Леопард - Несбьо Ю. Страница 63

— Червоне вино у кишеньковій фляжці, — мовила вона.

— Більше у старого в барі нічого не було. То я так, про всяк випадок, узяв. А хто у тебе улюблений актор?

— Давай спочатку ти, — сказала вона й зробила чималий ковток.

— Роберт Де Ніро.

Вона скривилася.

— «Analyze This»? «Meet the Fockers»?

— Я присягнувся йому у вічній любові, подивившись «Taxi Driver» та «The Deer Hunting» [94]. Воно того вартувало. А твій?

— Джон Малкович.

— М-м-м... Гаразд. А чому?

Вона поміркувала.

— Бо, як на мене, він є втіленням рафінованого зла. Як людська якість — мені це не подобається, але мені до смаку, як він це розкриває.

— Окрім того, рот у нього жіночний.

— Хіба це добре?

— Аякже. Всі найкращі актори мають жіночні роти. Або високий жіночний голос. Кевін Спейсі, Філіп Сеймур Гоффман, — Харрі, добувши пачку сигарет, простягнув їй.

— Лише якщо ти розкуриш для мене, — мовила вона. — Еге, ці хлопці аж ніяк не супермужні.

— Міккі Рурк. Жіночий голос, жіночий рот. Джеймс Вудс — рот для поцілунків, така собі зваблива трояндочка.

— Але голос не такий високий.

— Як бекання. Вівця.

Кая засміялася, взявши розкурену сигарету.

— Веди далі. А ті хлопці, які у фільмах грають мачо, вони ж мають низькі, хрипкі голоси. Згадаймо хоч би Брюса Вілліса.

— Еге, щодо Брюса Вілліса. Хрипкі — згода. Але щоб низькі? Нardly [95].

Харрі, заплющившись, прошепотів фальцетом, звертаючись до міста: «From up here it doesn’t look like you’re in charge of jack shit!» [96]

Кая пирхнула, сигарета випала у неї з рота, скотилась донизу кам’яним муром і впала у чагарник. Іскорки посипалися врізнобіч.

— Що, так погано?

— Жах, — схлипнула вона. — Трясця, хотіла ще назвати того актора-мачо з жіночним голосом, але через тебе вилетіло з голови його ім’я.

Харрі знизав плечима:

— Ще згадаєш згодом.

— Ми з Евеном теж мали таке місце, — мовила вона й узяла в Харрі ще одну сигарету, затиснувши її між великим пальцем та вказівним, ніби цвях, який хотіла забити. — Це було лише наше місце, й нам здавалося, що про нього більше ні–хто не знає, тож ми могли ховатися там і розповідати одне одному всі секрети.

— То ти хочеш мені про це розповісти?

— Про що?

— Про твого брата. Що з ним сталося?

— Він помер.

— Це я знаю. Я гадав, ти хочеш розповісти все до решти.

— Себто?

— Наприклад, чому ти його канонізувала.

— Хіба я його канонізувала?

— А хіба ні?

Вона довго не зводила з нього погляду.

— Дай вина, — мовила наказовим тоном.

Харрі простягнув їй фляжку, й вона жадібно ковтнула.

— Він лишив записку, — сказала вона. — Евен був чуйний та вразливий. Часом смішливий. Часто усміхнений. Коли він заходив, здавалось, ніби разом з ним входить сонце. Усі проблеми враз випаровувались... саме так, мов роса на сонці. Але випадали й чорні дні, коли все було навпаки. Усі навколо нього затихали, ніби у повітрі літала незбагненна драма, видавалось, ніби її чути у його мовчанні. Як мінорна музика. Що зачаровує й жахає, розумієш? Але все одно скидалося, ніби в його очах причаїлось сонячне сяйво, очі ніби невпинно усміхалися. Навіть лячно ставало.

Вона зіщулилась.

— Це трапилося літньої днини на канікулах, в один із тих днів, які міг влаштувати лише Евен. Тоді ми були у нашій хатинці у Гйомі, я прокинулася рано й пішла відразу у крамничку, купила полуниць. Коли я повернулася, сніданок уже був готовий, і мама гукнула на другий поверх, щоб Евен йшов до столу. Але він не відповів. Часом траплялося, що він спав довгенько. Я зійшла нагору, щоб узяти щось у своїй кімнаті. Проминаючи його кімнату, постукала в його двері, погукала: «Полуниці!» Прочинивши свої двері, я й надалі дослухалася, чи він відповість. Коли заходиш у свою кімнату, зазвичай не роззираєшся, а дивишся туди, де є потрібна річ: на нічний столик, де лежить книжка, яку хочеш узяти, чи на підвіконня та на ящик з блешнями. Я зауважила його не відразу, лише впало в око світло у кімнаті, бо воно було інакшим. Потім глянула убік і лише тоді побачила його босі ступні. Я впізнавала їх з пам’яті, бо кожного разу він платив мені крону, щоб я полоскотала їх: йому подобалося. Перша думка промайнула, що він летить, що він нарешті навчився літати. Мій погляд ковзнув далі. На Евені був блакитний светр, який я сплела власноруч. Він повісився на люстрі на дроті від подовжувача. Мабуть, чекав, поки я прокинуся й піду з дому, а тоді зайшов до мене у кімнату. Мені хотілося втекти, але ноги не рушили з місця, ніби вросли в підлогу. Я стояла і дивилася на нього, а він висів отак, і я закричала: «Мамо!», точніше, я набрала повітря й відкрила рот, щоб закричати, але не спромоглася вимовити й звуку.

Кая, опустивши голову, струсила попіл з цигарки. Тремтливо зітхнула і продовжила:

— Далі пригадую лише уривчасто. Мені дали ліки, якесь заспокійливе. Коли за три дні я прийшла до тями, його вже поховали. Мені сказали, що то навіть добре, що мене не було на похороні, бо то, можливо, стало б для мене надто страшною уразою. Згодом я занедужала, майже ціле літо пролежала з лихоманкою. Мені завжди видавалося, що його поховали надто поспіхом, ніби соромлячись того, як він помер.

— М-м-м... — Ти казала, що він лишив записку?

Кая глянула на фіорд.

— Так, на моєму нічному столику. Він написав, що має нерозділене кохання до дівчини, яка ніколи не покохає його у відповідь. Що він не хоче жити й просить пробачити йому біль, якого нам заподіяв, адже знає, що ми його любимо.

— Гм.

— Відверто кажучи, я дуже здивувалася. Евен ніколи не казав мені ні про яку дівчину, а ми розповідали одне одному майже все. І якби не Роар...

— Роар?

— Так. Того літа я вперше закохалася. Він був такий ласкавий і терплячий, навідував мене щодня, поки я нездужала, й слухав мої розповіді про Евена.

— Про те, якою незрівнянно прекрасною людиною він був.

— Саме так.

Харрі знизав плечима:

— Я робив те саме, коли померла мати. Ейстейн не був таким терплячим, як Роар. Тож спитав мене навпростець: може, я збираюся започаткувати нову релігію?

Кая, тихо засміявшись, затягнулася сигаретою.

— Гадаю, Роар з часом відчув, що мої спогади про Евена витіснили решту, включно з самим Роаром. Наш роман був нетривалим.

— Гм. Але Евен лишився.

Вона кивнула:

— За кожними дверима, які я відчиняю.

— Отже, через це, правда?

Кая знову кивнула.

— Повернувшись з лікарні тим літом, я не могла відчинити двері до своєї кімнати. Не змогла і все. Бо знала: щойно відчиню — він висить там. Знову. І це буде моя провина.

— Це завжди наша провина, адже так?

— Так.

— І ніхто не переконає нас у протилежному, навіть ми самі. — Харрі, викинувши недопалок у темінь, запалив нову сигарету. Пароплав унизу спинився коло пристані.

У бійницях бункерів журливо завивав вітер.

— Чому ти плачеш? — спитав він тихо.

— Бо це моя провина, — прошепотіла вона, сльози котилися по її щоках. — Я винна в усьому. Ти ж знав це весь час, чи не так?

Харрі затягнувся. Вийняв з рота сигарету й дмухнув димом на вогник.

— Ні, не весь час.

— А коли?

— Тоді, як побачив обличчя Бйорна Гольма в дверях будинку на Хольменвейєн. Бйорн Гольм — добрий експерт, але він не Роберт Де Ніро. Я враз побачив, що він справді здивований.

— Оце й усе?

— Цього було досить. За виразом його обличчя я зрозумів, що він і гадки не мав, що я вийшов на слід Лейке. Отже, він не бачив його імені на моніторі мого комп’ютера і це не він розповів про все Бельману. Тож якщо кріт — не Бйорн, то лишається лише одна людина.

Кая кивнула й змахнула сльози.

— Чому ти нічого мені не сказав? Нічого не заподіяв? Не відтяв мені голови?