треба просити прощення. Позбавити життя — це не те, про що можна просити, тим паче власного сина.

Харрі опустив голову на руки. Тверду й важку, як боулінгова куля.

— Я зробив це лише раз, — мовив він.

Але Олтман не злякався, натомість йому наче стало цікаво.

— Допомогли померти?

— Ні, — відповів Харрі, — відмовився допомогти. Найгіршому ворогові. У нього невиліковна, смертельна хвороба, яка завдає йому страшного болю. Його повільно душить власна шкіра, що збрижується.

— Склеродермія, — мовив Олтман.

— Коли я заарештовував його, він підставлявся під кулю. Ми стояли удвох на вишці для стрибків, тільки він та я. Він убив безліч людей, скривдив мене й тих, кого я люблю. Покалічив. Я націлив на нього револьвер. Тільки двоє — він та я. Самозахист. Я нічим не ризикував, якби пристрелив його.

— Але ви більше хотіли, щоб він страждав, — мовив Олт­ман. — Смерть була б занадто простим виходом.

— Так.

— І зараз ви відчуваєте, що чините так само зі своїм батьком: ви залишаєте його страждати й не дозволяєте померти.

Харрі потер потилицю:

— Це не через те, що я вважаю життя недоторканним, чи якусь подібну маячню. Чисто тобі слабкодухість. Боягузтво. Трясця, невже у вас тут немає чого випити, Олтмане?

Сигурд Олтман хитнув головою. Харрі не второпав, чи то як відповідь на питання, чи на слова, які він сказав перед тим. Може, й на те й на інше.

— Неможливо просто знехтувати власними почуттями, Харрі. Не намагайтеся обминути факт, що ми, як і решта людей, керуємося уявленнями про добро та зло. Можливо, з логічного боку, цим уявленням бракує доказовості, але, хай там як, а вони глибоко закорінені в нас, наче якір на дні. Добро та зло. Можливо, вам батьки в дитинстві щось розповідали, чи бабця прочитала казочку з мораллю, чи у школі трапилась якась кривда, що змусила вас глибоко замислитись. Чи все докупи. — Олтман нахилився вперед. — Якір — насправді досить слушний образ. Ви наче не помічаєте його в глибині, але все одно не можете рушити з місця, лише кружляєте колом, адже він — це ми з вами. Спробуйте з цим змиритися, Харрі.

Харрі дивився вниз на свої схрещені руки.

— Йому так болить...

— Фізичний біль — це не найгірше з того, що змушена відчувати людина, — мовив Олтман. — Повірте мені, я бачу це щодня. І смерть — не найстрашніше. І навіть не страх смерті.

— А що ж?

— Приниження. Позбавлення честі й гідності. Коли ти голий, коли тебе всі відцуралися. Це найгірша кара — ніби поховати людину живцем. Єдина втіха — що зогниєш досить швидко.

— М-м-м... — Харрі довго дивився на Олтмана. — А може, таки маєте у шафці щось, щоб звеселити атмосферу, га?

Розділ 45. Допит

Цієї ночі Мікаелю Бельману знову наснилося вільне падіння. Самотнє сходження в Ель-Чорро [91]. Недосяжна вершина, схил, що обвалюється просто на очах, і земля, що стрімко наближається. А в останню мить — дзвінок будильника.

Мікаель витер яєчний жовток у кутику рота, підвів по–гляд на Улу, яка стояла просто перед ним, уже наливаючи йому каву з кавника. Вона навчилася визначати, коли він уже доїсть, щоб налити йому кави. Бо наливати її потрібно було саме у цю мить й ані секундою раніше. Кава має бути гарячою й у синій чашці. І це була лише одна з причин, через які він цінував Улу. Друга полягала в тому, що його дружина досі мала чудовий вигляд, притягувала погляди на світських вечірках, куди їх тепер запрошували чимраз частіше. Хай там як, а Ула була справжньою королевою краси Манглеруда, коли вони почали зустрічатися. Він мав вісімнадцять, а вона — дев’ятнадцять років. Третя причина була в тім, що вона, не надто звертаючи на це увагу, полишила свої мрії про вищу освіту, щоб він мав змогу цілком зосередитися на своїй кар’єрі. Але три найвагоміші причини сиділи тут-таки, за столом, сперечаючись, чия буде пластикова іграшка із коробки з-під кукурудзяних баранців і хто сидітиме сьогодні на передньому сидінні, коли мама повезе їх до школи. Дві доні та син. Три вагомі причини цінувати жінку й те, що їхні гени так чудово поєдналися.

— Ти сьогодні увечері теж прийдеш пізно? — спитала вона, стиха погладивши його волосся. Мікаель знав, що їй до вподоби його волосся.

— Допит може затягнутися, — відповів він. — Сьогодні почнемо роботу з підозрюваним. — Протягом дня у газетах напишуть те, що вони вже знали: підозрюваний — Тоні Лейке, але Бельман принципово не розкривав професійної таємниці навіть удома. І, до речі, це виправдовувало себе, пояснюючи пізнє повернення додому: «Люба, я не можу про це розповідати».

— Чому ви не допитали його учора? — поцікавилася Ула, запаковуючи дітям бутерброди на сніданок.

— Мусили назбирати більше фактів. І завершити обшук в його будинку.

— Чи ви щось знайшли?

— Я не можу розказувати подробиці, люба, — відповів він, вибачливо глянувши на неї: це ж професійна таємниця!

Але Ула дійсно порушила діткливе питання. Ані Бйорн Гольм, ані решта криміналістів не знайшли під час обшуку нічого, що можна було б прив’язати безпосередньо хоч до одного з убивств. На щастя, поки що це неістотно.

— Шкоди йому не буде, коли пересидить ніч у камері, стане поступливішим, — мовив Бельман. — Себто сприйнятливішим, коли ми почнемо. Адже початок допиту завжди найважливіший.

— Невже? — спитала вона, й із тону він зрозумів, що це удавана цікавість.

— Маю бігти. — Він підвівся й поцілував її у щоку.

Він справді цінував Улу. Навіть просто думка про те, щоб відмовитись від неї та дітей, від того, що правило йому за підпору, налагоджувало його життя й дозволяло зосередитися на просуванні у кар’єрі, перейти в інший прошарок суспільства, — це, певна річ, абсурд. Дати волю поруху серця, покинути все заради забаганки абощо — утопія, про яку можна лише мріяти подумки наодинці чи разом із Каєю. Утім, мрії у Мікаеля Бельмана були значно далекоглядніші.

У коридорі він глянув на своє відображення в дзеркалі: чи не застрягла їжа між зубами, чи акуратно зав’язано шовкову краватку. Безперечно, біля входу в Управління поліції вже стоїть гурт журналістів.

вернуться

90

«Гравець», «Госфорд-парк», «Короткі історії» (англ.) — фільми американ­ського режисера та кінопродюсера Роберта Олтмана (1925—2006).

вернуться

91

Ель-Чорро — популярний серед альпіністів район неподалік від Малаги в Іспанії.