Терпкість вишні - Сова Ізабелла. Страница 32

— Ну і мешкає неподалік Ченстохови, — додала Мілька, скорчивши міну а-ля «чоловік має великий плюс».

— А Ганька зразу подумала, що це подарунок долі. І відповідь на одне з питань, як жити далі. На додачу, уявіть собі, кадр усівся біля неї. Став балакати про погоду, а потім про кризу й важкі часи.

— І тітка закохалась?

— Її протнуло, як небесною блискавкою, — притакнув Мільчин батько. — Вони пробалакали всю дорогу. Навіть випили на брудершафт винця з термоса. Саме мали з’ясувати те і се, а тут втрутився водій, гукнувши, що вони вже добулися до білої вілли. Ганька вхопилася за торбу й лаштується на вихід. Бо як кохання, то кохання. Автобус зупинився, і тоді вона помітила на паркані велику вивіску: «Корчма „У Вітуся“». Але ще була не второпала. Тільки коли кадр запитав, чи не зайде вона перехилити з ним келишок, допетрала, що це кнайпа. І то чиясь, бо кадра звали Вітеком. Така от халепа.

— Ну, тут можна і зламатися, — визнала Мілька, не приховуючи іронії.

— Що Ганька і зробила. Нема нічого гіршого, ніж невтілені сподівання на щастя. Ну, ми вже приїхали. Ви підіймайтесь, а я заберу багаж.

Я поволі спиналася по сходах. Зараз прочиняться двері, Мільчина мама зробить здивовану міну, Мілька почне їй по-ідіотськи тлумачити, що це тільки на один день, ну, може, на два. А її мама робитиме вигляд, що радіє незваному гостеві. Мілена натиснула дзвінок, такий же спрацьований, як і «вартбурґ».

— Звичайно, він не працює. Як і половина приладів у тому притулку спокою й затишку. Глянь-но на двері.

Я щойно тепер помітила, що на місці вічка знаходиться нерівний отвір завбільшки з маленьку тарілочку.

— І ви не боїтеся?

— Чого? — засміялася Мілька. — Що хтось крізь нього пролізе?

— Що він щось побачить…

— Що? Темний коридор, вистелений старим лінолеумом? І календарі на стінах? Гаразд, заходимо. — Вона приставила рот до отвору й гаркнула:

— Мамо! Ми тут!!!

Щось зашемрало, а потім стало скреготіти замком.

— Ну нарешті! Той старий вас, певно, возив довкола міста?!

— Ні, просто потяг запізнився. — Мілька обнялася з розчухраною з’явою в ситцевій сорочці. — Як бачу, все по-старому, — показала вона на двері.

— Я чекаю, поки вони самі впадуть! — радісно верескнула з’ява. — Вони вже ледве тримаються фрамуги! Залазьте! Ти Вишня?!

— Так, — підтвердила за мене Мілька. — Вишня в усій пишноті своїх сорока трьох кілограмів.

— Сподіваюся, ти не маєш алергії на котячу шерсть?!

— Я нічого про це не знаю.

— Я питаю, бо минулого року Міленка привозила до нас на канікули свого товариша! Він теж мав удома непорозуміння!

— Олек, той, що мешкає з Єндрусем, — пояснила мені Мілька.

— Власне! Олек! Він зайшов до кімнати, сів у фотель, зо п’ять хвилин посидів і раптом почав задихатися! Я впала в паніку! Рисек теж! На щастя, Міленка викликала «швидку»!

— І встигла вчасно. А найгірше, що ми мусили перевезти котів до тітки Ганьки.

— Та чого там! Крапля дисципліни ще нікому не зашкодила! О Боже! — раптом верескнула вона так відчайдушно, що ми підскочили на дзиґликах.

— Що сталося? — запитала Мілька, хапаючись за ліву грудь.

— Ми тут балакаємо, а ви ж, певно, голодні! Мілько! Витягай тарілки!

— О такій годині! Хоч, правду кажучи, ми від самого ранку нічого не їли, крім тієї булки, — згадала Мілька.

— Ну власне! Я вже грію борщик! Тільки не бійся, що розповнієш! Я не клала ні ложки масла!

— Ти завжди так кажеш, — Мілька хляпнулася на вузьку лаву без бильця, — а потім виявляється, що бахнула туди півпачки.

— Та ти що! — обурилася мама, наливаючи суп аж по вінця. — Це пісний борщ, зварений спеціально на Велику П’ятницю!

— Ну тоді налий і мені. — Мілька підставила тарілку, розмальовану рослинним орнаментом. — Тільки не більш як до тих листочків.

— Ти думаєш, що я маю сили розглядати якісь там листочки?! О четвертій ранку?! В крайньому разі залишиш, то батько доїсть! І що?! Добрий?!

— Смакота, — запевнили ми, миготячи ложками, як на перегонах їдоків.

— Ой! Ви не заправили! — Мама взяла пальцями щіпку солі й насипала до Мільчиної тарілки. — Перемішай!

— Мамо! Але ж я сказала, що добрий! — обурилася Мілька. — Якби я хотіла, то досолила б сама!

— Справді?! — Мама роззирнулася за ложкою. — Дай спробувати! — І вона занурила ложку в Мільчину тарілку.

— Ти бачиш, Вишне? — розізлилася Мілена. — Вона завжди мусить спробувати з чужої тарілки. Навіть якщо у своїй має те ж саме.

— Бо в чужій тарілці це виглядає якось інакше! — усміхнулася мама, облизуючи ложку. — І я відразу відчуваю смак! А який у тебе борщ, Вишне?!

— Звідки твої батьки дізналися, що я приїду? — зважилася я врешті-решт задати питання, яке муляло мені від четвертої ранку.

— Ти живеш із нами на хаті мало не два місяці, так? — відказала Мілька, не припиняючи почергово гладити Мацька та Кайтека. Я тим часом гладила Азу, який принишк тут-таки біля моєї ноги, задивившись у мене так, як деякі підлітки у знімок Енріке Іґлесіаса.

— Ну живу, — визнала я. — І що з того?

— Вони в курсі твоєї ситуації, бо я розповідала їм по телефону ще в лютому. Вони самі казали тебе привезти. І не переймайся так, Вишне, бо ти не перша особа, котра проводить у нас свята. І не остання.

— Вони напевно не сердяться за моє вторгнення?

— Ти що, жартуєш? Якби вони могли, то запросили б до себе всіх моїх скривджених долею знайомих. Але це не означає, що вони ідеальні. До речі, тримай, — вона подала мені кілька упакувань затичок для вух. — Моя мама дуже голосно розмовляє, Рисек страшенно голосно хропе, а пси жахливо голосно гавкотять, особливо о шостій ранку. Тож вони тобі знадобляться.

Вони знадобилися — завдяки їм я спокійно проспала ледь не всю ніч. Щоправда, під ранок мене розбудив скажений гавкіт під дверима, але я доклала трохи затичок, утрамбувала їх, а надто у правому вусі, і миттю поринула в сон. А тепер ми вибираємося до костелу. Мільчина мама саме завершує збирати кошик для мене. Смарагдові гофровані бантики, ручка, оплетена штучним плющем, а на мереживній серветці пластикові стокротки, маки та інші імітації квітів.

— Ну, готово!

— Він виглядає, як вілла з Болекової оповідки, правда? — Мілька змовницьки моргнула до мене і раптом наставила вуха. — А що це так там стукає? Хтось робить ремонт? У Велику Суботу?

— Та який там ремонт! — вибухнула мама. — Це Зоська Кабатова, наша нова сусідка, дістає бабів із-за стінки! Вона завжди в суботу вранці гаратає молотком, аби всі думали, що вона робить свинячі відбивні на обід! Нехай злостяться!

— А звідки ти це все знаєш?

— Ми розбалакались у ветеринара, бо Зоська теж тримає двох котів! Я прохопилася, що терпіти не можу стирчати на кухні! І не виношу тієї мороки з компотами-маринадами! Ну і взагалі!

— Знаю, я теж, — кинула Мілька.

— Зоська втішилася, бо з усієї хатньої праці вона вміє лише ліпити українські вареники, і найкраще, коли їй допомагає якийсь чоловік!

— Слушно! — визнала Мілена. — Нехай не лінується, а зосередиться й пильнує начинку. І що з тими відбивними?

— Вона сказала, що її дратують господині, котрі носа не потикають із кухні! І що має на таких раду! Вже від самого ранку гаратає у дошку для м’яса! А сусідок жере заздрість, що вона ліпша!

— Містечкові потіхи! — з усмішкою прокоментувала Мілька.

— О Боже!!! — верескнула мама. — Уже дванадцята! Біжіть, дівчатка, бо потім треба буде щось перекусити! Рисек зараз повернеться й почне рипіти!

— А де він?

— Вийшов погуляти із собаками! Нарешті трохи тиші, правда?! — усміхнулася вона. — О, я похвалилася, а він уже грюкає в двері! Зараз, секунду! Хоч раз не зчиняв би такого рейваху!

— Бо я боявся, що не добіжу. — Мільчин тато шпурнув куртку на підлогу в коридорі й погнав до лазнички.

— Ну, Рисеку! Ти міг би сміливо виступати в реаліті-шоу!