Терпкість вишні - Сова Ізабелла. Страница 23

— У нас страшенно зимно, — прошептала захриплим голосом, трясучись, як желе в хиткому диліжансі.

— Таж ми наставили обігрівачі на максимум, — здивувалася Вікторія. — Дивися, майже шістнадцять градусів. Тільки біля вікна десять.

— Можливо, це припізніла реакція на конфлікт із татом, — визнала я, натягаючи шерстяний светр і шапку-вушанку.

— Або ти підхопила десь грип. Тримай термометр.

— Мене теж якось дивно ламає, — озвалася Мілька. — І теж не найтепліше, а тим часом я щойно повернулася з-під турболамп.

— Поміряєш після Вишні, — сказала Вікі, лаштуючи наш довоєнний алюмінієвий чайник. — Ну, покажи той термометр, — простягла вона долоню. — Все ясно, сорок і дві десятих. Де у нас якісь ліки? А ти залазь до Маріїного ліжка, бо ж не будеш лежати на тому холодному матраці під вікном. Ти мусиш пропотіти, а ліжко Марії біля пічки. Я зроблю тобі чай.

— Зроби й мені, — попросила Мілена. — На полиці біля вікна стоїть слоїк малинового варення. Вчора я зробила цю безцінну покупку. І гадаю, що кілька слів визнання були б цілком до речі.

— Ти богиня, Мілько, але тепер зосередься на термометрі. І не махай так руками, бо він випаде тобі з-під пахви.

— А де лежатиме Марія? — запитала я після того, як Вікторія загорнула мене ковдрою аж по самісінькі брови.

— Переселимо її до Травки. Може, нарешті між ними спалахне іскра. Покажи термометр, русалко. Ну, гарні речі. Більш як тридцять дев’ять, і тебе не лихоманило?

— Тепер трохи є, але кажу тобі, я ж була в солярії.

— Натягай спортивний костюм, а потім під ковдру. Я принесу вам той чай і вийду по щось їстівне.

Вікторія вийшла, а ми залишилися самі, трясучись від холоду, кожна під своєю ковдрою. За годину до кімнати зайшла Марія.

— Я ледве допленталася, — простогнала вона. — У мене, здається, двісті градусів гарячки. Як негайно не ляжу, то зараз беркицьну. О Боже, а хто це в моєму ліжку?

— Я вже йду…

Я так різко сіла на матраці, аж запаморочилося в голові.

— Ходи до мене, — сказала Мілька, запрошувально відгортаючи ковдру. — Ми помістимося втрьох.

Я виповзла з-під ковдри й почалапала в бік столу. Оті вісім кроків ще ніколи не коштували мені таких зусиль. Начебто я йшла по Юпітеру.

— Але я й охляла, — прошептала я. — Це якийсь страшний вірус-мутант.

— А мене жахливо трясе, — поскаржилася Марія.

— То залазь до нас. Буде тепліше.

— Ні, я не люблю комун, волію вже трястись. А де Вікторія?

— Я вже тут! — Вікі заглянула до кімнати. — Купила багато соків, бо ви мусите поповнювати рівень рідини. Мушу сказати, що мене, здається, теж хапає.

— О Боже, хто ж тепер нами заопікується? — зажурилася Марія.

— Я стукала до хлопців. Вони запропонували купляти нам їжу, варити обід і терти спинку. Можуть також переодягати в піжамки й натирати груди скипідаром.

— Якщо так, то я повертаюся до тітки, — пригрозила Марія. — Мене не буде мацати чувак, який марнує життя на бійки з віртуальними коровами.

— Ірек анітрохи не зазіхає на твої груди, — озвався Травка, який саме завітав, щоб мати повну картину ситуації. — Він воліє Лару Крофт, а окрім того, поїхав на канікули до батька. Це я запропонував натирання, але тільки бажаючим і розпеченим.

— Розпечені-то ми всі, — просвітила його Мілька. — Майже сорок градусів.

— У мене тридцять вісім із половиною. — Вікторія сіла біля нас і заходилася натягати шерстяні штани.

— То, може, я теж поміряю, — шепнула Марія. Травка зразу підскочив до неї з термометром.

— Тепер тільки бракує, щоб розхворівся ти, Травко, — сказала Мілька.

— Це виключено. Я такий провуджений зіллям, що бактерії оминають мене десятою дорогою.

Бактерії, може, й оминають, але не віруси, а надто вірус грипу. Він заскочив Травку нині вранці і вклав його біля наших ніг. Тож хворіємо вп’ятьох, почергово кашляючи й зойкаючи через біль у горлі.

— Немає нічого гіршого, ніж нежить, який не можна висякати, — вихаркала Марія по сотій спробі витиснути бодай щось у гігієнічну хустинку.

— Є, — озвалася Мілька. — Нежить, який ллє навіть через вуха.

— Яке щастя, що поки я звалився, то встиг дзеленькнути до кузена, котрий працює лікарем на «швидкій», — повідомив нам Травка. — Він сказав, що надвечір загляне й подивиться, чи ми тут не симулюємо.

— Сподіваюся, що він принесе щось від гарячки, — шепнула Вікторія. — Я так палаю, що скоро забракне шкали на термометрі.

— І щось від кашлю, — додала Марія. — Я відчуваю, що мені зараз видере ліву легеню разом із серцем.

— Хто тут сказав слово «легеня»? — озвався з коридора понурий голос, і до кімнати енергійним кроком вмарширував щуплявий білявець у військовій куртці, підстрижений під «їжачка».

— А це і є обіцяна допомога у вигляді мого кузена Болека разом із аптечкою і стосом рецептів із печатками, — представив його Травка.

— Вітаю всіх жертв грипу, а також імовірних симулянтів. Хто перший на огляд? Попереджаю, що маю зимний стетоскоп.

— То, може, я, — зголосилась я. — Скорше сядеш, скорше вийдеш.

— Сідай отут і глибоко дихай, — наказав Болек, прикладаючи крижаний стетоскоп до моєї правої лопатки. — Решту групи прошу про абсолютну тишу.

— Не знаю, чи дам раду. Мене аж розриває, — поскаржилася Марія, але найближчі десять хвилин чесно боролася з кашлем.

— Ну, чудово. Грип із бронхітом, — поінформував мене Болек. — Хто наступний?

Зголосилася Мілька, Марія, потім Вікторія, а наприкінці Травка.

— Ваше щастя, — Болек усміхнувся лівим кутиком уст. — Я не викрив серед вас симулянтів. А тепер прошу наставити гарячі сідниці. Треба трохи збити вам температуру за допомогою перевіреного й дуже дешевого піралгіну.

— Перевіреного, але дуже болючого, — ойкнув Травка. — Ти сам казав, що деякі пацієнти під час ін’єкції перегризають ковдру.

— Авжеж, тому вразливим пропоную укол у вену.

— Я, здається, зараз зомлію, — засвідчила Марія.

— Без паніки. Це зовсім не боляче. Застромляємо тонюсіньку трубочку в вену і повільно вливаємо ліки. Синець мінімальний.

— Тепер я точно зомлію, — шепнула Марія і на підтвердження своїх слів сполотніла, як крохмаль.

— Для надвразливих я приготував свічки, — потішив її Болек. — Запихаєш дві якнайглибше. Хвилин п’ятнадцять опираєшся, щоб не побігти до клозету, й по всьому.

— Я попрошу укол, — озвався Травка. — Бо я гетеросексуал і такі великі свічки викликають у мене прикрі асоціації.

— А може, ти маєш щось від нежиті? — запитала Мілька. — Я відчуваю, що в мене зараз луснуть обидві гайморові пазухи.

— Маю, — Болек заходився порпатися в торбі. — Тільки припини курс через три дні, бо можеш дістати кровотечу.

— Я, мабуть, таки волію той нежить, хоч почуваюся достоту фатально, — простогнала Марія. — Начеб мала зараз відкинути копита.

— Якщо і видкинеш, то принаймні на людях, — озвався Болек, витягаючи з аптечки протизапалювальні ліки. — А не так, як одна старенька з Гути. Оце викликали мене вчора із житлового кооперативу, бо бабуся заборгувала квартплату за рік. Пішли вони до неї, але ніхто не відчиняє, скринька забита рекламними листівками, а крізь замкову щілину сотається дивний запах. Тоді вони викликали «швидку».

— А чому не поліцію? — запитала я.

— Бо так, — знизав плечима Болек. — Елементарні рефлекси. Болить у тебе палець на нозі? Викликаєш «швидку». Зупинився годинник? Викликаєш «швидку». Захряснувся у квартирі? Те саме. Тож викликали мене до тієї Гути десь близько сьомої вечора. Дзвонимо ми з Яреком, санітаром. Тиша. Ну то й виважили двері, а там, як у темниці.

— Певно, старенькій відключили електрику й усю решту? — здогадався Травка.

— Ну. Ярек посвітив запальничкою, залазимо всередину. А там, слухайте, вся підлога вистелена метровим шаром старого шмаття. Утрамбованого, як бетон.

— І що ти зробив? — допитувалася Мілька.

— Підтягнувся вгору й заповз до кімнати. Біля самого вікна стояв фотель, а в фотелі сиділа власниця нори. З мишачим гніздом у животі.