Леопард - Несбьо Ю. Страница 95

Подзвонивши втретє, вона почула тихе кахикання, озирнувшись, помітила, як Харрі застромляє табельний револьвер за ремінь. Вона не завважила, як він вийшов з-за рогу.

— Що трапилось? — злякано спитала жінка.

— Запобіжні заходи. Варто було б зателефонувати й попередити, що приїдеш.

— То мені не слід було приїздити?

Харрі, проминувши її, піднявся сходами, відімкнув двері. Вона зайшла слідом, обхопила його руками з-за спини, пригорнулася й штовхнула двері підбором, щоб зачинились. Він звільнився, обернувся до неї, хотів щось сказати, але вона зупинила його цілунком. Пожадливим цілунком, що вимагав відповіді. Вона підсунула холодні руки йому під сорочку, шкіра у нього була гаряча, й вона збагнула, що він щойно встав з ліжка. Витягла з-за його пояса револьвер і з важким стукотом поклала його на маленький столик у передпокої.

— Я прагну тебе, — прошепотіла вона, куснула за вухо й опустила руку нижче. Помітила, як тіло під рукою напружилось.

— Кає...

— Чи я голубитиму тебе?

Їй здалося, що якусь мить він вагався, зауважила якесь відчуження. Обхопивши іншою рукою його шию, зазирнула просто у вічі:

— Прошу...

Він посміхнувся. М’язи його розслабилися. Він поцілував її. Обережно. Обережніше, ніж вона сподівалася. Вона томливо зітхнула, почала розстібати його ґудзики.

— Ах, біс би тебе взяв, — простогнав він, хапаючи її на руки. Зніс нагору сходами. Ногою прочинив двері у спальню й поклав її на ліжко. З материного боку. Вона відхилила голову назад, заплющила очі. Відчула, як він знімає з неї одяг. Швидко й рішуче. Відчула тепло, яке випромінювало його тіло за секунду до того, як він опустився й з силою накрив її собою. Так, подумала вона. Саме біс би мене взяв...

Вона лежала, випроставшись, припавши щокою та вухом до його грудей, і слухала калатання його серця.

— Про що ти думав? — спитала пошепки. — Лежачи там, у снігові, й знаючи, що помреш?

— Що я хочу жити, — відповів Харрі.

— Тільки про це?

— Тільки про це.

— І не про те, що... зустрінеш тих, кого любив?

— Ні.

— А я думала. Було так дивно... Ніби щось важливе розпадається на друзки. А потім страх минувся, й стало так спокійно. Я просто відключилася. А потім з’явився ти. І розбудив мене. Врятував.

Харрі простягнув їй свою сигарету, вона затягнулася. Усміхнулася:

— А ти герой, Харрі. Таким медалі дають. Хто б міг подумати, га?

Харрі похитав головою:

— Знаєш, люба, я думав спочатку лише про себе. Поки я не дістався до каміна, у мене навіть думки про тебе не було.

— Так, але коли ти там опинився, у тебе ж все одно було мало повітря. І ти знав, що коли розкопаєш мене, нам знадобиться його вдвічі більше.

— Що тут скажеш? Отака я щедра душа.

Вона, сміючись, штовхнула його у груди:

— Герой!

Харрі глибоко затягнувся:

— А може, це був інстинкт виживання, який обдурив совість.

— Що ти маєш на увазі?

— Той, кого я знайшов першим, так учепився в палицю, що не хотів її віддавати нізащо. Я зрозумів, що це, певно, Колкка й що він ще живий. Знав, що рахунок іде на секунди, хвилини, але замість того, щоб відкопувати його, я тицяв палицею, шукаючи тебе. Ти не ворушилася. Я гадав, що ти вже нежива.

— І?

— І може, десь у глибині душі я подумав, що коли першою відкопаю тебе, то той, хто ще живий, тим часом помре й усе повітря лишиться мені. Важко сказати, що керує нами.

Вона мовчала. За вікном почувся шум мотоцикла, потім зник. Мотоцикл у лютому. А сьогодні він бачив перелітну пташку. У всьому зрушилась рівновага.

— Ти завжди так багато розмірковуєш? — спитала вона.

— Ні. Можливо. Не знаю.

Вона пригорнулась до нього ще дужче:

— А зараз про що думаєш?

— Звідки він знає те, що знає?

Вона зітхнула:

— Наш убивця?

— І чому він грається зі мною? Навіщо послав палець Тоні Лейке? Як він міркує?

— І як ти збираєшся це з’ясувати?

Він загасив сигарету в попільничці, що стояла на тумбочці. Глибоко зітхнув і хрипко й довго видихав.

— У тому-то й річ. Я знаю лише один спосіб. Я маю з ним поговорити.

— З ним? Із Залицяльником?

— З таким самим, як він.

Засинаючи, він бачив сон. Він дивився на цвях. Який стирчав з голови чоловіка. Але обличчя у нього було знайоме. Яке він часто бачив. Навіть нещодавно. І раптом у роті в Харрі щось вибухнуло, він здригнувся. Він спав.

Розділ 70. Мертва зона

Харрі йшов лікарняним коридором у супроводі одягненого у цивільне охоронця. Лікарка випереджала їх на два кроки. Розповідала про стан пацієнта, готувала до того, що постане перед його очима.

Вони підійшли до дверей, і охоронець розчинив їх. За дверима було ще кілька метрів коридору. Ліворуч — троє дверей. Перед одними стояв ще один охоронець, вже у формі.

— Він спить? — спитала лікарка, поки охоронець обшукував Харрі. Офіцер кивнув, виклав вміст кишень Харрі на стіл, відімкнув двері й відступив убік.

Лікарка дала знак Харрі зачекати, увійшла до палати разом з охоронцем. І враз вийшла.

— Щонайбільше п’ятнадцять хвилин, — мовила вона. — Він уже краще почувається, але ще слабкий.

Харрі кивнув. Зітхнув і увійшов. Зупинившись за дверима, почув, як їх за ним зачиняють. Штори опущені, у кімнаті поночі, лише світиться нічник над ліжком. Світло падало на чоловіка, що напівсидів у ліжку, нахиливши голову. Довге волосся спадало йому на плечі.

— Підійди ближче, Харрі. — Голос змінився, був тепер схожий на жалісливе скрипіння дверей, які погано змастили. Але Харрі упізнав його, кров у жилах похолола.

Він підійшов ближче, сів поруч на стілець. Чоловік підвів голову. У Харрі перехопило подих.

Обличчя Сніговика ніби залляли рідким воском. Воно застигло й обернулося на затісну маску: шкіра на чолі й підборідді натяглася, тому замість рота — крихітний беззубий отвір поміж закостенілими тканинами. Сміх був беззвучний — два коротких струси повітря.

— А що, не пізнаєш мене, Харрі?

— Очі впізнаю, — мовив Харрі. — Цього досить. Це ти.

— Чи є якісь новини про... — Крихітний, збрижений у куряче гузно ротик спробував удати посмішку. — ...нашу Ракель?

Харрі готувався до цього, налаштовувався, ніби боксер на біль. Але почувши її ім’я, він мимохіть стиснув кулаки.

— Ти погодився поговорити про одного чоловіка. Який, на нашу думку, подібний до тебе.

— До мене? Сподіваюся, він привабливіший. — Повітря знову струснулося. — Дивина, але раніше мене ніколи не обходила моя зовнішність, Харрі. Я гадав, що найжахливіше у цій хворобі — біль. Але знаєш, що насправді найстрашніше? Спо­глядати себе в люстерко й бачити, як проявляється монстр. Мені тут досі дозволено ходити у нужник самому, але я намагаюся уникати дзеркал. Адже я був красень, ти ж знаєш.

— Ти прочитав те, що я тобі надіслав?

— Довелось читати потай. Сердобольна лікарка вважає, що мені шкодить перевтома. Інфекції. Запалення. Лихоманка. Вона щиро переймається моїм здоров’ям, Харрі. Дивно, справді дивно, враховуючи те, що я накоїв, хіба ні? Особисто я більше цікавлюся смертю. Саме через це я заздрю отим... але ж ти став цьому на заваді, Харрі!

— Смерть була б надто милосердним покаранням.

У хворобливому погляді чоловіка, що сидів у ліжку, немов щось спалахнуло, видавалось, ніби його очі-щілини зблиснули холодним світлом.

— У мене принаймні зараз є прізвисько й своє місце у відповідних книжках. Люди читатимуть про Сніговика. І хтось навіть прагнутиме стати моїм послідовником і втілити мої задуми у життя. А що отримав ти, Харрі? Нічого. Навпаки. Ти втратив навіть ту дещицю, що мав.

— Маєш рацію, — згодився Харрі. — Ти переміг.

— Тобі бракує середнього пальця?

— Та... мені бракує його саме цієї миті. — Харрі підвів голову і зустрів його погляд. Витримав.

Схожий на куряче гузно ротик розтулився. Смішок пролунав, немов вихлоп пістолета з глушником.

— Принаймні ти не втратив почуття гумору, Харрі. Ти ж знаєш, я попрошу щось натомість?