Терпкість вишні - Сова Ізабелла. Страница 27

— То що я маю закреслити?

— А, закресли мені той маленький.

— Гарне рішення, — всміхнувся Єндрек. — Навіщо нам маленький, правда?

— Певно. Я волію мати великий, — парирувала Мілена.

— Але великий рідше трапляється, — зауважила я.

— Значно рідше, правда, Травко? — зареготав Єндрек.

— Кажи за себе. Мені він випаде з руки.

— Я хотів би побачити це чудо природи.

— Єндрусю, не будь такий вульгарний. Бо коли я дивлюся на аркушик, то бачу сам мізер. Нагорі щербатий, унизу бракує й маленького, й великого.

— Підросте, підросте, — Єндрек, як завжди, не втрачав віру у світле майбуття.

— То тепер я кидаю, — сказала Марія, обдаровуючи Травку красномовним поглядом. А Травка потрактував цей невербальний сигнал, як полковник Брендон із «Розважливої й романтичної», — скочив по кості й подав їх, заклякнувши біля Марїїного ложа. А потім запитав, чи не поправити їй подушку.

— Ти поправляв її десять хвилин тому, — нагадала вона, але, побачивши його міну, дала нове завдання. — Я випила б соку, Томеку.

Томек погнав до кухні, а ми повернулися до гри.

— Але й паскудні ті кості, — буркнула Марія. — Треба буде щось викреслити.

— Теж малюка? — обережно запропонувала я, знаючи ставлення Марії до всього, що пов’язане з чоловіками.

Вона кивнула.

— Викресли, зроби мені місце для великого.

— Ну-ну, — озвався Травка, несучи на таці склянку помаранчевого соку.

— Щоб не виникало непорозумінь, я мала на увазі великий «стріт», — додала Марія.

— А як там гуру? — запитав Єндрек. Як і завжди, віртуоз безтурботного порушування заборонених тем.

Марія сховалася під ковдру й заплакала.

— Вона страшенно переживає, — здогадався Єндрек, дивлячись на тремтячу ковдру. — Я думав, її уже попустило. За останні два дні вона навіть двічі пожартувала.

— Попустило? — накинулася на нього Вікторія. — Через три тижні? Хлопче, уяви, що це в тебе завалився весь світ.

— Не перебільшуй — це тільки старий капелюх. Пардон, якщо я когось скривдив.

Йому відповіло істеричне виття з-під ковдри.

— Бачиш, що ти наробив?

— Мені вже, мабуть, треба йти.

— Мудрий ти! — крикнув Травка. — Спершу наламає дров, а потім каже, що йому треба йти!

— А що мені робити? — розхвилювався Єндрек. — Я не можу бачити жіночих сліз, особливо якщо вони ллються так рясно, а я є їх причиною.

— Не ти! — завила Марія. — Я плачу через гуру, а не через таку бездушну колоду, як ти.

— Ти мене заспокоїла, — відказав Єндрек, згрібаючи до торби свої речі.

— І плачу… бо… бо вчора я бачила через вікно, як він ішов в обнімку з іншою дівчиною. А я так йому вірила!

— От цього я не годна зрозуміти, — озвалася Вікторія. — Чому саме йому?

— Бо в ньому було щось справжнє.

— Так, капелюх, — буркнув Єндрек.

— Ви думаєте, я не розуміла, хто такий гуру? — зарюмсала Марія. — Що я не помічала, як він плутається у свідченнях і сам забуває, що плів учора?

— Думаємо, що ні, — визнала Вікторія.

— Помічала, тільки не хотіла в цьому зізнаватися. Воліла вдавати, що все ідеально.

— Навіщо?

— Не знаю! Може, я не хотіла вас засмучувати?

— Ну в це якраз дуже важко повірити, — озвалася Мілька від імені нас усіх.

— Знаю, — знітилася Марія. — А може, мені було соромно, що попри всі ті обломи я й надалі з ним зустрічаюся?

— То чому ти зустрічалася?

— Я вже казала, — зітхнула Марія. — Заради тієї краплини щастя серед моря вигадливої брехні!

— Знаєш що, Марисько, — озвався Єндрек уже з коридора. — Ти повинна присвятити себе ядерній фізиці. Тільки там ти знайшла б поле для діяльності! Шукати елементарні частинки серед моря матерії.

Сьогодні я вирішила порахувати, на скільки вистачить заощаджень зі свинки-скарбнички (я витратила майже половину). Якщо не сидіти на хлібі зі смальцем і воді з цукром, повинно вистачити… до середини квітня. А потім? Може, все ж таки зателефонувати додому і…

— Вишне, я маю для тебе халтуру, — сказала Вікторія, кладучи переді мною зіжмакану гігієнічну хустинку з номером телефону. — Шукають учителя англійської й іспанської для геніального десятирічного хлопчика.

— Для геніального? — злякалась я.

— Спокійно, це тільки думка його амбітних батьків.

— Тим гірше. Якщо малий не буде хапати з льоту, вся провина ляже на мене.

— Вони платять сорок злотих на годину. Заняття двічі на тиждень.

Я швидко порахувала в умі, наскільки це продовжить моє перебування на Казимирі.

— Гаразд, уже дзвоню.

Мати хлопчика елегантним голосом дикторки телебачення описала мені загальну ситуацію.

— Йдеться про те, пані Вишне, — прошепотіла вона, — що Мілош нечувано обдарований, просто-таки нечувано… Я підозрюю, що він навіть геній…

Мілош? [5] Я відчула стомлену рідну душу.

— Розумію.

— Він має такий високий коефіцієнт інтелекту, а до того ж чудово грає на блок-флейті.

— То в чому проблема?

— Він потребує дисципліни. Я не маю часу, чоловік тим паче. Ну і ми шукаємо когось, хто трохи закликав би Мілоша до порядку. Тільки без тиску, він такий вразливий. То як? Ви спробуєте?

За мить переломний досвід: моя перша робота. Ми домовилися на дванадцяту, і я вже п’ятнадцять хвилин кружляю довкола будинку під пильним наглядом чотирьох старанно виголених охоронців. Уже за три дванадцята, можна заходити.

— До кого? — саме так зустрічають гостей у розкішних житлових комплексах із басейном і тенісними кортами.

— Я домовилася на урок, до панства Янечко.

Цікаво, чи мене зараз обшукають.

— Треба перевірити, — він подзвонив через домофон. — Точно. Прошу!

Маленька дрібка культури насамкінець. Я піднялася на сходову клітку і за мить уже була в апартаментах Мілошевих батьків. Мені відчинила елегантна жінка з виглядом теледикторки.

— Доброго дня, — прошепотіла вона, усміхаючись, як теледикторка. — Зараз я покличу Мілека. Прошу зачекати в салоні.

Я присіла на краєчок шкіряного фотеля, терпляче чекаючи, поки Мілош зволіє вийти зі своєї нірки. Вийшов. Дрібненький хлопчик із русявим волоссям і синіми облямівками довкола очей.

— Це саме і є пані Вишня, твоя нова вчителька.

— Можна, я буду називати тебе Кісточка? — малий простягнув лапку, поплямлену фломастерами й синьою гуашшю.

— Мілоше! — Його мама зробила міну дикторки, котра сповіщає телеглядачам жахливу новину. У мене в самої на мить спинилося серце.

— То коли починаємо? — зітхнув Мілош голосом кріпака, котрий мусить до заходу сонця заорати ціле поле.

— Вже зараз. Витягни зошити й покажи пані, на чому ви зупинились. А я почекаю в салоні. Приємного навчання.

Ми перейшли до Мілошевої кімнати.

Вона послала нам усміх дикторки і зникла, засуваючи за собою двері.

— Вона чекає в салоні, бо боїться, що ти щось поцупиш, — негайно рапортував малий, сідаючи за стіл.

— Я? — запитала я, не приховуючи подиву. Що я могла б поцупити? Великий вазонок зі шматком травника? Футуристичну бетонну скульптуру? А може, велетенський стіл з інкрустацією?

— Ну, — притакнув він. — Наприклад, ти могла б украсти мій комп’ютер.

— Я його не підняла б, — запевнила я.

— Я це знаю, але вона — ні. І подумати тільки, що вона працює завідувачкою відділу, де роблять дуже важливі розрахунки.

— Я думала, що вона дикторка. То що, покажеш мені зошити і все інше?

— Згода, але за це я буду називати тебе Кісточкою, — не здавався Мілош.

— Мені це не шкодить. Але твоїй мамі, очевидно, так.

— Вона не почує. Через два заняття вона перестане тебе пильнувати. До того ж ми маємо звуконепроникні двері. Якби мене душив вламувач і я кувікав би тут, як свиня, вона все одно не почула б.

— А тато? — запитала я.

— Тато працює у Варшаві у дуже великому міжнародному проекті. Він узагалі не буде втручатися.